Римо-католики Чернігова: драматична історія, бурхливе сьогодення

Тут працюють дитячий садок і християнський центр розвитку сім’ї «Школа Марії». Раніше функціонував притулок для дітей-сиріт і їдальня для нужденних. За сприяння цієї релігійної громади юні чернігівці щороку оздоровлювалися в країнах Західної Європи. А старші здійснювали паломництва в межах України і за кордоном, брали участь у міжнародних зустрічах католицької молоді.

Як віряни пережили облогу міста, яку підтримку надавали чернігівцям, що відбувається в житті громади нині? Як подолати тривогу і який сенс у нинішніх подіях?

Із такими запитаннями учасники проєкту «Чернігів – #МістоСили», що реалізується в рамках програми «Діалог» центру міжконфесійного й міжрелігійного діалогу «Лібертас», звернулися до настоятеля храму Зіслання Святого Духа Петра Врублевського.

Було, чернігівців вітав і Папа Римський

За словами отця Петра, перша римо-католицька громада в Чернігові з’явилася в часи Київської Русі, в XII столітті. На думку Андрія Карнабіди – відомого чернігівського архітектора, мистецтвознавця і краєзнавця, – в період перебування Чернігово-Сіверщини в складі Речі Посполитої (1618–1648 рр.) і в час, коли існувало Чернігівське воєводство (1635–1654 р.р.) у Чернігові був костьол. Але він не зберігся і точної інформації про нього немає.

Можна лише припустити, що римо-католицька громада кілька століть тому була чисельною, оскільки в 1638 році Київську єпархію перейменовано на Києво-Чернігівську, в планах було створення на Чернігівщині окремої єпархії, але цього не сталося. У 1798 році Києво-Чернігівську єпархію було ліквідовано – московська влада ставилася до римо-католиків недружньо.

Однак громада жила й будувала плани. І в 1855 році парафіяни звернулися до міської влади з проханням дозволу на зведення костьолу. Проте чиновники з відповіддю не поспішали, аж доки в 1856 році до Чернігова не прибув отець Сикстус Бобан. Якимось способом йому вдалося зрушити справу, і за два роки – в грудні 1858 року – костьол на честь Внебовзяття Пресвятої Діви Марії і будинок священника були готові.

Точну дату цієї події зберегли не лише місцеві джерела, а й джерела у Ватикані. Адже чернігівську громаду із закінченням будівництва костьолу тоді привітав своєю булою Папа Пій IX. Однак освячений єпископом храм був лише за 10 років, і то – завдяки активній позиції отця Сикстуса. Отож наступного року виповниться 165 років відтоді, як у Чернігові стоїть римо-католицький мурований костьол. Більше згадок про чернігівських римо-католиків міститься в писемних джерелах XIX століття.

«Пам’ять про отця Сикстуса Бобана збереглася до наших днів, – говорить отець Петро. – Він похований на Старому міському кладовищі поруч з іншими католиками, тож ми щороку проводимо там відповідні поминальні службу».

У роки Першої світової війни римо-католицька спільнота Чернігова, за інформацією отця Петра, була найчисельнішою – за деякими джерелами, вона нараховувала близько шести тисяч вірян. Мовляв, за рахунок приїжджих із Польщі й Німеччини, але так було недовго.

Після державного перевороту в Росії 1917 року гоніння на католиків почалися з новою силою. В 1924 році зник священник-поляк – чи він таємно виїхав, чи був арештований – невідомо. Та, незважаючи на небезпеку, 58 чернігівців подали заяву на перереєстрацію своєї релігійної організації за радянським законом. Віра в Бога цих людей була сильнішою за страх перед червоною владою. А за п’ять років, у 1929-у, за офіційними джерелами, жодного римо-католика в Чернігові не значилося... Що сталося з тими людьми, куди вони поділися – не знає ніхто.

А в 1932 році радянська влада будівлю костьолу конфіскувала. Її, звісно ж, «удосконалили» – тобто зробили все, щоб вона не мала схожості з культовою спорудою. В такому ж неприглядному стані вона стоїть і нині – як одне з приміщень обласного архіву.

На цвинтарі комуністи звели собі будинок

У радянський і пострадянський час довкола костьолу відбувалися страшні й антигуманні події. За свідченнями старожилів, серед яких був уже згаданий архітектор і краєзнавець Андрій Карнабіда, у 70-і роки минулого століття у керівників Чернігівського обкому компартії виникло доволі дивне бажання – вони захотіли звести для себе будиночок… на місці католицького цвинтаря біля костьолу.

