Рішення щодо церковного календаря винесуть у травні
Дехто каже, що це для українців священна війна. Як ставитеся до цього вислову?
– Двояко. З одного боку, я розумію, що саме народ вкладає в цей вислів та що хоче таким чином сказати. Ідеться про те, що українські воїни захищають найдорожче, священне для себе – своїх дітей, сім'ю і близьких, народ та країну. Водночас для людей церковних очевидно, що священне – це те, що має стосунок до Бога або посвячене Йому. І в такому розумінні війна не є священною. Хоча щодо нашої вимушеної збройної протидії російським загарбникам, то вона однозначно є справедливою та цілком виправданою. Адже зрозуміло, що в разі окупації все, що ворог захопить, стане суцільною Бучею, безжальною катівнею, місцем винищення й геноциду.
Як ви означили б чи назвали б цю війну?
– Для нас це боротьба за виживання, існування нашого народу, збереження Богом даної свободи й нашої держави та вільне майбутнє наступних поколінь.
З російського ж боку, ця війна – сукупність злих учинків багатьох людей на чолі з кремлівським тираном. А також і духовна реальність, яку можна означити як прояв бісівської одержимості, жаги вбивства та злочинного загарбання того, що належить сусіду.
Як ця війна вже змінила українців? Чи стали українці релігійніші під час війни? Можливо, більше почали ходити до церкви?
– Наш народ уже не буде такий, як до 24 лютого 2022 року. Очевидно, що через війну українці вже пережили й надалі переживають чимало лиха та страждань, однак ми стали згуртованіші, загартованіші й, однозначно, більш патріотичні. Відчуваючи горе, люди тягнуться до Бога, так ми влаштовані. Тож і нині чимало людей прагне отримати духовну підтримку та втішення, подолати той жах, який посіяла війна, й заповнити порожнечу, яку вона сформувала. Тому я сказав би, що на тлі війни багато хто переоцінює власні цінності й погляди на життя та знову віднаходить свою віру. Окрім того, в суспільстві постійно зростає підтримка автокефальної і справді Української Церкви.
У пропаганді росіяни часто послуговуються православним наративом. Чому їм вдається переконати людей, що українці – "розкольники", мало не "сектанти" й "сатаністи"? Це можна змінити якось?
– Я не думаю, що їм вдається переконувати тих, хто ще рік тому думав зовсім інакше. Вони, швидше, впливають на тих, кого з різних боків багато років готували до такого пропагандою. А відбувається так із кількох маніпулятивних причин. По-перше, вони паразитують на церковному авторитеті та свідомо підміняють справжнє розуміння Церкви як Боголюдського організму, містичного Тіла Христового. Мовляв, якщо хтось не згоден із тим, що каже Кирило Гундяєв чи інші очільники Московського патріархату, навіть якщо це діаметрально протилежне тому, про що вчив сам Христос, то такі нібито йдуть проти Церкви. Люди, які не мають богословської освіти та звикли довіряти тим, кого вважають пастирями, можуть легко піддатися на таку маніпуляцію. Тим паче, коли з різних джерел постійно ллється те саме. Також відомим методом, я навіть сказав би, їхнім улюбленим методом, є залякування. Лякають прокляттями, анафемами, карами на дітей і майбутні покоління з таким завзяттям, що дивуєшся, як це в них поєднується з фундаментальним переконанням християн у тому, що Бог є любов. На цьому страху ними вихована й підтримується навіть ціла субкультура "сектантського" типу. Покійний митрополит Володимир (Сабодан) в Україні з цим іще боровся, а після його смерті цих людей використовують як такий собі мобілізаційний актив для протестів. Засилля різноманітних псевдопророцтв, теорій змов, фундаменталістських і відверто маргінальних поглядів розповсюджувалося через відповідну літературу, яка свого часу заполонила й Україну. Тепер це мракобісся здебільшого поширюється в соцмережах і на сайтах, а плоди його ми, на жаль, пожинаємо й понині. Змінити уявлення людей, які піддалися такій релігійній пропаганді, можна правильною катехізацією чи хоча б початковою богословською освітою. Однак із боку керівників Московського патріархату в Україні ми бачимо лише навмисне підігрівання хибних і шкідливих уявлень. Варто згадати хоча б історію з хрестами, що нібито раптово почорніли, позолота з яких насправді зійшла вже багато років тому, і ті, хто всі ці роки там служили, не могли цього не знати. Отже, цю й багато інших примітивних історій поширюють навмисно.
Як ви тепер охарактеризували б Російську православну церкву?
