«Різдво донині пахне мені сіном, хвоєю ялинки і звучить колядкою», — єпископ Володимир Груца

Владика Володимир (Груца) біля ялинки - фото 1
05 січня, 18:20
Інтерв'ю
Різдвяні свята – час спогадів з дитинства і надій на майбутнє, час, щоб побути з родиною, щоб через народні звичаї відчути єдність з природою, з нашими предками, щоб застановитися над глибшими питаннями нашого буття. І так важливо, щоб у цей час за народними звичаями, за щедрою гостиною, за ностальгією за дитинством ми не забули про Того, чиє народження ми святкуємо. Щоб радості цього свята не применшила суєта буденних справ чи медійний шум.

Про це, а також про Різдво свого дитинства, про сутність і актуальність Різдва сьогодні у розмові з владикою Володимиром Груцою, єпископом-помічником Львівської архиєпархії УГКЦ.

– Усі ми на Різдво згадуємо дитинство. Владико, чим запам’яталося Вам Різдво Вашого дитинства?

– Різдвяні свята – це завжди подорож в наше дитинство, кожен собі пригадує, як то в нього вдома було. До того ж дитинство – це найпрекрасніший час. Різдво до нині пахне мені сіном, хвоєю ялинки і звучить колядкою.

Я є дитиною свого часу, виріс у бойківському краю, біля стіп Добромильського монастиря. Моє дитинство ділиться на дві частини: підпілля нашої Української Греко-Католицької Церкви та її відродження. В моїй родині теж діяла наша підпільна Церква – діда рідний брат був священником-василіяном, тож нерідко і в нашій хаті родина збиралася на Богослуження.

Цікаво, що мій батько був головою міськради Добромиля, звичайно, служив у певній системі, але ніхто не міг навіть подумати, що в нас в родині діє підпільна Церква. Він сам привозив того нашого родича-священника на богослуження. Мама, мушу сказати, була дуже глибоко віруюча, вона й тата стимулювала бути ближчим до Бога. Батьки взяли шлюб в підпіллю, ми, їхні діти – дві сестри і я, були хрещені в підпіллі, і за це дуже дякую Богові.

Друга річ, яка стосується часу підпілля і яка пов’язана з Різдвом, – ми ходили колядувати, звичайно пильнували, щоб вчителі нас не побачили, бо це могло мати наслідки. То були часи заборон, але люди гуртувалися і йшли колядувати. Натомість тепер наче й свобода, а народ закрився у хатах, в своїх телефонах.

Майбутній владика на руках у мами - фото 64680
Майбутній владика на руках у мами

 

– Коли починали готуватися до Різдва?

– Для мене приготування розпочиналося на свято Введення, 4 грудня, була перша коляда і від того дня розпочиналися репетиції вертепу. То не так, що будь-хто міг йти з вертепом, треба було цілий грудень на репетиції ходити, одяг шити, в тому часі зустрічали свято Миколая, якому дуже тішилися.

А назагал приготування в таких сільських місцевостях класичне – люди, що мають зі свого городу, свого господарства, те і готують. Але мені дуже запам’ятався один момент, як товкли пшеницю в ступі на кутю. Не кожен ту ступу мав вдома, то в селі була своєрідна черга. До того, то був досить довгий процес. То зараз можна піти на базар чи в супермаркет і дуже легко купити, і не тільки обтовчену пшеницю, а й чимало готових страв.

– Чи ділили обов’язки у приготування, що кому належало зробити?

– Якогось розписування обов’язків не було, кожен знав, що має зробити. Жіночою справою було наготувати їжі. Я виріс в доволі великій родині – була бабуся, дві тітки, дві старші сестри, то було кому поратися на кухні. А чоловіча справа – знайти ялинку, дров наготувати, бо газу тоді ще не було, а також нарізати січки худобі на всі свята, а худобина була не одна, щонайменше дві-три, то треба було про них наперед подбати, щоб на всі свята їм вистачило паші.

Прибирання більше стосувалося сестер, мені часом доручали вдягнути ялинку, а вже пізніше, коли був трохи старший, я зробив шопку, мав велике бажання, аби вона була в нашій родині. Також мене стосувалося завдання нарізати дров.

З племінницею біля шопки - фото 64682
З племінницею біля шопки

 

– Ви жили в самому Добромилі і там святкували?

