Рейнські уроки

Православні України вивчають німецький досвід відносин між Церквою, державою і суспільством

Завдяки Фонду Конрада Аденауера представники українських православних церков, а також невелика група державних службовців і журналістів отримали щасливу нагоду ознайомитися з німецькою системою державно-церковних відносин та суспільною працею релігійних інституцій у ФРН. Побачене й почуте на берегах Рейну справило враження.

ТЕОЛОГІЯ ПРОВИНИ

Церква і держава в Німеччині відокремлені, але це відокремлення має неантагоністичний, навіть більше — доволі доброзичливий характер. Німці визнають значущість історичної ролі своїх двох «Великих церков» — Католицької та Євангелічної і дуже високо поціновують їхню суспільну місію. В преамбулі Конституції ФРН підкреслюється «усвідомлення відповідальності перед Богом» і скидається на те, що це не є порожньою декларацією. Після II Світової війни саме таке «усвідомлення відповідальності» змінило обличчя й душу нації, примусило її звіряти кожний свій наступний крок з уроками найжахливішої з воєн. Відносини Церкви й держави за нацистської диктатури стали дуже хворобливим досвідом для всіх християн Німеччини. Провину церков, і особливо євангелічних, за прихід Гітлера до влади не можна применшити. Євангелічні синоди складалися переважно з поміщиків, чиновників і підприємців; їхня політична позиція напередодні 1933 р. була забарвлена недовірою до демократії, ностальгією за сильною державою, ворожістю до соціал-демократії і латентним антисемітизмом.

«80% з 18 тисяч євангелічних пасторів, — пише професор релігійної педагогіки З. Фірциг, — можна було назвати німецькими націоналістами до самих кісток». Конструювання «національної німецької теології», яка вбачала в расовому поділі людства дарований Богом життєвий порядок, логічно втілилося в «арійський параграф» пруського закону про Церкву (вересень 1933 р.) Цей параграф дозволяв обіймати духовні посади лише особам «арійського походження». Тільки тоді настало протвереження. Пастор М. Німьоллер на знак протесту створив спілку пасторів, яка об’єднала третину всіх священиків земельних церков. У травні 1934 р. «Барменська теологічна заява» засудила спроби сакралізації нації і німецької історії. Це було дистанціювання від нацистської держави, але не виступ проти беззаконної гітлерівської держави.

У жовтні 1945 р. Церква першою публічно «спокутує провину» в знаменитій «Штутгартській заяві про провину». Багато хто з німців, до речі, й досі не вважає, що часи спокути для них минулися й що вони вже пройшли випробування власного сумління. Діалог із совістю триває, багато в чому визначаючи вектор післявоєнного розвитку Німеччини. Такі поняття як відтворення моральних ресурсів, людський вимір, етична відповідальність тощо — тут є зовсім не сферою вправ університетських інтелектуалів, а діючими суспільними категоріями.

Звичайно, питання покаяння за німецьку провину (в Німеччині це формулюють саме так — як провину, тяжкий гріх усього народу, а не лише Імперської верхівки) чи не в першу чергу стало перед церквами Німеччини після війни. Вони пройшли через тяжке й надзвичайно болісне осягнення власної провини та переосмислення своєї суспільної місії. І якщо ми погоджуємося, що сучасна Європа ніколи б не стала такою, якою вона є, без того глибинного перетворення, що його зазнала післявоєнна Німеччина, то погодимося і з твердженням: вона ніколи б не зазнала такого глибинного перетворення поза впливом своїх «Гроссе Кірхен» — «Великих церков».

Попри потужний тиск секуляризму й фантастичний добробут, який, на думку деяких соціологів релігії, притлумлює віру, дехристиянізації Німеччини не відбулося. З 82 млн. населення ФРН близько 60 млн. є членами Церкви. Понад 27 млн. німців належать до Римо-Католицької церкви, 28,2 млн. — до Євангелічної, яка є об’єднанням значною мірою самостійних лютеранських, євангелічних та реформатських церков. У країні також налічується близько 3 млн. мусульман, 430 тис. членів Новоапостольської церкви, 350 тис. православних (з них приблизно 6 тис. українців), 150 тис. Свідків Єгови, 61-тисячна єврейська громада, а також нечисленні об’єднання баптистів, старокатоликів, меннонітів, квакерів, адептів новітніх релігій.