– Її адміністративну структуру – керівництво, представників відділів тощо – охарактеризував би не інакше як державний департамент у справах релігії. Вони нині чітко й послідовно всіляко підтримують злочинну російську агресію проти нашої держави. До того ж вони є пропагандистським рупором, який просуває вбивчу ідеологію "русского мира", що стала одним із фундаментів, на якому готувалася ця агресія. Шкода, що вони віддали перевагу не Євангелію, а антихристиянським кремлівським наративам. Це шлях гріха, шлях у нікуди.
Чи є "хороші росіяни"? Знаєте таких?
– Я не послуговуюся такою класифікацією, хоча вона і стала нині популярною. Я радше говорив би про гріх, відповідальність і покаяння. Криваві російські правителі й, що найстрашніше, навіть релігійні, та численні представники російського народу вчинили та продовжують вчиняти один із найстрашніших гріхів – злочинну, несправедливу й нападницьку війну. Частина їхніх громадян віддає злочинні накази, частина їх безпосередньо втілює в Україні, а частина в той чи інший спосіб підтримує це. Але рано чи пізно там настане важке пробудження, що матиме значні наслідки. Це торкнеться всіх: і тих, хто розкручував скажений маховик жахливої у своїй токсичності пропаганди, і тих, хто ненаситно впивався нею, і навіть тих, хто вдавав, що це його не стосується, бо він нічого начебто не може вдіяти. Відповідальність та відшкодування завданого страшного горя природним чином ляже на всю територію сучасної Російської Федерації незалежно від того, в яких формах вона тоді існуватиме.
Як нам співіснувати з ними далі, після війни?
– Так само, як свого часу співіснувала антигітлерівська коаліція з переможеною нацистською Німеччиною. Усі злочинці, на руках яких кров, включаючи ідеологів і пропагандистів, мають бути справедливо засуджені. Сама ідеологія "русского мира" як новий вияв нацизму так само має бути піддана всебічному осуду та забороні. Про деталі майбутніх взаємовідносин говорити, мабуть, ще зарано та й недоречно. Ще дуже кровоточивою в нашого народу є рана, яка утворилася внаслідок російського нападу. Однак очевидно, що ми в жодному разі не можемо уподібнюватися демонічній нелюдяності ворога й чинити такі звірства, які чинили й чинять вони.
Як ставляться до України в цій війні інші православні країни – наприклад, Греція чи Сербія? Чи відчуваєте їхню підтримку?
– По-різному, залежно від рівня російського впливу на ці країни. Греція, як відомо, підтримує Україну й на церковному, й на державному рівнях. Елладська Церква визнала нас та має євхаристійне спілкування з Православною церквою України. Зокрема, я співслужив з Архієпископом Афінським і всієї Еллади Ієронімом у вересні 2022 року на острові Тасос. Із Сербією ситуація поки що інакша. Там традиційно сильні російські впливи й на державу, й на Церкву. Однак, незважаючи на заяви певних ієрархів, Сербська Церква не розірвала євхаристійного спілкування з тими Церквами, які мають його з нами. Власне, цього не зробив ніхто у світі, крім РПЦ і її сателіта в Україні під керівництвом митрополита Онуфрія.
Як триває визнання іншими церквами ПЦУ? Чи впливають на це війна й політична позиція тієї чи іншої країни?
– Ми маємо відповідні контакти й діалог. Вони не завжди публічні й офіційні, але вони є. За церковними мірками, ми й так рухаємось у цьому напрямку доволі швидко, бо за кілька років уже маємо повноцінне визнання чотирьох Церков. Звичайно, що війна й позиція влади тієї чи іншої країни впливають на цей процес. Дехто ще вичікує, але я думаю, що після нашої справедливої перемоги цей процес прискориться.
Рідні полонених українців просили Папу Франциска сприяти звільненню полонених. Чи логічніше було б звернутися до Вселенського патріарха Варфоломія? Чи, можливо, звертаються? Ви не говорили про це під час вашої нещодавньої зустрічі з Варфоломієм у Стамбулі? Можливо, збираєтеся?
– Справа в тому, що після надання томоса Православній церкві України російська пропаганда зробила Його Всесвятість об'єктом своїх нападок на всіх рівнях, зокрема й церковному. Кирило Гундяєв і РПЦ у цілому, як я вже говорив, розірвали в односторонньому порядку євхаристійне спілкування з Константинопольським патріархатом. Тож очевидно, що ні вони, ні російська держава не бажають ніякої участі Вселенського патріарха. Вони показово вороже ставляться до Його Всесвятості й не погодяться на його участь у процесі звільнення полонених, щоб не визнавати його значного міжнародного авторитету. Притому Вселенський патріарх чітко й однозначно підтримує Україну та відкрито засуджує Росію. Окрім того, Його Всесвятість постійно надає допомогу Україні, зокрема й матеріальну. Ця допомога активно розповсюджується через наш благодійний хаб у Дніпрі, яким опікується митрополит Донецький і Маріупольський Сергій.
