Реваншизм та спроби переглянути місце Туреччини на Близькому Сході: Що значить перетворення Святої Софії на мечеть?

Державна Рада Туреччини у п’ятницю 10 липня 2020 року винесла остаточне рішення щодо Святої Софії. Було скасовано декрет першого президента Турецької Республіки, отця нації Мустафи Кемаля Ататюрка від 24 листопада 1934 року про перетворення мечеті Айя Софія на музей. Тепер цей документ не дійсний, а Софія вдруге за свою історію навернута на мечеть.

Реакція

Таке рішення турецької влади і особисто президента країни Реджепа Тайїпа Ердогана викликало величезну хвилю протестів по всьому світі, причому не тільки у християнських колах, а і в середині мусульманської спільноти. Проти виступили єгипетські ісламські богослови, звинувативши Ердогана у використанні релігійного чинника для здобуття політичних дивідендів.

З християнського боку першими висловили своє обурення уряд Греції. Їх зачепило те, що у музеї Святої Софії наприкінці травня було прочитано з Корану суру «Аль-Фатх», що означає «Перемога». Час читання теж був обраний не випадково – 29 травня. Це день падіння Константинополя. Реакція Афін цілком зрозуміла, адже це сіль на рану грецької пам’яті про колишню велич Візантійської імперії.

Грецію підтримали Сполучені Штати Америки. Державний департамент в особі Майка Помпео та спеціального посла з питань релігійної свободи Сема Браунбека декілька разів закликали Ердогана зберегти Святу Софію у її нинішньому статусі – тобто залишити музеєм. Політологи підкреслюють, що незважаючи на всю риторику російських «скрєп» та уявленням себе нащадками Візантійської імперії, питанням Софії значно більше переймалися американці.

В активну політичну гру вступився і Московський патріархат. Головний дипломат РПЦ митрополит Іларіон (Алфєєв) та сам патріарх Кирил закликали Анкару не змінювати статус комплексу. При цьому єрархи РПЦ у своїх висловах щодо Софії не промайнули можливості спаплюжити історичні факти і штучно пов’язати себе із колись найбільшою святинею християнського світу. Схема проста – вони заявили, що київський князь Володимир, який прийняв хрещення з Візантії є їхнім, а отже і вони долучені до цієї історії.

Не залишилася осторонь і Православна Церква України. Спочатку було опубліковано звернення ініціативної групи духовенства і вірян цієї церкви з приводу перетворення Софії на мечеть. Це звернення підтримало майже дві сотні представників української інтелігенції. Пізніше свою позицію висловив митрополит Епіфаній, який солідаризувався з заявою патріарха Константинопольського Варфоломія. Він, незважаючи на своє вкрай тяжке становище у сучасній Туреччині, застеріг Ердогана від перетворення Софії на мечеть. Зокрема він також зазначив, що подібне рішення оберне мільйони християн по всьому світі проти ісламу.

Висловили стурбованість щодо перетворення Софії і у ЮНЕСКО. Там переймаються долею стану будівлі та особливо візантійських християнських фресок, які внесені до об’єктів світової культурної спадщини. Все ускладнюється тим, що відповідно до мусульманського права будь-які антропоморфні зображення Бога заборонені, а отже їм не місце у мечеті. Після падіння Константинополя більшість ікон у Софії були замащені штукатуркою. Лишень у часи функціонування храму в якості музею стало можливим знесення шару штукатурки та відкриття християнських мозаїк.

Реваншизм

Однак Ердоган був невблаганним. Він твердо стояв на своєму, а на всі закиди відповідав, що статус Софії – це суверенне питання Туреччини. Багато хто задається питанням – навіщо президенту Туреччини потрібно було піднімати релігійне питання? Адже у випадку із Софією це дуже небезпечна гра. По-перше, це прямий виступ проти Ататюрка, який 85 років тому і зробив Софію музеєм. Мустафа Кемаль Ататюрк – це національний герой та буквально «батько нації» у сучасній Туреччині. Є навіть ціла доктрина кемалізму, яка час від часу нагадує справжній культ. Виступати проти неї та проти засновника Турецької Республіки – небезпечно. Навіть для такого політичного ваговика, як Реджеп Тайїп Ердоган.

