Жоден проповідник, починаючи з апостолів, святих, Отців Церкви, містиків чи богословів, духовних отців чи реколекціоністів, і взагалі всіх до наших днів включно – ніхто не дотягує у своєму житті до рівня своїх хороших морально-етичних настанов.
«Проповідуй так, як живеш, живи так, як проповідуєш». Це парафраза стародавньої етично-моральної максими, яку знаходимо в різних культурах чи релігіях, і яка більш-менш зводиться до того, щоб власне життя чи власні вчинки не розходилися з власними словами. Якщо у випадку публічних осіб, політиків, авторитетів, різних лідерів тощо ця засада очікується зі сторони «простих людей» як щось очевидне, то у випадку моральних авторитетів, як хоча б християнських проповідників – то і поготів.
Проповідь проповідника – це як його вбрання, тобто щось зовнішнє. Слова проповідника – це те, що інші чують, подібно як його одяг, який інші бачать. Або вбрання священника чи монаха, яке привертає увагу, але також викликає очікування. Зазвичай, ці очікування досить високі. Якщо на тобі відповідний духовний одяг, то це означає, що ти «духовна особа», живеш певними духовними цінностями, які власне теж проповідуєш іншим. Зовнішній слухач судить про проповідника перш за все з його слів, а якщо не має можливості знати його особисте життя більш ґрунтовно, то на цьому рівні пізнання і залишається. Тобто, довіряє тому, що чує, слухаючи проповідь, і тому, що бачить, дивлячись на вбрання духовної особи.
Часто, щоправда, трапляються проповіді на низькому рівні, чи то мовному, чи то богословському, чи то формальному, або навіть змістовному. Це однак інша тема, бо тут мова про «ідеальні» проповіді, тобто такі, в яких це все бездоганне, і не має до чого «причепитися», лише «захоплюватися і хвалити» за підготовлене слово, за «професіоналізм», за гарну духовну настанову для вірних. Відомими прикладами таких проповідей можуть бути гомілії Отців Вчителів Церкви, ба, більше – проповіді Апостолів.
І тут настає цікавий і парадоксальний момент. Нікому з вірних, як здається, в голову не приходить підозрювати, що слова якогось Отця Церкви не співпадали з його особистим життям. На якій підставі? На підставі довіри: чи то до його авторитету, чи то до проголошення його святим Церкви, чи то до «вищості» давніших часів в порівнянні з теперішніми тощо. Подібно, є довіра віруючих – навіть якщо менша, ніж до Отців Церкви, – до особи-проповідника, який сьогодні до них проповідує, що він «проповідує так, як живе». Принаймні, вірним цього б сильно хотілося, хіба що винятково хтось досить виразно розрізняє особу і її життя від слів проповіді, яку ця особа проголошує, і то ді не аж так сильно «згіршується» життям проповідника. Але більшість такого розрізнення не проводить.
Варто однак бути реалістами, і не видавати бажаного за дійсне, навіть у випадку «супер-духовних» проповідників, ба – навіть Отців Церкви чи святих. Бо більшість судить про життя того чи іншого Отця Церкви не лише з їхніх життєписів, але теж з їхніх проповідей, особливо тих повчально-моральних. Тим більше, що більшість життєписів святих писалася пізніше з виразно ідеалістичним та оздобно-похвальним забарвленням. Однак, читаючи життєписи святих чи Отців Церкви не лише з агіографій, тобто з «Житія святих», але теж з критичних історичних джерел, можна часто побачити і людські слабкості даного святого чи Отця Церкви. З’являються там і різні інтриги, церковні чи навіть політичні, і різні навіть підлості чи помсти, які один одному влаштовували наші святі, що досить мало співпадало з їхніми морально-аскетичними проповідями. Таке просте враження і висновок з цього всього, що проповіді – це про Боже, а життя – це про людське.
Можна би навіть не побоятися піди до самих основ: навіть деякі проповіді апостолів інколи переростали самих апостолів. Це видно хоча б з різних дискусій між апостолами і взаємними докорами одне одному на сторінках Діянь Апостолів: чи то коли Павло докоряв Петрові, чи то коли інші апостоли між собою сварилися з приводу способу апостольства, чи то коли якийсь апостол з іншим апостолом проповідував разом, а потім, посварившись, їхні дороги розходилися. Не бракувало також взаємних анафем одне одному між лідерами первісної Церкви (що потім стало звичайною практикою у Церкві). Але навіть чисто теоретично, то ми забуваємо часом, що апостоли – це також слабкі і грішні люди, які так як і пізніші проповідники могли говорити про ідеали і самі до них не дотягувати. Євангелісти не боялися про це писати, на приклад, коли подають слова Петра про його ревність і вірність Вчителеві, а потім описують його зраду, тобто невідповідність життя з проповіддю.
