Розмірковування над Декретом про Східні Католицькі Церкви «Orientalium Ecclesiarum»

Рубіжний характер декрету про Східні Католицькі Церкви «Orientalium Ecclesiarum», прийнятого на третій сесії Другого Ватиканського собору, що відбувалася між 14 вересня і 28 листопада 1964 року, годі зрозуміти без ретроспективного екскурсу. Східні Католицькі Церкви (СКЦ) протягом своєї історії важко досвідчили право на збереження власної ідентичности всупереч спробам її іґнорування, реальної дискримінації й трактування обрядової інакшости як певного перехідного періоду в перспективі повної асиміляції до латинського обряду.

Унійна Київська митрополія, як згодом і Мукачівська єпархія, увійшовши 1595 р. в єдність з Апостольським Престолом, пережила на собі зверхнє ставлення клиру й мирян латинського обряду. В Речі Посполитій унійні єпископи часом не іменувалися навіть «єпископами», а «владиками», що підкреслювало неповноцінність їхнього статусу. Ці владики, на відміну від римо-католицьких єпископів, так і не дістали місць у сенаті. Тривало навернення суспільних еліт на латинський обряд. Мукачівський унійний єпископ після проголошення 24 квітня 1646 року Ужгородської унії був підпорядкований римо-католицькому архиєпископу угорського міста Еґер (лат. Agriensis), що тривало аж до 1771 р. Правне унормування на державному рівні прийшло вже в часи Австрійської імперії. Але це не означало припинення фактичної дискримінації на побутовому рівні.

1884 р. митрополит Львівський Сильвестр Сембратович на слізне клопотання українських греко-католиків, що працювали на шахтах Пенсильванії, направив до містечка Шенандоа (англ. Shenandoah) о. Івана Волянського (1857-1926). Священник сподівався на підтримку римо-католицької єрархії та духовенства в організації духовної опіки українців візантійського обряду. Але сталося неочікуване: латинські церкви Шенандоа відмовилися надати приміщення для богослужінь, а в філадельфійській римо-католицькій курії о. Волянський почув, що для одруженого священника в католицьких єпархіях США немає місця. Зрештою о. Волянський був змушений залишити США, хоча йому і вдалося заснувати там перші греко-католицькі парафії.

Подібні ситуації траплялися практично всюди, де на канонічному терені римо-католицьких дієцезій з’являлися католики східного обряду, які прагнули заснувати власні церковні громади: в США, Канаді, Бразилії, Аргентині. Латинська єрархія не приймала можливости існування паралельних церковних структур із власним обрядом і одруженими священниками. Це провокувало антикатолицькі настрої в середовищі українського клиру й мирян, перехід частини вірних до Російської синодальної церкви та інших православних юрисдикцій, де обряд виглядав більш звичним і зрозумілим.

Вважається, що в єдності з Апостольським Престолом діють 23 східні католицькі церкви «свого права», що належать до 5 літургійних традицій: александрійської, вірменської, візантійської, східно-сирійської, західно-сирійської. Найбільшими з них є Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ), Сиро-Малабарська (в Індії), Маронітська (на Близькому Сході), Мелкітська (на Близькому Сході). Доки вони діяли на терені історичного розселення вірних, великих проблем у стосунках із латинськими єрархами не виникало. Хоча в багатьох ситуаціях давався взнаки зверхній підхід римо-католиків до східних християн, трактування останніх як неповноправних католиків. Але зростання трудової еміграції, а потім і масовий вихід християн із рідних країн унаслідок політичних переслідувань, релігійної нетерпимости, геноциду, воєнних дій поставило латинську єрархію Заходу перед необхідністю пошуку партнерських стосунків із імігрантами-католиками східного обряду.

Енцикліка щодо Східних Католицьких Церков «Orientalium dignitas» (лат. «Гідність східних»), видана Папою Левом XIII 30 листопада 1894 року, дала надію на зміну ситуації. Енцикліка окреслювала права СКЦ, забороняла латинізацію обряду східних католиків, заохочувала східних католиків залишатися вірними своїм церковним традиціям та розширювала юрисдикцію Мелькітського Патріярха над вірними його обряду на всю Османську імперію. Енцикліка проголошувала: «Давні східні обряди є свідченням апостольськости Католицької Церкви, … їхня різноманітність, що відповідає єдності віри, сама є свідченням єдности Церкви, … вони додають їй гідности та чести... Католицька Церква не має лише одного обряду, але вона охоплює всі давні обряди християнства; її єдність полягає не в механічній одноманітності всіх її частин, а навпаки, в їхній різноманітності».