– В Добромилі я ходив до школи, там ми жили з батьками. А от всі свята ми мали в бабусі, в селі Тарнава. Власне в селі я провів більшу частину свого дитинства, тож ідентифікую себе і з тим, і з тим. Добромильський монастир є якраз посередині шляху, який поєднує ці два важливі для мене місця. В Добромилі я зростав ментально, але якось комфортніше, глибше відчував себе в селі, в горах. Там тримали господарку, нині старша сестра там господарює, і я її морально мотивую, що господарка має бути.

– Чи була колись думка святкувати в Добромилі?

– Ні, бо господарка прив’язує людину, особливо, якщо є корова, але господарка і годує. Живучи тим звичним для наших прадідів трибом життя, відчуваєш єдність з сотвореним світом, свою інтегрованість у світ природи. Скажу, забігаючи наперед, коли в навечіря Богоявлення, окроплюючи хату і господарку, також годували худобу – якимись паляницями, хлібом – здавалося, що світ стає добрішим. Бо від тварини також можна багато чого навчитися – ласки, милосердя, доброти. Навіть зараз щораз більше спостерігаємо в наших містах, що люди хочуть мати в своїх хатах, в квартирах тварин, бо людина, відчуваючи певну самотність, потребує мати коло себе якусь живність. Це означає, що людина має внутрішню потребу єдності зі всім творінням глобально.

– Що давало знак, що свято вже на порозі?

– Це відчуття близькості свята приходило, коли ялинка вже була на подвір’ї, одягали її безпосередньо перед святами. Тоді не було так, що ялинка вже цілий грудень в хаті стояла. І ось той перший момент, коли хату наповнює запах свіжовнесеної ялинки, давав передсмак різдвяних свят. Це закарбувалося в пам’яті.

– Як прикрашали помешкання?

– Тоді не було моди щороку міняти кольори, придумувати якісь ялинкові дизайни. Ялинка мала традиційні прикраси, здебільшого, класичні кульки, які передавалися з покоління в покоління. Навіть нині, коли приїжджаю до рідної хати і бачу ще ті прикраси, мені стає затишніше на душі. Також були гірлянди дуже якісні. Під ялинку за часів Радянського Союзу ставили Діда Мороза і Снігуроньку, і мені було завжди цікаво, що той Дід Мороз має під своїм плащем.

На стіл під обрус стелили сіно. Напевно, люди мали уявлення, що це ясла, в яких народжується Ісус Христос. Допоки ми були ще в старій хаті, на підлогу стелили солому. І в тій сільській простоті – запах сіна, соломи, ялинки – те свято так яскраво переживалося. То не було віртуальне Різдво в телефоні, це було дуже особисте Різдво.

З сестрою Людмилою біля ялинки - фото 64681
З сестрою Людмилою біля ялинки

 

– Владико, чи були якісь особливі звичаї, якісь заборони, які стосувалися Святвечора і дня перед ним?

– Якихось таких звичаїв не пригадую, наша родина була релігійно свідома. Це був день строгого посту, їсти нічого не можна було. Всі чекали тої вечері, старалися, хто не був зайнятий, піти з хати, щоб не бути близько кухні, щоб витримати до вечора. Таке приготування людину організовує, витісняє забобонність, бо людина бачить суть свят Христового Різдва. Перед вечерею молилися, ми завжди мали благословенну просфору, тож по молитві ділилися нею. Відтак їли кутю, власне з неї в нас розпочинали вечерю, опісля інші страви. Тоді не було мікрохвильової печі, то щоб вони були теплими, їх тримали в братрурі і почергово звідти витягали та подавали на стіл.

– Що готували до святвечірнього столу у Вашому домі, що було особливим?

– Знаєте, ці страви святвечірнього столу всі смакували по-особливому. Мені запам’яталися борщ-квасівка і капуста з горохом. Борщ був пісний, на буряковому квасі. Капуста з горохом – то була рідка страва, приправлена смаженою на олії цибулею, ніби таке елементарне, але чомусь цей смак мені особливо запам’ятався, їх подавали, здається, відразу після куті. Відтак були вареники, голубці з тертої картоплі, оселедець, гриби, пампухи… Пам’ятаю, що був і часник як елемент пам’яті про покійних і як протидія злим силам.