Уперше в історії Предстоятель ПЦУ провів у свято Різдва Христового богослужіння в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. Що ця подія означає для України?
– Вона символізує звільнення від понад трьохсотрічної московської експансії, зокрема й їхнього панування в цій визначній духовній святині українського народу. Московські кайдани остаточно розриваються, хоч і залишається ще невелика частина тих, кому це неприємно, але це незворотний процес, процес, за який ми нині дорого платимо, процес, заради якого кладуть свої життя наші найкращі сини та доньки.
Скільки парафій на сьогодні перейшло до ПЦУ з початку повномасштабної війни? А в цілому?
– Від початку повномасштабного російського нападу до ПЦУ приєдналося понад тисячу парафій, приблизно така ж кількість перейшла впродовж кількох років до цього. Тобто тепер понад 2 тисячі. Цей процес триває, і постійно надходять новини, що в тому чи іншому регіоні чергова громада вирішила приєднатися до Православної церкви України. Нерідко я сам зустрічаюся з представниками таких громад і священниками, які підтримали свою паству.
Наскільки ймовірне об'єднання ПЦУ з Російською православною церквою в Україні, яку очолює Онуфрій?
– Немає сенсу говорити про ймовірне об'єднання з тими, хто цьому відверто противиться, бо має абсолютно відмінні цінності та пріоритети. У нас не тоталітарна Росія, де може бути реалізоване все, що заманеться вождю, незалежно від думки чи позиції тих, кого це безпосередньо стосується. Ми закликаємо, але нікого не примушуємо й не робитимемо цього в майбутньому. Зрештою, в цьому немає ніякого сенсу. Нам не потрібні у своїх лавах колаборанти, які ненавидять усе українське, чи ті, кому навіть жахіття, спричинені повномасштабним російським нападом, не відкрили очей і не стали поштовхом для переоцінки перебування у складі Московського патріархату. Тим паче, коли вже є своя, справді українська й автокефальна Православна церква. Церква канонічна й визнана з боку Вселенського патріархату й інших Церков. Водночас ми відкриті для тих, хто щиро й віддано хоче служити Богу та своєму українському народу, а не лише маскується й не шукає, як фарисеї, різноманітних безглуздих виправдань власному небажанню поривати зв'язок із "русским миром".
Від чого нині залежить повернення Україні святинь, як-от Почаївська лавра, Київська лавра?
– Ці святині й так належать Україні та українському народу. Однак ними поки що продовжують користуватися ті, хто насправді не любить цей народ. Бо не любить по-справжньому нашу мову й культуру, не знає і не хоче знати нашу справжню історію та в унісон із Кремлем не визнає нашого права на державну та церковну незалежність. Коли і як ці люди перестануть паразитувати на наших святинях, залежить від української влади та її рішучості в цьому насправді важливому й для держави питанні.
З 1 вересня 2023 року Українська греко-католицька церква в Україні переходить на новий стиль святкування. ПЦУ теж думає про перехід на новий календар, але очікує рішення Архієрейського Собору, який має відбутись у травні. Що дасть нам перехід на новий стиль святкування? Коли це може відбутися?
– Думати над календарною реформою і робити відповідні кроки в цьому напрямку ми насправді розпочали давно. Ми обрали стратегію виважених і поступових кроків, щоб підготувати паству й не отримати церковного розділення через це питання, приклади чого, на жаль, є у світі. Тепер наші парафії вже можуть обирати, якого календаря дотримуватися. У травні на Архієрейському Соборі ми винесемо загальноцерковне рішення щодо цього. Втілення цієї реформи насамперед дасть змогу перейти на більш точний календар й уникнути в майбутньому поступового зміщення нерухомих свят. І хоч на цьому шляху ще залишаються деякі труднощі, проте переконаний, що з Божою допомогою ми їх вирішимо. Адже мета в нас насправді блага – якнайкраще свідчити світло Христової істини. Для цього ми й робимо переклади й редакції певної церковної літератури й упроваджуємо відповідні церковні реформи. Однак це, звісно, не стосується православного віровчення, яке є незмінним.