Леґітимізуючи статус греко-католицьких парафій у США та надаючи їм канонічного впорядкування, Папа Пій Х видав 14 червня 1907 р. апостольський лист «Ea semper fuit» (лат. «Вона завжди була»), яким реґламентувалася діяльність цих парафій. Право найменування єпископа для очолювання парафій візантійського обряду застерігалося за Апостольським Престолом. Греко-католицький єпископ у США підлягав Апостольському делеґатові в цій країні, а за його посередництвом – Конґреґації Поширення Віри. Але компетенція греко-католицького єпископа в межах кожної римо-католицької дієцезії все-таки визначалася місцевим ординарієм – латинським архиєреєм. Відвідини парафій мали узгоджуватися з ординарієм, а за підсумками відвідин ординарієві ж надавався звіт. Таким чином апостольський лист фактично обмежував повноваження єпископа статусом помічника (вікарія) римо-католицьких ординаріїв, у дієцезіях яких перебували українські греко-католики.

Священники візантійського обряду вводилися до клиру римо-католицьких дієцезій, на терені яких здійснювали служіння, і мали підлягати латинському канонічному праву. Відтак же не могло бути й мови про прийняття до американських парафій одружених священників або про висвяту одруженого чоловіка на священника для цих парафій. Оскільки в латинському обряді таїнство миропомазання (конфірмації) зарезервоване для єпископів, греко-католицьким священникам заборонялося самостійно відправляти це таїнство. Призначення пароха, як і переведення священника з однієї парафії до іншої, було в компетенції римо-католицького єпископа-ординарія, греко-католицький владика лише інформувався про ці дії. Утримували священників громади.

Греко-католицькі парафії на терені США спочатку підлягали Конґреґації Поширення Віри. Конґреґацію Поширення Віри створив 1573 року Папа Григорій XIII як Конґреґацію в справах греків. Папа Григорій XV буллою «Inscrutabili divinae providentiae» (лат. «Незрозумілим [таємним] божественним провидінням») від 22 червня 1622 року передав питання, пов'язані зі СКЦ, до компетенції цієї конґреґації, в рамках якої Папа Урбан VIII 1627 року виокремив комісію в справах східних обрядів (лат. De Propaganda Fide pro negotiis ritus orientalis).

І ось 1 травня 1917 р. Папа Бенедикт XV унезалежнив нову установу, покликану опікуватися Церквами східних обрядів — візантійського, халдейського, сирійського, вірменського, коптського й ін. Вона була названа «Конґреґацією для Східної Церкви» (лат. Congregatio pro Ecclesia Orientali). 1967 р. Папа Павло VI в дусі Другого Ватиканського собору дещо змінив її назву на «Конґреґація для Східних Церков» (лат. Congregatio pro Ecclesiis Orientalibus). До 1967 р. префектом Конґреґації для Східної Церкви вважався сам Папа, а її першим секретарем був італійський кардинал Нікколо Маріні (італ. Niccolò Marini; 1843-1923). До відомства Конґреґації для Східних Церков було передано питання внутрішнього устрою та функціонування католицьких церков східних обрядів, їхньої богослужбової практики, формування єпископату й усього клиру.

Згодом Папа Франциск 2022 р. разом із іншими Конґреґаціями перетворив Конґреґацію для Східних Церков на «Дикастерію для Східних Церков» (лат. Dicasterium pro Ecclesiis orientalibus). Згідно з апостольською конституцією «Praedicate Evangelium» (лат. «Проповідуйте Євангеліє») з 19 березня 2022 року, яка реформувала римську курію. Префектом дикастерії з 21 листопада 2022 р. Папа Франциск призначив архиєпископа Клаудіо Ґуджеротті (італ. Claudio Gugerotti; нар. 1955), знавця східних мов, котрий протягом 2016-2022 рр. був апостольським нунцієм в Україні.