– Чи були якісь цікаві звичаї?

– Після Святої вечері діти лізли під стіл квоктати. Бачте, люди в селі мали кури, і було важливо, аби навесні і влітку були квочки, це означало поповнення. Ще був такий цікавий момент, що ложки і виделки відразу не мили, а зв’язували сіном і так залишали на столі, аби худоба на пасовиську трималася купи, не розбрідалася. Ми, діти, здебільшого були пастухами, тож це звичай для нас важливим. Були певні забави, але не було забобонності.

Особисто я мав свій ритуал, оскільки всі страви були такі особливі і такі смачні, навантаження на організм було дуже великим, то після вечері від того виснаження я мусів полежати деякий час на дивані.

– А як щодо алкоголю, чи був він на святвечірньому столі?

– Наскільки пригадую, особливого значення алкоголю не надавали, але тато практикував випити декілька грамів чистої горілки-самогонки для травлення, зрештою це також був дар твоєї землі, а от щоб йти в магазин і щось купувати – того не було. Зрештою, в радянські часи церква в нас була закрита, то не було й мови про Богослуження. А вже пізніше, коли було нічне Богослуження, то вже від алкоголю утримувалися.

– Що готували на Різдво?

– В нас не було чогось суто різдвяного, була традиційна святкова кухня, хоча зі Святої вечері багато чого залишалося, часом на декілька днів. І ці страви були поза конкуренцією. Звичайно, що традиційно перед святами віддавала своє життя свиня, тож були традиційні м’ясні вироби і страви: ковбаси, шинки, холодець, кишка, до того мусіли бути і бурячки з хроном. І як звичайно в той час, яке свято без салату олів’є, по Вечері жіноцтво бралося його готувати, та й так, щоб на цілі свята.

– Як святкували саме Різдво Христове, другий-третій день свят?

– На сам Святий вечір могли прийти хіба найрідніші, щоб трохи побути, разом поколядувати. Вже ходили вертепи. А от колядувати попід вікна діти ходили вже ввечері на Різдво. Тепер навіть в селі вікна такі щільні, що ніхто тої коляди не вчує. Але дуже позитивно, що все ж ходять колядувати: стукають до дверей, заходять в помешкання. Часом батьки того не розуміють: та нащо воно тобі, я тобі дам 100 гривень і сиди вдома… Але не йдеться лише про кошти, дитина має що згадати.

Я всі дні свят був задіяний у вертепі, бо треба було не лише в своєму селі всі околиці обійти, а й інші села відвідати. Для дітей була подвійна мотивація: по-перше побути разом, радісно провести час, по-друге щось заробити. Це не було щось велике, але то було цінне, бо ти сам це заробив, бо самозрозумілим було частину коштів віддати на церкву, решту ж ділили між собою.

– Яка з коляд для Вас найближча, найулюбленіша?

– Чомусь завжди в моїх вухах і серці звучить коляда «Бог предвічний», може тому, що вона завжди була першою на Святвечір. Зрештою нині є дуже багато колядок, чимало з них стали улюбленими, кожна гарна по-своєму. В дитинстві ми про це не задумуємося, колядуємо, бо це гарний звичай, бо це приносить нам радість, радше інтуїтивно прагнемо Бога, аніж свідомо. А зараз можна собі сісти, роздумати над тими словами, що вони означають.

У різдвяний час люблю слухати коляди, але класичні – хорові або з якимось одним солістом. Пам’ятаю, якийсь час слухав коляди у виконанні Ігоря Богдана. Вмикаю, що вони були фоном, щоб задавали ритм.

– Ви ходили з вертепом, чи робили якісь збитки?

– Звичай робити збитки був радше на Андрія, і в нас була потужна програма збитків. Щодо Різдва, то це свято не для збитків. Прикро запам’яталося, як збитки зробили нам: прийшов вертеп, і ми радо його в хаті приймали, а в коридорі на столі були страви, які залишилися зі Святого вечора, і хтось всі ці страви перемішав. Тато був дуже неприємно вражений, тож завжди напоминав мене, коли я йшов з вертепом, аби не робити людям збитки, бо вертеп є для того, аби нести радісну звістку, а не робити прикрість і псувати свята. Вертеп – це щось сакральне, це також спосіб євангелізації, він представляє те, що написане в Святому Письмі.