«ЗАХІД Є ЗАХІД, А СХІД Є СХІД...»

Відмінність у ставленні до релігії та Церкви західних і східних німців є дуже й дуже помітною. У старих федеральних землях 80% населення належить до Католицької або Євангелічної церков, у нових, східних — менше 30%. Щотижня богослужіння відвідують відповідно 14,6% західних німців і 3,5% східних; не відвідують відповідно 21,3% і 60%. Словом, який би вимір релігійності ми не взяли — всюди Східна Німеччина виглядає незрівняно секуляризованішою.

Але причини такого становища не слід зводити до п’ятдесятирічного існування «першої на німецькій землі держави робітників і селян». Більше того, ці відмінності можна по-різному інтерпретувати. Скажімо, деякі дослідники вважають навіть, що бюргерський фасад західнонімецького християнства вводить нас в оману, — насправді вітри секуляризму у старих землях ще лютіші, ніж у східних. Просто членство в Церкві для західних німців є складовою узвичаєного способу життя, який не варто та й не так легко змінювати. Інші акцентують увагу на великому значенні тієї ситуації, в якій опинилася Церква в НДР. Вона тоді перебувала в «діаспорних» умовах, отримавши, за словами євангелічного священика з Лейпціга Крістіана Фюрера, досвід «вузького шляху», досвід «малої отари», й започаткувала путь від національної церкви до церкви вільного вибору. Цей досвід, на думку священика, має стати надбанням усієї Німеччини, бо церкви повинні відмовитися від свого національного статусу і звільнити місце для християнства за переконанням.

Дехто з дослідників звертає при цьому увагу на те, що Східна Німеччина — переважно протестантський регіон — завжди вирізнялася набагато меншою маніфестацією релігійних почуттів, аніж Західна та Південна. Це підтверджують і соціологічні дослідження. Скажімо, регулярно відвідують богослужіння майже 40% католиків у старих федеральних землях і близько 60% — у нових. Серед євангелістів же у старих землях бувають у церкві кілька разів на місяць 13,4% опитаних і 10,6% — у нових. Але зважаючи на те, що на Сході лише 3% населення є католиками, різниця в релігійній активності «двох Німеччин» виглядає вельми серйозною.

Втім, німці наполегливо намагаються стерти відмінності між «двома Німеччинами», і жодним чином не застосовують до своєї країни знаменитий вислів Р. Шилінга про несумісність Заходу і Сходу.

БОЖЕ БЛАГОСЛОВЕННЯ ТА ЦЕРКОВНИЙ ПОДАТОК

Німецька модель державно-церковних відносин будується на трьох принципах: нейтральність, толерантність і паритет. Перший означає, що держава не ототожнює себе з Церквою і не запроваджує державної церкви. Релігійні інституції мають рівні права з тими об’єднаннями громадян, які сповідують гуманістичну ідеологію. Але, з іншого боку, церкви не можуть бути поставлені в менш комфортні, сказати б, умови порівняно з громадськими організаціями. Словом, нейтральність — це передовсім невтручання. Але німці зазвичай підкреслюють, що нейтральність держави щодо Церкви є позитивною. І в цьому полягає другий засадничий принцип державно-церковних відносин у ФРН.