У цьому контексті стає зрозумілим, чому серед перших документів ІІ Ватиканського собору було схвалено «Декрет про Східні Католицькі Церкви» (лат. «Orientalium Ecclesiarum»). Отець Михайло Димид назвав його «епохальним документом, який насамперед пропонує Церквам нові богословські концепції самого буття Церкви» [Документи Другого Ватиканського собору (1962-1965): Конституції, декрети, декларації. Коментарі. Львів: Свічадо, 2014. С. 431.]. Документ у загальних рисах окреслює еклезіяльну модель функціонування помісних Церков східних обрядів у співпричасті з Апостольським Престолом за умов внутрішнього самоврядування й керування власним партикулярним правом.

Декрет складається з 30 статей, об'єднаних у 6 розділів:

Вступ (стаття 1).

Східні Церкви визнаються живими свідками передання, яке походить від апостолів через Отців.

1. Про партикулярні Церкви або Обряди (статті 2-4).

Стосунки між Церквами визначаються поняттям «співпричастя». Незалежно від обряду Церкви «рівні у своїй гідності, й жодна з них не перевищує іншу з огляду на обряд». Входячи до єдиної Католицької Церкви, вони довіряються пастирському керівництву Римського Архиєрея.

Декрет визнає право єрархів різних Церков на юрисдикцією над тією самою територією. Вони мають добре навчати клириків і мирян свого обряду й знайомити їх з іншими обрядами, практикованими на тій самій території. Єпископи різних обрядів, що мають юрисдикцією над однією територією, повинні періодично зустрічатися, радитися між собою.

Усі католики мають дотримуватися свого обряду й плекати його. При цьому Апостольський Престіл зберігає статус найвищого арбітра в міжцерковних стосунках. Це уможливило виокремлення греко-католицьких єпархій у різних країнах і консолідацію їх у єдину структуру на чолі з синодом. Правда, лише Папа Іван Павло ІІ зважився 24-27 березня 1980 p. визнати канонічну повновладу синоду українських греко-католицьких єпископів на чолі з верховним архиєпископом.

У Польщі, де греко-католицький обряд не був формально заборонений, збереженими після розгрому УГКЦ та виселення українців парафіями опікувався з 1946 р. примас країни (кардинали Авґуст Глонд, Стефан Вишинський). І тільки 16 січня 1991 р. єпископ Іван Мартиняк був іменований ординарієм відновленої Перемиської єпархії.

Греко-католицькі єпархії з початку ХХ ст. фунціонували в Канаді й США. Після ІІ Ватиканського собору вони виокремлюються в інших країнах. Куритибська архиєпархія святого Йоана Хрестителя була заснована в Бразилії 29 листопада 1971 року, а від 12 травня 2014 року проголошена архиєпархією. До неї входить єпархія Непорочного Зачаття Діви Марії із осідком у м. Прудентополіс, заснована 12 травня 2014 р. Статус єпархій дістали екзархати в Аргентині (1978), Австралії (1982), Великій Британії (2013). 2019 р. утворено апостольський екзархат в Італії. Апостольський екзархат у Німеччині й Скандинавії, заснований 17 квітня 1959 року Папою Іваном ХХІІІ, поширив свої межі на скандинавські країни та Фінляндію, і нині клопочеться про піднесення в ранг єпархії.

Етапною подією в закріпленні права СКЦ на плекання їхньої помісної традиції було проголошення Папою Іваном Павлом ІІ 18 жовтня 1990 р. апостольською конституцією «Sacri Canones» (лат. «Священні канони») Кодексу канонів Східних Церков, введеного в дію 1 жовтня 1991 р. Праця над його підготовкою почалася була ще 1929 р., а 1972 р. Папа Павло VI утворив комісію для перегляду кодексу східного канонічного права, очолювану до 1987 р. сиро-малабарським архиєпископом Йосифом Парекаттилом (англ. Joseph Parecattil; 1912-1987). Заступником голови комісії певний час був український єпископ Мирослав Марусин (1924-2009). Працювали 10 робочих груп; за шість років було узгоджено текст кодексу, розісланий єпископам СКЦ і римським дикастеріям. До 1988 р. було зібрано зауваження і пропозиції, а 28 січня 1989 р. виправлений текст було подано Папі Іванові Павлові ІІ. Він складається з 30 титулів (розділів), які містять 1546 канонів.

