Російська окупація Криму та Донбасу стала катастрофою для віруючих

02 листопада, 14:11
Російська окупація Криму та Донбасу стала катастрофою для віруючих - фото 1
Москва вважає релігію ключовим фронтом у битві за Крим та Донбас та поширення свого впливу на усій території України

У вересні 2020 року Джон Гербст, колишній посол США в Україні та директор Євразійського центру Атлантичної ради виступив перед Комісією США з міжнародної релігійної свободи на тему порушення прав віруючих в Росії, Криму та на Донбасі.

Foreign Ukraine запропонувала переклад його промови, – повідомляє 1NEWS.

Росія має багату релігійну спадщину й тривалу історію релігійного державного управління. Східно-православне християнство було тісно пов’язане спочатку з Київською Руссю, а надалі з Російською державою, яка зароджувалась у Москві після хрещення князя Володимира Великого у 988 році нашої ери. З часу свого заснування у 1589 році Московський Патріархат був найбагатшим та найбільшим у Православному світі. Хоча він двічі переслідувався Петром Великим на початку XVIII століття та більшовиками через 200 років потому, всерівно відновив свій вплив у світовому православ’ї після того, як Сталін почав його використовувати для захисту слов’янських народів Радянського Союзу в часи Другої світової війни.

Росія також історично була домівкою для значної кількості буддійського, єврейського та мусульманського населення. Віруючим усіх трьох конфесій дозволялось сповідувати свою віру, але з певними обмеженнями. Євреї зіштовхнулись із додатковими труднощами, коли вони з кінця XVIII століття в часи правління Катерини Великої, а також в ХІХ і на початку ХХ століття, в межах смуги осілості ставали жертвами офіційно заохочуваних випадків антисемітизму, зокрема й погромів. У радянський період усі релігії ставали жертвами суворих репресій.

Релігійна політика в Росії

Російська держава запровадила політику відносин з різними релігіями у царський та радянський періоди, яку удосконалили уже в пострадянській Росії. По-перше, держава прагнула зберегти жорсткий контроль над основними релігіями з точки зору їх впливу на політичне життя.

Між Кремлем та Московським патріархом існують тісні відносини. Коли Петро Великий ліквідував Московський Патріархат, він заснував Священний Правлячий Синод, щоб встановити прямий державний контроль над церквою за прикладом Прусії. У радянські часи Патріарх та інші церковні ієрархи часто були високопоставленими офіцерами КДБ, а церкву використовувала держава для вирішення політичних завдань. Наприкнці XVIII століття Катерина Велика заснувала ісламський аналог Священного Правлячого Синоду, який назвали Оренбургським Духовним Зібранням мусульман.

У пострадянський період знову проявились інші аспекти попередньої російської релігійної практики, зокрема підозри щодо релігійних груп, які не є частиною традиційної релігійної практики. Туди належать католики, греко-католики (уніати), різні протестантські групи, саєнтологи, групи Харе Крішна, Свідки Єгови та мусульманські групи салафітів.

Варто відзначити, що за умов відносно ліберального правління президента РФ Бориса Єльцина у 1997 році Державна Дума ухвалила закон, який підтверджує права та позиції «традиційних» релігій Росії – східного православ’я, буддизму, іудаїзму та ісламу, але не надаючи таких гарантій іншим релігійним групам. Закон про екстремізм у 2002 році був ухвалений проти саєнтологів, Харе Крішна та інших мусульманських угруповань. Поправка від липня 2015 року до закону 1997 року встановила, що усі культові споруди повинні інформувати владу про дату створення, імена та адреси своїх членів. Ця вимога необхідна для реєстрації. Метою таких заходів були наміри переконатись, що релігійні групи не мають загрози для громадського порядку та панування влади. Вони віддають перевагу традиційним для Росії конфесіям та прагнуть забезпечити державний контроль над їх діяльністю, оскільки можуть впливати на громадське та особливо політичне життя.