По-друге, такі різкі кроки загрожують сварками з численними зовнішньо політичними гравцями. Хоча це, схоже, не лякає Ердогана. Він і так вже встиг з більшістю пересваритися. Міць турецької держави дозволяє йому не звертати увагу на думку інших і провадити цілковито самостійну політику. Ердоган використовує суверенітет Туреччини по-максимумі. Анкара демонструє наміри переглянути міжнародні політичні домовленості сторічної давнини, а в цьому плані суверенна політика, як раз і є необхідною основою.

Кемалізм та світський курс Ататюрка привели не тільки до внутрішніх перетворень, як то скасування інституту султанату та шаріату. Секуляризація та республіканство Туреччини відкрили їй двері до встановлення більш менш спокійних відносин із сусідами, наскільки це взагалі було можливим. Мова йде у більшій мірі про Грецію, та у меншій про Вірменію та Болгарію. Відмова від експансіоністських планів і налагодження стосунків із сусідами були must have політики Ататюрка – відповідно до Лозаннського договору. Інакше принизливий Севрський мирний договір, розділення на зони окупації і блокування самій же Туреччині доступу до Середземного моря.

Ердогану не подобаються умови столітньої давнини. Він не задоволений, він вважає Туреччину обділеною. Він хоче переграти Лозану. Це класичний реваншизм. Такий самий, який пропагує Путін, коли каже про розвал СРСР, як про «найбільшу геополітичну катастрофу ХХ століття». Такий самий, як і наміри Віктора Орбана відродити «Велику Угорщину».

Ці країни невдоволені наслідками Версальської, Ялтинської та пост-радянської систем міжнародних відносин. Вони, бувши імперіями, втратили при зміні колишніх світових порядків значні території, вплив, вагу та міць. Отже? вони прагнуть повернути все назад. Наново пройти той раунд, в якому програли.

Світська Туреччина, що розвивалася шляхом кемалізму, довгий час прагнула інтеграції з Європейським Союзом. Християнській Європі було важко прийняти до себе відразу таку кількість мусульман (населення Туреччини більше за населення Німеччини – лідера і локомотива ЄС). Релігійний фактор тут зіграв одну з ключових ролей. Анкара довгий час прагла та сподівалась на Європейське майбутнє. Коли ж політика ігнору з боку колективного Брюселю перестала бути непомітною, Туреччині прийшлося, і почасти вимушено, шукати інакший шлях. Стати лідером усього мусульманського світу важко – треба конкурувати з фантастично заможними еміратами Аравійського півострова. Проте можна повернутися до свого коріння. Саме так почав зароджуватися сучасний неоосманізм Туреччини. Офіційна Анкара бажає відродити своє положення на рівні Османської порти, а там вже можна і про конкуренцію з арабами подумати. Основне завдання зараз – закріплення у ролі лідера на Близькому Сході.

Туреччина не перша, але й не остання. Вона готова відмовитися від Лозаннського договору та хоче повернути собі Родос, Додеканес, Кіпр та інші острови, так само, як наші сусіди прагнуть подолати наслідки Тріанонського мирного договору та забрати собі Закарпаття, Трансільванію, Словаччину та Банат. Анкара і Будапешт мріють зробити зі своїм минулим рівно те, що Кремль зробив з Будапештським меморандумом – розірвати. А релігійний чинник використовується як інструмент мобілізації. Причому здебільшого саме в імперіях, де є етнічне різнобарв’я. Для етнічно більш-менш однорідної Угорщини достатньо і націоналізму.

***

Навернення Софії на мечеть звичайно має і свою внутрішньо політичну логіку. Ердогану на фоні коронакризи і значного просідання туризму потрібні перемоги. Айя Софія для турків є символом їхньої величі, могутності та наполегливості султана Мехмеда ІІ Фатіха. Айя Софія – квінтесенція національної гордості. Їхній вівтар перемоги та живе свідчення влади над містом, що єднає Європу з Азією. Символи легко мобілізують людей, на відміну від спасіння душі чи духовного самовдосконалення. Саме тому історія про «конверти» (від англійського convert – навертати) зі Софією не мають нічого спільного з релігією, а є чистою політикою та навіть геополітикою.