Єдиний проповідник, життя якого не те що дорівнювало його проповідям, але навіть перевищувало їх, це був Ісус Христос. Він є постійним ідеальним взірцем проповідника, недосяжним і неперевершеним. Це ніби очевидне твердження, але воно теж лапідарне з другого боку: жоден інший проповідник, починаючи з апостолів, святих, Отців Церкви, містиків чи богословів, духовних отців чи реколекціоністів, і взагалі всіх до наших днів включно – ніхто не дотягує у своєму житті до рівня своїх хороших морально-етичних настанов! А часто, не просто «не дотягує», але і досить глибоко внизу стоїть від цих морально-етичних ідеалів. І тоді, коли деяким вірним «відкриються очі», на приклад виявляться якісь скандальні дані з життя «ідеального проповідника», особливо якщо до тепер на нього дивилися не як на грішного проповідника, а як на «другого Христа» (alter Christus), як на «богоспосвячену особу», як на «святого священника», то тоді зневіра і розчарування, а деколи навіть криза віри в Бога, проявляються з особливою силою.
Так, трапляються, на щастя, проповідники, які майже дотягують у своєму житті до ідеалів своїх проповідей. Є теж такі, скажімо більш «скромні», які усвідомлюючи свою власну неміч, не сильно стараються підносити поперечку вимагань у своїх проповідях, проповідуючи більше «про Бога», аніж про «вимоги Бога» до віруючих. Але є, на жаль, і такі, які не зважаючи на «колоду у власному оці», з усіх сил намагаються витягувати «скалку з ока ближнього», тобто вірних. Що з цим всім робити? Як до цього відноситися? Чи лише обурюватися і розчаровуватися, якщо йдеться про відношення вірних до їхніх пастирів і проповідників, чи теж просто погодитися, що так воно вже є і нічого не зміниться, якщо йдеться про самих проповідників? Ну бо ніхто крім Ісуса Христа і так не дотягував своїм особистим життям до своїх слів повчання.
Вірні не повинні жити у великій ілюзії щодо проповідників і абсолютно сліпо покладатися більше на них, аніж на Христа, науку Якого ті проповідники проголошують. У гіршому випадку тут дієвими будуть слова Христа, які Він скерував до слухачів, говорячи про книжників і фарисеїв: «Робіть і зберігайте все, що вони скажуть вам, але не робіть, як вони роблять. Бо вони говорять, а не роблять. В’яжуть тяжкі, не під силу тягарі й кладуть людям на плечі; самі ж і пальцем своїм рушити не хочуть» (Мт 23, 3-4). Вірні повинні виразно відрізняти «проповідуваного Бога і Його волю» від «проповідника і його життя». На жаль, часто ці дві сфери не покриваються, але віра в силу Духа Святого, Який може діяти навіть через недосконале знаряддя, тобто через грішників, повинна домінувати. Хоча ця віра і не легка, бо як казали ще древні римляни: Verba docent, exempla trahunt, «Слова повчають, але вчинки притягують».
Проповідники натомість, не зважаючи на такий а не інший стан справ з власним рівнем життя, не можуть однак погодитися з цим чи тим більше призвичаїтися! Нагірна проповідь, тобто євангельський ідеал, не був проголошений для чистої теорії чи для того, щоб до нього «ніхто і ніколи не міг дотягнутися» (деякі коментатори саме так трактували Нагірну проповідь, як недосяжний ідеал). Фактичний стан справ, якщо йдеться про моральний рівень проповідника по відношенню до морально-етичних вимагань його власних проповідей має бути не згодою на цей, часто сумний факт, але постійним викликом і «криком» до самого себе, взятим з народної мудрості: Medice, cura te ipsum – «Лікарю, вилікуй самого себе» (пор. Лк 4, 23). Цю хворобу не можна занедбувати, і не можна з нею погоджуватися. Не можна теж з іншої сторони сказати собі, що якщо абсолютна більшість проповідників не те, що не дотягує до рівня вимагань своїх проповідей, але плететься глибоко внизу, то не варто щось виправляти, бо і так не вийде…
Не йдеться про те, що проповідник має стати на моральний рівень Ісуса Христа. Але йдеться про те, що почне визволятися з тенет лицемірства фарисея. Що визнає передусім сам перед собою, що його невідповідність власним проповідям є проблемою, і то серйозною. Що його відповідальність перед іншими, тобто вірними, є євангельським вимаганням, а не лише «добрим побажанням». Що його конечна відповідність між словом і життям випливає з достовірності в очах вірних проголошуваного Євангелія. Так, це ніколи не буде відповідність стовідсоткова, але вона повинна постійно збільшуватися, через постійне навернення, покору, чесність перед собою та іншими, через постійне прагнення уподібнюватися до Христа, завдяки Його благодаті. І щоб гасло «Проповідуй так, як живеш, живи так, як проповідуєш» не було фантастикою, але гарячим прагненням. Бо воно є теж прагненням нашого небесного Отця по відношенню до тих, через кого Він промовляє до своїх дітей.