Паритет означає рівність церков перед законом. Це дуже прозорий принцип, але деякі церкви в Німеччині, передусім Католицька і Євангелічна, поза сумнівом «рівніші» за інші. Корпоративний статус церква може отримати за таких умов: якщо вона має необхідну кількість членів (одну тисячну населення, тобто трохи більше 80 тис), існує певний проміжок часу, а не утворилася недавно, поважає державні й конституційні засади. Наприклад, Свідки Єгови в Німеччині відповідають двом першим вимогам, але держава вважає, що, закликаючи до неучасті «у справах кесаря» й, особливо, — у виборах, вони порушують третю вимогу. Прагнучи корпоративного статусу, ця церква подала апеляцію в Конституційний суд. Церкви та релігійні організації, які не відповідають згаданим вимогам, дістають статус спілок публічного права.

Великі церкви мають низку дуже суттєвих привілеїв і серед них — право збирати церковний податок. Німці жартують, що Бог дає їм благословення й церковний податок. Його розміри складають десяту частину прибуткового податку; його збирають державні органи. За цю послугу держава отримує кругленьку суму — понад 600 млн. німецьких марок. Усього ж «Великі церкви» щорічно одержують приблизно 16,5 млрд. «податкових» марок. Час від часу ліві політики протестують проти церковного податку, а «зелені» не раз обіцяли скасувати його. Однак жоден уряд так і не спромігся цього зробити, бо зрештою церкви здійснюють надзвичайно важливу й масштабну соціальну працю. Зрозуміло, що податок є цілком добровільним — особа, яка не вважає себе членом Церкви, оголошує про це податківцям і церковного податку не сплачує.

Співпраця Католицької та Євангелічної церков з Німецькою державою є досить взаємовигідною і, якщо можна так висловитися, інституйованою. При федеральному уряді та урядах земель є спеціальні ефективно діючі представництва цих церков.

Церкви ФРН є важливим елементом громадянського суспільства, — вони дуже рішуче й оперативно реагують на найменші спроби переглянути демократичні засади державного устрою. Ну і зрозуміло, що найбільш гострою є реакція в тих випадках, коли держава намагається привласнити собі функції Церкви. Заради справедливості слід зазначити, що це трапляється дуже й дуже рідко, а те, що викликає бурхливі дискусії в Німеччині, навряд чи схвилювало б українські інтелектуальні кола. До прикладу — ситуація з викладанням релігії у школі. Батьки, які не бажають, аби їх діти вивчали релігію, можуть обрати для них етику. Але хто визначатиме зміст етичного курсу? Державна програма, скажете ви. Так, для нас це природно. Але німці, які винесли з тоталітарної минувшини незрівнянно вагоміші уроки, так не вважають. Вони не схильні довіряти державі власні душі й не хочуть, щоб вона відігравала роль Церкви.

Що ж стосується викладу релігії, то його зміст визначає виключно Церква. Ці виклади не є місіонерством, учень може прослухати курс і залишитися невіруючим. Але і держава і, природно, Церква дуже серйозно ставляться до викладання релігії у школі. Церква виходить при цьому зі свого апостольського призначення, держава — з того, що етос суспільства відновлюється дуже повільно. Тому держава прагне культивувати серед молоді цінності, дбаючи про них не меншою мірою, ніж про знання.

ЦЕРКВА І ВІЙСЬКО

Душпастирювання у війську — одна з найделікатніших проблем для церков Німеччини. Як налагодити духовну опіку над вояками, аби вона навіть віддалено не нагадувала модель, що існувала в гітлерівському вермахті? Якими мають бути функції священика у війську? Як будувати стосунки з військовим командуванням?

Розв’язанню цих питань великою мірою допомогла післявоєнна концепція німецької армії, яка мала стати колективом «громадян у мундирах». Тобто кожне з громадянських прав німців поширюється й на військовиків. Німецький солдат може бути обраним до бундестагу, може об’єднуватися з іншими солдатами у профспілку, а якщо скоїть злочин, його судитиме звичайний суд. Військтрибуналів у бундесвері немає. Міністр оборони ФРН — обов’язково цивільна особа, парламентський контроль за армією надзвичайно пильний і жорсткий. Військовий комітет парламенту — єдиний, який має право виконувати слідчі функції. При цьому Німеччина — єдина з країн НАТО, де армійський священик не є військовослужбовцем. Він не має військового звання, не носить уніформи й за жодних обставин не повинен освячувати зброю та державні символи. Держава утримує військових священиків — їхня платня встановлюється десь у межах 4,5 тис. марок на місяць. Приблизно стільки ж отримує й парафіяльний священик. Тобто на відміну від багатьох інших країн особливих фінансових стимулів для військових священиків у ФРН немає. І хоча держава оплачує працю душпастирів у війську, завдання перед ними формулює не вона, а Церква.