2. Про збереження духовної спадщини Східних Церков (статті 5-6).

Декрет стверджує, що Східні Церкви мають право і обов’язок керуватися своїм окремим правопорядком, дотримуватися своїх обрядів, а якщо відступили від них – повернутися до прадідних традицій.

В УГКЦ багато говориться про латинізацію. Її елементи простежуються вже в XVII ст.: Касіян Сакович нібито вже запровадив читану Службу Божу. Перебування греко-католицьких єпархій на терені Речі Посполитої й Австрійської імперії, де домінували римо-католицькі громади, стимулювало переймання низки латинських елементів: позалітургійного шанування Святих Таїн (адорація, Свята Години, суплікація, свято Пресвятої Євхаристії), відправ хресної дороги, молитви вервиці (розарію), клякання під час причастя і євхаристійного канону, травневих молебнів до Богородиці («маївок»), використання статуй Ісуса Христа, Богородиці, святих у храмовому просторі, фан замість хоругов тощо. З др. пол. ХІХ ст. Львівська архиєпархія заходилася була звільняти обряд від латинських елементів. Цю стратегію провадив митрополит Андрей Шептицький, попри опір єпископа Григорія Хомишина й частини клиру. Кардинал Йосиф Сліпий цілком підтримав стратегію свого попередника, і вона утвердилася в УГКЦ на межі ХХ і ХХІ ст. Хоча закорінені в народну побожність богослужбові чини й молитовні практики продовжують і нині активно функціонувати в Галичині, Закарпатті, в заокеанських єпархіях.

У рамках ювілейного 2025 р. Папа Лев XIV зустрівся 14 травня з представниками Східних Католицьких Церков. Він говорив про велич і глибину літургійного досвіду християнського Сходу: «Церква потребує вас. Який великий дар може запропонувати нам сьогодні християнський Схід! Як же нам потрібно відновити почуття таємниці, таке живе у ваших літургіях, які залучають усю людську особистість, оспівують красу спасіння та пробуджують благоговіння перед божественною величчю, що охоплює людську малість! І як важливо навіть на Заході знову відкрити першість Бога, цінність містагогії, постійного заступництва, покаяння, посту та плачу за свої гріхи та за гріхи всього людства (penthos), настільки типових для східної духовності. Ось чому важливо зберігати ваші літургійні традиції, не розбавляючи їх — можливо, для зручности чи практичности, — щоб вони не були зіпсовані споживацьким та утилітарним духом».

3. Про східних патріархів (статті 7-11).

Декрет визначає східного патріярха як «єпископа, якому належить юрисдикція над усіма єпископами, в тому числі й митрополитами, над клиром і народом своєї території чи обряду, відповідно до норм права і при збереженні примату Римського Архиєрея» (ст. 7). Навіть якщо єпископ поставлений поза географічними межами Патріярхату, він лишається належним до юрисдикції свого патріярха. Патріярх вважається отцем і главою власної Церкви. Він становить вищу інстанцію в справах патріярхату. Йому надається право засновувати нові єпархії, призначати в межах патріярхату єпископів свого обряду.

В Україні після 1991 р., крім Львівської та Станіславівської (Івано-Франківської) єпархій, було засновано низку інших. У межах Львівської — Стрийську і Сокальсько-Жовківську. До Львівської архиєпархії увійшла й частина колишньої Перемиської єпархії як Самбірсько-Дрогобицька. Виокремлено Тернопільську архиєпархію з Бучацькою та Кам’янець-Подільською єпархіями в її складі. Івано-Франківську єпархію піднесено до архиєпархії з Коломийською та Чернівецькою єпархіями в її складі. Відновлено ліквідовану російським царатом Київську митрополію та Луцьку єпархію. Але поставлення нових єпископів здійснюється лише з благословення Апостольського Престолу.

Декрет додає: «Сказане про патріярхів стосується також, відповідно до норм права, верховних архиєпископів, які очолюють якусь помісну Церкву або Обряд» (ст. 10). 23 грудня 1963 р. Східна Конґрегація офіційно ствердила, що львівському архиєреєві УГКЦ належить титул і влада верховного архиєпископа (лат. «Archiepiscopus Maior»). Таким чином кардинал Йосиф Сліпий і його наступники одержали статус верховного архиєпископа. Однак уже кардинал Йосиф Сліпий і єпископат УГКЦ з часів ІІ Ватиканського собору клопочуться про надання предстоятелеві УГКЦ патріяршої гідности. Є, однак, умова: право встановлення патріярхатів зберігається за Вселенським Собором або Римським Архиєреєм.