Під час копання котловану екскаватори виривали з землі старі труни, з яких висипалися кістки та поховальні предмети, видовище було не для слабких. Усе це вантажівками вивозили на міське сміттєзвалище… Кажуть, декілька молитовників і хрестів, які належали похованим тут, удалося підібрати.

Двоповерховий будинок на кілька квартир (схоже, чотири), обгороджений зусібіч надійним парканом із воротами, розташувався в глибині території за костьолом. А на початку 90-х це «обкомівське гніздечко» стало каменем спотикання, через який римо-католицька громада була змушена почати нове будівництво.

Новий храм будували 10 років

Після 1991 року римо-католицька спільнота Чернігова почала відновлюватися – нова релігійна громада зареєстрована 12 квітня 1993 року. Відтоді приблизно раз на місяць із Києва приїжджав ксьондз і правив службу на східцях старого костьолу (архіву). А згодом у місто прибув отець Генрих Камінський, який, подібно до Сикстуса Бобана, розпочав будівництво нового храмового комплексу. Правда, перед тим він кілька років старався порозумітися з пострадянською владою і повернути старий костьол.

І дещо йому вдалося: міська влада повернула громаді будинок ксьондза, зведений разом із костьолом у XIX столітті. І мало не 10 років цей будинок служив і каплицею, і осередком благодійності, і домівкою священника.

Але парафіяни розповідали: йдучи на богослужіння до каплиці, часто ловили на собі недружні погляди мешканців сусіднього «партійного гнізда» і розуміли: колишні комуністичні чиновники не віддадуть їм костьол за жодних обставин. Так воно і сталося… Очевидно, десятиліття радянської антикатолицької пропаганди й діяльність представників російської церкви спричинили насторожене, навіть вороже ставлення чиновників до римо-католицької релігійної громади.

Коли ж остаточно стало зрозуміло, що старий храм громаді не повернуть, віряни почали шукати місце для нового будівництва. Знайшли, але ніби вже надану земельну ділянку на тій же вулиці П’ятницькій (у центральній частині міста, неподалік давнього храму) влада не спромоглася до кінця оформити. Словом – нічого не вийшло.

У 2002-у, через 9 років надій і суперечок, наступна спроба вдалася: занедбана й захаращена територія на березі річки Стрижень по вулиці Київській (за межами середмістя) таки стала будівельним майданчиком – тут почали зводити храм, дзвіницю і монастирський будинок. Новий храмовий комплекс на честь Зіслання Святого Духа був освячений у 2012 році.

Джерела сили не лише в минулому, а й у сьогоденні

Ці джерела – у вірі, прагненні справедливості, людській єдності, повазі до різноманіття думок і поглядів, у взаємодопомозі. До вторгнення ворожих військ і облоги Чернігова храм Зіслання Святого Духа мав близько 120 постійних парафіян, а записаних членів громади було близько 200. Нині ж на богослужіння в неділю приходить 50–70 людей: частина з них має польське коріння, є нащадки представників інших європейських народів, є і місцеві. Отець Петро Врублевський – поляк. В Україні він живе і служить 12 років, і під час бомбардування міста російськими літаками залишився тут, поруч із чернігівцями.

«Щиро кажучи, я хотів, щоб ті, хто має родину і маленьких дітей, виїхали з Чернігова у безпечне місце, і вони виїхали, – розповів священник. – Під час облоги наш храм прихистив до 40 осіб із парафії та 60 людей із навколишніх будинків, які не були нашими парафіянами. У каплиці, що на цокольному поверсі, ми всі разом молилися, спілкувалися і рятувалися від обстрілів».

Долучалися римо-католики і до спільної молитви з православними та греко-католиками.

Сотні людей різного віку і майже не знайомим між собою довелося самоорганізуватися для спільного проживання в підвалі: для приготування їжі в кілька змін, добування продуктів, тримання порядку в приміщенні. На щастя, газ і вода були, тому питною водою ділилися і з жителями прилеглих мікрорайонів. До слова, новий храмовий комплекс має добротний цокольний поверх і галерею підвальних приміщень. Але все одно, за словами отця Петра, було всім страшно, особливо – дітям: і від постійних бомбардувань, і від невідомості, що буде завтра, і від тривоги за близьких, і багато від чого… Тому люди, з якими довелося пережити 37 днів у зусібіч оточеному місті, стали для нього родиною.