Звичайно священики, які готуються до праці у війську, отримують спеціальні знання. Вони поглиблено вивчають психологію, антропологію, соціологію й такий специфічний предмет як життєзнавство. Військові відомства Євангелічної та Католицької церков дуже тісно співпрацюють. Щоправда, з представниками саме цих двох відомств було пов’язане єдине міжцерковне — ні, не з’ясування відносин, а радше сказати б, легка пікіровка. Коли представник військового відомства Євангелічної церкви заявив, що обидві «Великі церкви» співпрацюють у війську так само чітко, як перший і другий пілоти, його католицький партнер блискавично відпарирував, що він не погоджується на роль всього лише другого пілота, хоча той і виконує обов’язки навігатора. І запропонував власну формулу співпраці: «Наші стосунки подібні до тих, які існують між двома близнюками — дітьми вони запекло б’ються, але з роками між ними встановлюються насправді братерські взаємини. Я сам близнюк, тому знаю, що кажу».

СПІЛЬНЕ «СЛОВО» І СПІЛЬНА СПРАВА

Католицька і Євангелічна церкви, як ми пам’ятаємо з історії, далеко не завжди перебували у приязних стосунках. Німеччина, котра стала батьківщиною Реформації, знала також тривалі криваві релігійні війни. Ще відносно недавно, до II Світової війни, «Великі церкви» були замкнені в собі і практично не взаємодіяли. Після 1945 р. драматизм поділу був ними усвідомлений дуже великою мірою. Співпраця між «Великими церквами» — по-німецькому стримана, позбавлена клятв у приязні та інших «спецефектів», але дійова. Невдовзі по об’єднанню Німеччини Рада Євангелічної церкви та Єпископська конференція католицьких єпископів Німеччини вирішили підготувати спільну заяву щодо економічної та суспільної ситуації з метою викликати широку громадську дискусію й домогтися змін на краще в усіх сферах життя країни. Суспільна зацікавленість перевершила всі сподівання: організатори дискусії отримали близько 2500 більш або менш змістовних відгуків обсягом понад 25 тис. сторінок. Результатом стало знамените «Спільне слово», підписане єпископом Клаусом Енгельгардтом від Євангелічної і єпископом Карлом Льоманом від Католицької церков 22 лютого 1997 р. «Слово...» (його офіційна назва «За майбутнє, грунтоване на солідарності та справедливості») аналізує суспільну ситуацію в Німеччині, охоплюючи такі проблеми як безробіття, бідність, криза традиційних інституцій, екологія, глобальні виклики сучасності, європейська інтеграція та напрямки активності церков у цих сферах, Церкви обмежують себе найважливішим, дають поради дуже ощадливо й, не розмінюючись на деталі, намагаються накреслити перспективи.

Хто взагалі дійсно відповідає відомій формулі «Мислити глобально, діяти локально» — то це німецькі церкви. Вони глибоко замислюються над глобальними викликами сучасній цивілізації — і паралельно облаштовують підземні зали Гамбурга, які стали було місцем скупчення бездомних. Намагаються випрацювати фундаментальну етичну перспективу ІІІ тисячоліття — і разом з тим опікуються дитячими садками в нових мікрорайонах.