Спеціально збитків ми не робили, традиційно «жид» міг згорнути в торбу якісь пляцки чи пампухи зі столу, чим ми по дорозі підкріплювали свої сили, але люди то сприймали позитивно, часто спеціально ставили той таріль, щоб «жид» мав що забрати. Щоправда, раз нам сталася прикрість, в одній хаті ми всі разом вляглися на ліжко і воно не витримало. І це запам’яталося, ми це не навмисне, але люди мали на свята клопіт – поламане ліжко. Наступними разами ліжко обминали (Владика усміхається)

– Як святкуєте сьогодні?

– Передусім літургійно. На Різдво до нас традиційно приходять римо-католицькі владики. Стараюся по змозі взяти участь у вечері чи обіді з потребуючими людьми. Є пасторальні поїздки. А так трудно щось детально спланувати.

– Знаю, що любите готувати, чи готуєте у ці дні щось особливе, щось з дитинства?

– На Різдво якраз не готую, бо нема часу з огляду на довші Богослужіння. Хоча стараюся підсмажити на сметані вареники чи голубці, які залишилися з вечері. А перед святами люблю долучитися до прикрашання столу та приміщень.

– Як святкували Новий рік і коли?

– 1 січня були якісь вечірки з друзями, але 14 січня був особливий день – здебільшого саме в цей день наш родич о. Маркел-Микола Удич, підпільний священник, приїжджав на Літургію до нашої хати. Як дитина я не розумів суті тих Богослужень, але мені казали батьки, що приїде священник, буде нам всього доброго бажати. Сусіди приходили до сповіді, до Святого Причастя. Священник в хаті сповідав, люди в коридорі чекали… Дитина того не розуміє, а потім ставить собі питання, починає цінити той досвід.

А ще 14 січня над ранок приходили хлопці-віншувальники. Бачте, на Різдво йшли колядувати і хлопці, і дівчата, на Новий рік посівали хлопці, а на Щедрий вечір щедрували лише дівчата.

– Другий Святий вечір, яким він був у Вашій родині?

– Така сама вечеря, як і на перший Святий вечір, з традиційними стравами, єдине, що замість просфори перед вечерею пили свячену воду, яку отримували від священника. Перед тим окроплювали помешкання, все господарство, як я вже згадував, годували тварин. Для цього зі свяченої води і муки робили тісто, з якого пекли паляниці. Також з рідкого тіста на свяченій воді робили хрестики над дверми, часом зверху на той хрестик з тіста приклеювали хрестик, витятий з позлітки-фольги з цукерок.

А як стемніло, ми всі йшли вмиватися на річку – вмивали руки, лице, вважалося, що вся вода є освячена і благодатна. Відтак молилися, пили свячену воду і сідали до вечері. Хоч вона вже не була така урочиста, бо то вже друга вечеря. Вже був присутній і смуток – свята закінчуються…

За Радянського Союзу церква в нашому селі була закрита, тож про публічне водосвяття й мови не було.

– Традиційно перед Різдвом маємо календарні дискусії, чи має воно вирішення найближчим часом?

– Питання стає щораз актуальнішим, бурлить в нашому суспільстві. Є наша діаспора, яка святкує за Григоріанським стилем. Люди питають коли і ми будемо святкувати 25 грудня. Але річ не тільки в Різдві, то є зміна цілого календаря, мусять перейти і всі решта свята. Не може бути, що Різдво відсвяткуємо, а решта лишиться, як є. Треба ментально перебудуватися, тим більше, що ми мультиконфесійна країна, щоб не поділити ще наші села.

– Дух Різдва і його традиції, чи це те саме?

– Думаю, що традиції доповнюють і навіть виражають дух Різдва. І якщо деякі традиції цього року будуть трохи обмежені в можливостях, не бачу в тому трагедії. Може цього року буде більший акцент на родину. Маю дуже гарний приклад з мого досвіду життя в Австрії: Різдво, різдвяний день – це суто сімейне свято. Ніхто нікуди не ходить, ніякі друзі, ніякі знайомі. Приходять родини до батьків. Що цікаво, там не прийнято телефонувати в цей день. Має статися щось надзвичайне, щоб до когось зателефонувати, бо це означає, що я порушую твій родинний спокій. В нас трохи інакше – в різдвяний ранок ти отримуєш сотні різдвяний листівок на телефон, шаблонних привітань, кожен вважає, що як того не зробить, ти чутимешся ображеним.