«Було якось, я навіть почав збиратися, щоб поїхати з Чернігова, – ділиться спогадами панотець. – Але так і не зміг залишати храм і свою паству. Я мав переконання, що Господь нас не залишить, і я хотів бути кращим священником, ніж був до того».

Під час екскурсії храмовим комплексом настоятель показав і каплицю на цокольному поверсі, і підземну галереєю, де під час обстрілів люди спали на підлозі, зазирнули ми й на кухню та в їдальню. А потім продовжили спілкування в «кафе» – спеціально обладнаній затишній кімнаті з великим столом, де віряни часто залишаються після служби на чаювання та бесіди зі священником.

«Катехизація (вивчення основ християнської релігії і віровчення) є дуже важливою, – говорить отець Петро. – Православна Церква наголошує на таїнстві, невидимій благодаті, а ми вважаємо, що необхідна і співпраця людини – окрім таїнства, треба допомогти відкрити те, що є всередині, дати пояснення, як Боже слово відповідає на твої особисті запитання».

Тут же, у християнському центрі, відбувається духовна підготовка до шлюбу і батьківства, були курси з вивчення польської мови. Але через війну ці проєкти призупинені. Коли громада була чисельнішою, по вихідних і святах тут проводили дві служби: польською мовою і українською. Нині служать лише українською. У храмі під час богослужінь звучить орган.

Звісно, парафія Зіслання Святого Духа є невеликою в порівнянні з православними парафіями міста. Проте в Чернігові знають, що римо-католики дбають про молодь: за попередні роки багато чернігівських дітей побувало на оздоровленні в країнах Західної Європи. При парафії кілька років діяв притулок для дітей-сиріт, а молодь із католицького середовища здійснювала паломництва в Україні та за кордоном. Також церква піклується про немічних і знедолених. Кілька років поспіль тут працювала їдальня для бідних, а медичні заклади міста отримували допомогу від римо-католицької громади.

За традицією, в Чернігів приїжджають на реколекції священники з інших парафій та черниці. «Я б дуже хотів, щоб після цієї війни люди змінилися на краще, – ділиться отець Петро. – Попри все, маю таке сподівання…»

Натхнення і надія – це «Школа Марії»

Молода мама двох маленьких діток, парафіянка греко-католицького храму Різдва Пресвятої Богородиці в Чернігові – Ірина Федевич – випромінює приязність, позитив, турботу, любов до світу. І особливо – до дитячого садочка, яким опікується.

«Я – співкерівниця християнського центру розвитку сім’ї «Школа Марії», – розповідає Ірина. – Керівник у нас – Бог, а я – його руки. Наш садок існує чотири роки. Малечу 3–5 років виховуємо відповідно до християнських заповідей».

Пані Ірина показує приміщення, де розташований дитячий заклад, і ділиться своїми радостями і надіями. В садку діти розвиваються краще ніж дома – тут вони вчать одне одного: складають іграшки, розмовляють, їдять, ходять на горщик, у них розвивається цікавість до життя. В середньому тут виховують до десяти малюків. У першій половині дня їх зазвичай більше, бо всіх батьків цікавлять заняття з дітьми, розвиток, соціалізація. Тут працює художня студія, є уроки англійської мови і музики, ознайомлення з довкіллям, відбувається знайомство з художньою літературою, відбувається підготовка до школи.

«Основний наш принцип – усе робити з вірою в серці, намагаємося показати дітям, що у світі є Бог, і він нас усіх любить, – продовжує Ірина. – Вчимо з дітками пісні й молитви – основи християнства. Проповідей не читаємо (сміється). Раніше батьки давали їжу своїм дітям із дому, а тепер замовляємо всім однакову, так краще. У нас працюють три вихователі й викладачі різних предметів – усього семеро».

Працівниці садочка вірять, що лихо війни минеться, діти війни стануть дорослими, і в їхніх серцях житиме любов до Бога, Батьківщини й ближніх. Так неодмінно має статися.

Матеріал підготовано у рамках Програми «Діалог» імені владики Василя Лостена, за підтримки Центру міжконфесійного та міжрелігійного діалогу «Лібертас»