Статус патріярха за верховним архиєпископом УГКЦ, попри систематичні звернення до Апостольського Престолу, так і не був досі визнаний. Свого часу це мотивувалося відсутністю територіяльної єдности та нелегальним становищем Церкви на рідних землях. Тим не менше, синод єпископів 1973 р. проголосив запровадження в УГКЦ патріяршого устрою. І з 1975 р. Йосиф Сліпий підписувався під своїми посланнями як патріярх.

Відмова Апостольського Престолу визнати патріярший статус Йосифа Сліпого викликала справжній розкол у церковному середовищі. Частина єпископів і священників почали поминати предстоятеля як патріярха, інша частина утрималася. Виникає «патріярхальний рух». Ще 4 жовтня 1964 р. група вірних у США проголосила себе Комітетом за створення Києво-Галицького патріярхату, а 23 квітня 1966 р., перейменувала себе на Товариство за патріярхальний устрій Української Католицької Церкви. Прихильники цього руху в кількох містах відокремлюються від своєї парафії й будують власні храми, які дотримуються старого календаря та зберігають церковнослов’янську чи українську мову в богослужінні. Такий розкол пережили парафії в Чикаґо (1968), Клівленді (1973), Філадельфії (1975), Вашинґтоні (1980). 1968 р. організується «Комісія для оформлення світового товариства за патріярхальний устрій», 1969 року реорганізована у «Світове товариство за патріярхальний устрій Української Католицької Церкви», а 1979 р. — в «Українське патріярхальне товариство».

У серпні 1966 р. було засновано інформаційний бюлетень Товариства за патріярхальний устрій Української Католицької Церкви. До 1972 року бюлетень був квартальним виданням Товариства і виходив у Філадельфії з назвою «За Патріярхат». У червні 1979 р. чергове число журналу вийшло з назвою «Патріярхат». 2002 році редакція журналу «Патріярхат» перебралася до Львова. Новим редактором став Петро Дідула (2002-2009), його змінив Анатолій Бабинський (2009-2018). А з 2018 р. редакцію очолює Володимир Мороз. Звичайно, нині журнал цілком звільнився від функцій речника патріярхального руху.

Утвердження в УГКЦ патріяршого титулу, хоч і не визнаного Апостольським Престолом, та прийняття Церквою в незалежній Україні стратеґії Йосифа Сліпого на відновлення східної ідентичности зняло гостроту внутрішніх протистоянь. Патріярхальний рух згортається, а журнал «Патріярхат» змінює тематичну палітру. Хоча формальна нелегітимність патріяршого титулу предстоятеля УГКЦ лишається для багатьох істотним подразником.

4. Про правопорядок святих Таїнств (статті 12-18).

Декрет не тільки стверджував чинний порядок богослужінь східних церков, але й рекомендував відновлювати занедбані давні практики. Це, зокрема, стосується таїнства миропомазання: миром, освяченим патріярхом або єпископом, могли користуватися священники східних Церков, самостійно відправляючи таїнство. Вірним нагадувалося про обов’язок у недільні та святкові дні брати участь у літургії або й інших богослужіннях добового кола. Причащатися рекомендувалося в ці дні неухильно, а коли можна – то і щодня.

Варіння мира в УГКЦ лишається прерогативою Патріярха. А практика частого причастя міцно ввійшла в духовну культуру парафіяльних громад.

Декрет підтвердив право священників східного обряду сповідати без обмеження на території архиєрея, який надав їм це право, на всіх місцях і серед усіх вірних. Кризи сповіді, що охопила церкви західного обряду, в УГКЦ ще ніби не помітно, але частина вірних зберігає давню традицію сповідатися лише перед Великоднем, не дбаючи про часте причастя.