Дуже важливо берегти традиції не задля них самих, а розуміти, що вони означають. І коли людина розуміє суть символу, вона зможе його правильно зберегти і передати дітям.

– Ми так чекаємо того свята, а воно швидко проминає, залишається лиш відчуття, наче пройшло повз нас. Як нам якнайдовше зберегти Різдво?

– Тут мушу зачепити богословський аспект. Воплочення смерть і воскресіння Ісуса Христа – це одна нероздільна таємниця відкуплення. Якби це драматично не звучало, Ісус народився для того, щоб померти, а відтак воскреснути. Вифлеємська зірка засяяла в темряві ночі, вказала на новонародженого в яслах. Але потім настала Страсна п’ятниця і знову принесла темряву на нашу землю, але опісля засяяло Великоднє сонце, яке світить донині. І цю таємницю відкуплення переживаємо в церковних святах впродовж року.

Як вповні пережити Різдво? Беручи участь у святих таїнства Церкви, дуже важливо приступати до Святого Причастя, вслухатися у літургійні тексти – наші вечірні, богородичні молитви є дуже глибокі. Самої традиції, звичаїв замало, на них далеко не заїдеш, бо Різдво минуло і ми сидимо сумуємо. Традиція показує дух і ядро того свята.

А з таких видимих знаків свята – для мене важливо якнайдовше зберегти ялинку, не дуже квапитися її розбирати. В нас вона стоїть до празника Стрітення. Для мене в дитинстві був дуже сумний і драматичний момент, коли наставав час розбирати ялинку. Звичайно, вона вже осипалася, всохла, і коли ми ховали прикраси до наступного року, ставало сумно, самотньо. Хата ставала ніби порожня. Знаєте, цієї весни я дуже шкодував, що ми ялинки розібрали – було б значно веселіше перебути вдома карантин з ялинкою. Хоча, звичайно, я розумів, що Великий піст має інші мотиви...

Власне з ялинкою пов’язаний мій гарний спогад з різдвяного часу – ввечері посидіти біля її світла, чи навіть при ньому засинати.

Ялинка для владики дуже важлива - фото 64679
Ялинка для владики дуже важлива

 

– Власне щодо атрибутів і символів ми мали цього року чимало дискусій завдяки столичній ялинці. Наскільки важливі ці атрибути сьогодні, наскільки вони промовляють до сучасної людини?

– Зірка сама по собі – це просто зірка. Навіть Вифлеємська зоря не мала б того значення, якби не вказала на Того, хто в яслах. Символ-образ завжди провадить до праобразу. Замало просто роздумувати над зіркою, але важливо застановитися, що вона для мене означає. Навчімся від мудреців, науковців свого часу, які пішли за зорею, але завернули до ясел, туди, де був Ісус. Вони не намолювали ту зірку, не робили собі релігію зірки, а пішли до яскині і там, віддавши дари, наче отримали якесь життєве заспокоєння.

Нині маємо велику небезпеку, що готуючись до свят, ми можемо забути про Того, хто нам ті свята дарує, хто є Причиною того свята. Можемо вдатися в зовнішність, комерцію, споживацтво і забути про Того, кого ми властиво святкуємо.

– Власне у Ваших спогадах, як і в моїх, Різдво є радше сільським. З відродженням Церкви і в часи незалежності України виникло чимало нових міських традицій. Попередніми роками ми мали багато святкових атракцій. Як вам ці нові звичаї, владико?

– Львів стає містом для туристів, тож атракції мусять бути. Хоча зауважую таку річ: в моєму дитинстві усі, хто мав яку родину в селах, з’їжджалися саме до села. І села жили, колядували, раділи, великі родини збиралися разом. Зараз в селах, особливо віддалених, здебільшого ті традиції занепадають, бо лишилися старші люди, молоді нема, а як хто і приїде то ненадовго, вже нема як організувати вертеп, бо це вимагає тривалих приготувань.

Зараз святкування змістилося до міст, минулими роками в центрі міста цілий день коляди, виступи вертепів, велика коляда в храмі Пресвятої Євхаристії. Що ще збереглося по селах – деканальна коляда, коли до якогось храму з’їжджаються парафіяльні хори, щоб колядою прославити Новонародженого.