З визнаних традиційних конфесій, Православна Церква Московського Патріархату має привілеї. Це єдина православна церква, яка володіє законним правом функціонувати на усій території Росії і відіграє важливу роль у застосуванні Росією так званої «м’якої сили». Концепція «Русский мир» об’єднює російське православ’я, російську мову та російську культуру, щоб довести унікальність російської цивілізації. Вона використовує це для посилення легітимності режиму президента Путіна всередині Росії, для зниження привабливості західного життя та цінностей і для того, щоб етнічні росіяни та російськомовні за межами Росії були її прихильниками. Ідея полягає в тому, що ці спільноти можуть надати Кремлю важелі впливу на сусідні уряди і, зокрема, на Київ.

Політика Росії щодо ісламу також має велике значення і в Криму та інших прикордонних регіонах Росії. В ісламських республіках Росії була створена Духовна асоціація мусульман, щоб підтримувати релігійну діяльність у бажаних межах, надаючи пільги та привілеї релігійним лідерам; тільки ісламська діяльність, санкціонована цими установами, є законною. А російські закони й практика надають інструментарій для переслідування та обмеження важко контрольованих ісламських угруповань, які виникли або ж знову з’явились у пострадянській Росії. Хоча це може дати деяку перевагу в керуванні екстремістськими ісламськими групами, воно має небажаний ефект, оскільки будь-яка ісламська група, на яку накладені санкції стає незаконною та підлягає репресіям.

Зараз найгостріша релігійна небезпека для політичного устрою в Росії з’явилась у вигляді салафітського та екстремістського ісламу. Ця проблема, звісно, не є унікальною для Росії. Але поява там ісламських бойовиків ускладнило й без того непрості взаємовідносини Москви з ісламськими територіями на Північному Кавказі, які вона завоювала та анексувала у ХІХ сторіччі. Москва вела дві війни у Чечні і за останні 10 років підтримувала там крихкий мир через альянс з місцевим лідером Рамзаном Кадировим. Кремль надає великі субсидії й дає Кадирову свободу дій для кримінальної діяльності в Москві, до якої долучаються ФСБ та Міністерство внутрішніх справ. Чеченські сепаратисти несуть відповідальність за захоплення заручників у московському театрі на Дубровці у 2002 році, внаслідок якого загинули понад 170 осіб та захоплення заручників у школі Беслану у 2004 році, внаслідок якого загинули понад 300 осіб.

Салафітські групи на Кавказі вороже налаштовані щодо Москви. Одна з таких груп – Кавказький Емірат під керівництвом Доку Умарова взяла на себе відповідальність за два теракти у Волгограді наприкінці грудня 2013 року, внаслідок якого загинули 34 людини. Ці теракти були покликані для зриву Зимової Олімпіади в Сочі у 2014 році, але під час самих Ігор терактів не було. Групи салафітів переслідуються судами за екстремізм і проти них використовують усі правоохоронні органи в Росії без належного дотримання процесуальних норм. Хоча судове переслідування за екстремізм не обов’язково обмежувалось мусульманами: за інформацією Human Rights Watch, у 2019 році також відбулась різка ескалація переслідувань Свідків Єгови в Росії. Москва та місцеві лідери в ісламських регіонах часом були менш прискіпливими, звинувачуючи політично незручних ісламських діячів в екстремізмі. Використання реєстрації в рамках Духовного об’єднання мусульман означає, що помірковані мусульмани, які не зареєстровані, також переслідуються судами, згідно із законом. Це було закономірно щодо послідовників турецького релігійного лідера Саїда Нурсі у Республіці Татарстан, яких влада переслідувала понад 10 років.

Релігійна політика Росії в Україні: неспроможність зберегти верховенство Московського Патріархату

Кремль ефективно використовував Московський Патріархат не лише, як ключового гравця в «Русском мире», але й для вирішення конкретних політичних проблем. Під час «помаранчевої революції» наприкінці 2004 року, коли сотні тисяч людей вийшли на вулиці, протестуючи проти спроб підтримуваного Москвою кандидата в президенти Віктора Януковича вкрасти результати виборів, російські православні священники виступили проти мітингувальників. Москва хотіла переконатись, що Янукович стане наступним президентом України і високопоставлені духівники, наприклад тогочасний єпископ Києво-Печерського монастиря Павло, були тільки раді цьому допомогти. Макс Гельман, російський політичний радник Януковича, згодом зазначив, що Московський Патріархат лише заплямував свою репутацію в Україні, підтримуючи Януковича.