Декрет рекомендував відновлювати інститут постійного дияконату. Справді, диякона може утримувати далеко не кожна парафія, і в більшості з них відправляє службу сам священник, виголошуючи єктенії та інші тексти, приписувані дияконові. Хоча владика Венедикт Алексійчук у Чиказькій єпархії організував навчання для активних парафіян і поставив за мету висвятити диякона для кожної громади. Єпархія ця величезна, аж до західного узбережжя США дистанційована від кафедрального міста і переважно англомовна, що робить постійну присутність священнослужителя місцевого походження особливо важливим.

5. Про богопоклоніння (статті 19-23).

У статті декрету про святкові дні застерігається право встановлювати, переносити чи скасовувати святкові дні, спільні для Східних Церков, лише Апостольському Престолові або Вселенському соборові. А от окремі святкові дні для партикулярних Церков вони повноважні встановлювати самі силою синодальних рішень. Так до літургійного календаря УГКЦ введено дні пам’яти священномучеників, загиблих від рук комуністів, о. Омеляна Ковча, що пішов на смерть у концтаборі Бжезінка, засновниці чину служебниць сестри Йосафати Гордашевської. На єктеніях в усій УГКЦ моляться за канонізацію митрополита Андрея Шептицького та Патріярха Йосифа Сліпого.

Декрет дипломатично пропонує задля єдности християн одного реґіону чи нації домовлятися про святкування Пасхи одного й того самого недільного дня за умови одностайної згоди. Це обумовило рішення УГКЦ, попри відмову з 1 вересня 2023 року від «юліянського стилю», зберегти святкування Великодня відповідно до т.зв. «новоюліянського календаря», аби засвідчити єдність із релігійною більшістю громадян України – вірними Православної Церкви України і Української Православної Церкви. Мукачівська єпархія ж перейшла на григоріянський календар цілком, включаючи визначення дат пасхалії. Так само спільно з Римо-Католицькою Церквою святкують Пасху за григоріянським календарем у зарубіжних єпархіях УГКЦ. В електронних мережах у передпасхальні дні вже починають з’являтися невдоволені публікації мирян УГКЦ з України щодо святкування Пасхи «спільно з РПЦ». Спрацьовує та сама примітивна альтернатива «з Заходом чи з Москвою», яка певною мірою стимулювала перехід ПЦУ й УГКЦ в Україні на новий календарний стиль мірою загострення військового протистояння з Російською Федерацією.

Декрет нагадував Східним Католицьким Церквам про необхідність звершувати богослужіння добового кола згідно з приписами власного правопорядку й своїх традицій. Це стимулювало рух за збереження ідентичности Східних Церков, але й мало свої вразливі сторони. Адже візантійський обряд формувався в монастирях Близького Сходу, при «великій церкві» в Константинополі з її імперською пишністю й до ІХ ст. розробив доволі складну систему дев’яти щоденних богослужінь із змінюваними відповідно до церковного календаря частинами. На Русі вона була прийнята з запровадженням християнства наприкінці ІХ ст. За традицією вважається, що запровадив Студійський устав богослужінь прп. Феодосій Печерський близько 1070 р. А вже наприкінці XIV ст. на терені Київської митрополії поширюється Єрусалимський устав, відмінний у деталях звершення богослужінь. З ідеї він зберігає своє домінування досі, зазнавши численних трансформацій.

Однак відправа повного циклу щоденних богослужінь нині мало реалістична навіть у більшості монастирів, не говорячи про парафіяльні церкви. Повний цикл добових богослужінь міг би зайняти до третини доби. При цьому богослужбові тексти пізньоантичного або середньовічного походження часом зберігають дражливі для сучасної людини мотиви роялістського, юдофобського характеру, примітивні образи світобудови тощо. Протягом одного богослужіння можуть часто повторюватися однакові частини: малі єктенії на утрені, початкові молитви (від Трисвятого по Отче наш). Протягом Великого посту кожна відправа доволі коротких загалом часів включала три повторення початкових молитов.

Кожна Православна Церква по-своєму дає цьому раду. Здається, найбільш сміливі грецькі Церкви, слов’янські ж остерігаються радикальних змін. Зрештою, ці зміни вимагали б соборного рішення на засадах консенсусу всіх східних Церков візантійського обряду, з’єднаних і не з’єднаних із Апостольським Престолом, що нині виглядає абсолютно утопічним. Оскільки ж УГКЦ намагається не відриватися від основного масиву побутування візантійського обряду, самостійні літургійні реформи наразі навіть не розглядаються. Хоча ще наприкінці ХХ ст. синодові УГКЦ вдалося запровадити дещо скорочений текст літургії, а з василіянської практики завдяки популярному «Молитвослову» в широкий вжиток увійшли редуковані версії інших богослужінь.