Різдвяні ярмарки, як на мене, то радше комерційний проєкт, вони без релігійного контексту не мають великої перспективи – піти до будки, щоб з’їсти гарячої ковбаси і випити гарячого вина, не думаю, що хтось з львів’ян часто ходить туди їсти. То радше для туристів.

– Тим паче, що вдома стільки вкладено сил і коштів…

– Це наша гостинна українська душа: мусить бути всього і багато. А як хтось до нас на свята прийде, має бути, хоч з року в рік знаємо, що ніхто у свята не є голодний, бо в кожній хаті накриті столи і всі припрошують. Старше покоління пережило важкі часи, зазвичай були змушені обмежувати себе в їжі, а часом і голодувати доводилося. А вже на свята була нагода дозволити собі трохи більше, потішити дітей і себе тим, чого на щодень бракувало. То й нині це збереглося: треба зробити все, як належить, щоб нічого не бракувало, бо не знати, як далі буде.

– Вся нинішня масова культура – фільми, книжки, атракції – показує святкування показує Різдво поза Церквою. Чи може бути Різдво поза Церквою, навіть якщо для когось Церква є онлайн?

– Таке Різдво радше схоже на якийсь класичний культ, має перебіг дій певних, певні звичаї, але воно не є Різдвом Христовим. Бо різдвяна людина – це та, яка живе святими таїнствами, яка причащається. А таїнства є лише в Церкві. Поза Церквою – це лише якісь звичаї, якась естетика, гарні декорації. Але це не відображає суті того свята, не закорінює людину. Це як зрізана ялинка – вона гарно прикрашена, але все одно всохне, бо не має джерела живлення, в ній нема життя.

– Минулий рік був для нас особливим, за що маємо подякувати, сідаючи до Святої Вечері?

— Минулий рік був дуже важким, маємо подякувати Богові, він в нашому житті був. Він навчив нас звертати увагу на те, що істотне, а водночас більше жити сьогоденням. Бо ми занадто великого значення надаємо плануванню і стратегіям. Без сумніву, вони потрібні, але не варто цим перейматися надміру, бо тоді людина не живе, адже життя є сьогодні. Карантин допоміг нам звернути увагу на себе, на тих хто поруч, на те, що все у нашому житті дуже відносне, що більше треба довіряти Богові і на Нього покладатися, а не на власні плани. Коли людина дуже детально все розпланує, то там для дії Святого Духа часто немає місця, все вже передбачено.

– Що маємо побажати собі та іншим, сідаючи до святвечірнього столу?

– Найперше – бути різдвяними людьми, щоби ми могли світло Вифлеємської зірки, яка пройде через Страсну п’ятницю і засяє великоднім сонцем, зберегти на ціле життя. Різдвяна людина є людиною оптимізму, світла і радості.

– Де має маємо черпати сили, надії, натхнення?

– Основне джерело сили – Ісус Христос, на якого вказала Вифлеємська зірка. Він джерело правдивої сили і світла, що просвічує наше життя. А черпати їх можемо через святі таїнства Церкви, а водночас через добрий контакт з природою.

Важливо знайти час, щоб виспатися. Може більше пасувало сказати «багато часу бути в церкві», але добрий сон також є важливий, щоби були світлі думки. Наші люди змучені, в стресі. А ще мати час на себе: знайти собі затишне місце, засвітити свічку, роздумати над чимось, зробити іспит сумління. Важливо старатися брати участь в Святій Літургії, приймати Святе Причастя. Життя не буде ідеальне і безхмарне, але цього ніхто не обіцяв. Ми не знаємо, що нас чекає, але маємо бути певні, що Бог є з нами, навіть в найменших дрібницях життя. У німецькій мові є вислів, що диявол криється в дрібницях, я переконаний, що в дрібницях є Бог. І саме в цьому, а не лише у подарунках, застіллях чи традиціях, полягає радість Різдва Христового – бо з нами Бог!

У церкві Різдва Пресвятої Богородиці (Львів-Сихів), 2 лютого 2020 року - фото 64683
У церкві Різдва Пресвятої Богородиці (Львів-Сихів), 2 лютого 2020 року