Під час революції на Майдані взимку 2013-2014 років, широка коаліція релігійних груп – християнських, єврейських та мусульманських заохочувала мирне врегулювання кризи, виходячи на вулиці Києва між демонстрантами та поліцією. Духовенство Московського Патріархату не приєдналось до них, і коли Москва розпочала неоголошену війну на Донбасі, деякі представники цієї конфесії відмовились надавати ритуальні послуги загиблим українським військовослужбовцям. Це ще більше підірвало репутацію Московського Патріархату в Україні.

Але, мабуть, найгострішим питанням у релігійній політиці Москви в Україні було визнання Православної Церкви України Патріархом Константинопольським Варфоломієм у січні 2019 року. Ця новоутворена церква об’єднала Київський Патріархат та Українську Автокефальну Церкву у грудні 2018 року. До цього часу, Московський Патріархат був визнаний у православному світі канонічною церквою всієї України. Рішення Константинопольського Патріарха було підсумком тривалого процесу, ініційованого Київським Патріархатом та урядом України, починаючи з часів правління Віктора Ющенка у 2005-2010 роках.

Московський Патріархат та Кремль намагались цьому запобігти, співпрацюючи з Патріархом Варфоломієм, президентом Туреччини Реджепом Ердоганом та лідерами 13 інших православних церков, але їхні зусилля виявились марними. У підсумку, Московський Патріархат розірвав відносини з Константинополем. Москва хотіла цьому завадити з двох причин. По-перше, поява визнаної канонічної Української православної церкви послабить вплив Московського Патріархату в Україні. Справді, зараз понад 500 парафій перейшли з УПЦ (МП) в ПЦУ. А друга причина полягає в тому, що визнання ПЦУ є ударом по концепції «Русского мира».

Релігійна політика Росії в Україні: Крим та Донбас

Москва захопила та анексувала Крим у лютому-березні 2014 року і у квітні 2014 року розпочала свою не дуже таємну війну на Донбасі. Церковна політика в цих окупованих регіонах покликана зміцнити російський контроль. В Криму Росія намагалась придусити будь-які прояви українського націоналізму серед етнічних українців та кримських татар.

Щодо етнічних українців це означало атаку на релігію та особливо мову. З релігійної точки зору, основна мета полягала в тому, щоб зменшити присутність на окупованому півострові ПЦУ та УГКЦ. Після анексії Криму, Москва з цією метою застосувала російське законодавство; відмова у реєстрації чи анулювання реєстрації українських парафій, захоплення церков і передача їх в УПЦ МП, вмовляння та погрози на адресу ПЦУ.

На жаль, ця політика принесла свої результати. На момент вторгнення Москви до Криму, на півострові було 46 храмів УПЦ КП. До кінця 2014 року їх залишилось лише 9. А наприкінці 2019 року – 6. УГКЦ в Криму не має легального статусу і повинна діяти під егідою Римо-католицької церкви.

Політика Росії щодо ісламу та кримських татар

Питання політики Росії щодо ісламу в Криму пов’язано із політикою щодо кримських татар. І це складна проблема для Кремля, адже татари – потужні українські патріоти. Історія допоможе пояснити, чому це так. Протягом століть Кримське ханство було союзником османів та ворогом Москви. Татари звинувачують Москву у примусовому переселенні з Криму в Середню Азію під час Другої світової війни. Сталін переселив майже 238 000 кримських татар. Згідно радянської статистики, під час переселення загинули 20% татар, а за інформацією кримських татар, жертв було 46%.