Соціальна праця німецьких церков, милосердницькі проекти, доброчинство — все це вражає. Найбільші церковні доброчинні організації Німеччини — католицький Каритас і євангелічна Дияконська служба — дають роботу понад 700 тисячам осіб. Приблизно стільки ж працюють тут на громадських засадах. Ці організації охоплюють лікарні, дитячі садки, консультаційні пункти для алкоголиків і наркоманів, різні притулки, інтернати, професійні школи, де можна здобути практично всі професії, тощо. Німецька держава не намагається передати функції здійснення соціальної допомоги на місця й дотримується принципу субсидіарності. На практиці це означає ось що. У новозведеному мікрорайоні виникає, наприклад, потреба в дитячому садку. Держава пропонує зайнятися цим питанням первинній з усіх структур, яка може з цим упоратись. Їй асигнуються відповідні кошти. Дуже часто такою структурою є Церква: до уваги береться її досвід у суспільному служінні та репутація. Це називається принципом зумовленої переваги.

Треба взяти до уваги, що соціальна праця німецьких церков — це не лише вражаючі масштаби й колосальні гроші (оборот Дияконської служби Євангелічної церкви, наприклад, складає 25 млрд. марок). Це ще й безкоштовна праця тисяч і тисяч волонтерів. Практично це виглядає приблизно таким чином. Священик обходить своїх парафіян і розпитує їх про їхні проблеми та можливості служіння ближнім. І виявляється, що кожний може щось робити для загалу. Адвокат — давати безкоштовні консультації, податковий інспектор — допомагати заповнювати декларації, вчителька — вчити мови. Лікар, водій, кондитер — усі щось можуть. Лише дві години на тиждень. Але з цих «двох годин» складається потужний доброчинний церковний рух.

Церкви Німеччини прагнуть впливати на суспільне життя дієво й наполегливо. Тому не вагаються дедалі більше довіряти мирянам. Миряни об’єднуються не лише в церковні парафії на чолі з пастирем, а й у численні спілки. Миряни відіграють дуже серйозну роль не тільки в соціальній праці, але й у визначенні позицій Церкви у світі. Центральний комітет німецьких католиків (він переживе всі інші ЦК у світі, жартують німці) — головний орган католиків-мирян у ФРН — здійснює величезну роботу, спрямовану на утвердження християнських цінностей у суспільстві. Культурне, освітнє, пресове життя церков — усе це знаходиться переважно в руках мирян.

Відносини між церквами й державою та суспільством у Німеччині зовсім не є рожевими. «За визначенням» вони й не можуть бути безпроблемними. Церква, зокрема, не може миритися з тими змінами в системі цінностей, які відбулися впродовж останніх 30 років.

Любов до праці та обов’язок — цінності, які були підставовими для німців десь до середини 1960-х, перестали бути такими. Тепер люди прагнуть самореалізації, насолода від життя нині важить для них більше, ніж будь-коли раніше. Західна людина стає більш егоїстичною, замкнутою на собі самій. Вона не бажає вирішальною мірою залежати від спільноти — байдуже, йдеться при цьому про державу, церковну парафію чи родину. Для Церкви це створює нову ситуацію, загроза якої примушує шукати адекватні християнські відповіді. Як узгодити обов’язок і свободу? Що таке відповідальне суспільство і хто може стати центром відповідальності в ньому?

Під час зустрічей з православними України німецькі католики та євангелісти зовсім не нагадували самозакоханих менторів. Вони насамперед намагалися поділитися своїми сумнівами та тривогами. Якщо й не все німецьке суспільство, то принаймні церковні діячі усвідомлюють, що жодна з країн, населених так званим «золотим мільярдом» матеріально благополучних землян, а надто європейці, не можуть почуватися комфортно у світі, перевантаженому проблемами. Для ФРН, де живе сім мільйонів осіб без німецького паспорта і де майже фізично відчувають смертоносний подих балканської кризи, це особливо очевидно. Адже в кінцевому підсумку глобальні виклики III тисячоліття виглядають настільки суворими, що відповіді на них доведеться шукати спільно.

Людина і світ. — 1999. — № 3-4. — С. 2-7

Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