Кримські татари почали повертатись до Криму в останні роки існування СРСР після офіційного анулювання заборони на повернення депортованих народів у 1989 році за Горбачова. Пізніше цього ж року Верховний суд Криму також оголосив кримінальними злочинами попередні депортації людей. Їх повернення на півострів поставило низку важких питань про компенсації втраченого майна, але кримські татари бачуть своє майбутнє в Україні і пов’язують Москву з найважчими періодами своєї історії.

Проблеми Москви з кримськими татарами ускладнюються тим, що їх лідер Мустафа Джемільов був радянським дисидентом, який провів багато років в ГУЛАЗі. Москва намагалась вирішити цю проблему шляхом депортації Джемільова з Криму, але його авторитет серед кримських татар не зменшився і він продовжує залишатись гучним голосом міжнародної спільноти.

Тактика Москви щодо мусульманських організацій в Криму нагадує її ставлення до ПЦУ. І результати є подібними. Проте, різниця полягає в тому, що кримськотатарських організацій є набагато більше. Згідно звіту Державного департаменту США про міжнародну релігійну свободу за 2018 рік: в Криму була 831 мусульманська організація, а до окупації в 2014 році, їх залишилось 2083.

В Криму окупаційна влада порушила кримінальні справи про місіонерську діяльність незареєстрованих організацій й наклала штрафи. Вони переслідували салафітів, а також несалафітських активістів, висуваючи проти них сфабриковані звинувачення в екстремізмі. Справді, у них є особливий стимул це робити в Криму, тому що кримськотатарська спільнота є добре організована й не змирилась з контролем Москви. Що може бути кращим за усунення сміливих кримськотатарських активістів, аніж звинувачення їх в екстремізмі? Згідно звіту Управління Верховного комісара ООН з прав людини, з 33 жителів Криму, заарештованих за радикальні погляди, четверо засудили без достовірних доказів. На початку 2019 року, 24 кримські татари були заарештовані за обвинуваченням у приналежності до екстремістського угруповання Хізбут-Тахрір. Російська влада в Криму також вдавалась до нелюдяної радянської практики переміщення мусульманських активістів у психіатричні лікарні.

Умови на окупованому Донбасі навіть гірші, аніж в Криму. Коли розпочалась таємна війна Москви, «місцева влада» заявила, що УПЦ МП була основною релігійною групою в цьому регіоні і почала виступати проти інших християнських конфесій.

Спочатку їм заборонили вести релігійну діяльність, їхні храми захопили озброєні бойовики, а їх віруючих залякали та арештували. Згодом їх змушували перереєструватись, погрожуючи кримінальною відповідальністю. Тим не менш, в «Луганській народній республіці», відхилили усі заявки протестантів на реєстрацію та заявки на переєстрацію від баптистів, адвентистів сьомого дня та пентакосталістів. Така політика змусила багатьох віруючих покидати окуповані регіони.

Немає нічого дивного в тому, що порушень релігійних прав на окупованому Донбасі значно більше, аніж в анексованому Криму. Адже атмосфера беззаконня, яка тут панує цьому тільки сприяє.

Висновки

Контроль Кремля над Кримом та Донбасом є катастрофічним для багатьох релігійних груп з двох причин. По-перше, застосування російського авторитарного закону про релігію дозволяє більший контроль за церквами, мечетями та храмами, аніж в Україні. По-друге, Москва вважає релігію ключовим фронтом у битві за Крим та Донбас та поширення свого впливу на усій території України. Це надає геополітичну мотивацію для придушення ПЦУ, УГКЦ, протестантів, мусульман.

Для людей, які цінують свободу віросповідання, релігійна політика Кремля в Росії викликає занепокоєння. Але особливо неприйнятною є політика РФ в Криму та на Донбасі. З геополітичних міркувань, Кремль доклав багато зусиль до серйозного обмеження, якщо не усунення християнської активності, не пов’язаної з Московським Патріархатом в обидвох окупованих регіонах України. У Криму це проявилось у закритті майже 60% ісламських організацій та обвинувачення їх в релігійному екстремізмі задля арешту кримських татар. І це викликає стурбованість, адже релігійна політика є невід’ємною частиною російської агресії в Україні.

Джерело: 1 News