Загалом же в парафіяльних церквах увага зосереджена на відправі літургії, вечірня і утреня правляться не скрізь, а часи, велике повечір’я, полуношниця є доволі рідкісними й вводяться в розклад лише в постовий час і (велике повечір’я) перед Різдвом і Богоявленням. Досвід ніконіянської реформи в Московському царстві й запровадження сучасної мови в богослужіння засвідчують небезпеку розколу на суто обрядовій основі.

6. Про спілкування з братами із віддалених Церков (статті 24-29).

ІІ Ватиканський собор проходив у період певної ейфорії від налагодження стосунків із комуністичним сходом Європи. Нова Ostpolitic, була сформована за часів Папи Івана ХХІІІ і підтримана Папою Павлом VI зі схвальною метою полегшити становище місцевих католицьких церков, захистити вірян та зберегти присутність Церкви за «залізною завісою». Це наклало свій відбиток на декрет, що заохочував СКЦ до розширення контактів із некатолицькими Церквами їхнього обряду. За умов Радянського Союзу це виглядало якщо не знущально, то утопічно, через цілковиту ворожість Московського Патріярхату до катакомбної УГКЦ.

Східних католиків декрет цілком логічно заохочував плекати єдність із нез’єднаними братами молитвою, життєвим прикладом, вірністю церковній традиції, взаємному пізнанню та братній пошані до партнера. Знаком визнання благодатности таїнств у нез’єднаних Церквах став дозвіл приймати священників до клиру Католицьких Церков тільки через сповідання віри. Хоча, наскільки мені відомо, при переходах православних священників до УГКЦ таки читалася молитва рукоположення – «під умовою».

Попри заборону сопричастя в таїнствах рекомендувався гнучкий підхід до міжконфесійних контактів. Некатоликам дозволялося уділяти таїнств сповіді, євхаристії, єлеопомазання, а католикам у разі конечної потреби приймати таїнства від нез’єднаних священників. Більше того, ст. 28 дозволяла з поважної причини «між католиками і східними віддаленими братами сопричастя у священнодійствах, речах і місцях культу». Правда, ці контакти узалежнювалися від місцевих єрархів.

Закінчення (стаття 30).

На закінчення декрет закликав усіх християн до молитви за відновлення повного сопричастя і єдности. Певною втіхою для греко-католиків Східної Європи був заклик молитися «щоб тим численним християнам усіх Церков, які відважно сповідуючи ім’я Христове, зазнають переслідувань і утисків, було зіслано повноту підкріплення й розради Святого Духа, Утішителя». Вірні УГКЦ в СРСР сприймали це на свою адресу. Зі входженням світу в епоху збройних міжцивілізаційних протистоянь цей заклик набуває нового змісту. Молимося за вірних УГКЦ на окупованих територіях і в Російській Федерації, які є об’єктом неприхованої дискримінації. Молимося разом із тим за східних католиків, що страждають від індуїстського фундаменталізму в сучасній Індії, стають об’єктом репресій ісламських радикалів, виявляються приреченими на безпрецедентний вихід із країв, де колись виникали перші християнські громади. Але разом із тим з подивом спостерігаємо, як східні католики стають у країнах поселення доволі слабкою, але все помітнішою альтернативою для фатальних процесів войовничої секуляризації та дехристиянізації суспільного простору. В цьому хочеться бачити провіденційний сенс декрету Другого Ватиканського собору про Східні Католицькі Церкви «Orientalium Ecclesiarum».

Список використаних джерел:

• Бабинський А.Б. Патріархальний рух в середовищі українських греко-католиків у діаспорі (1964–1989 рр.). Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії. Львів: Український католицький університет, 2020. 307 с.
• Бендик Мирон Петро, о. Помісність Української Греко-Католицької Церкви та її бачення патріархом Йосифом Сліпим. Львів: Свічадо, 1996. 56 с.
• Документи Другого Ватиканського собору (1962-1965): Конституції, декрети, декларації. Коментарі. Львів: Свічадо, 2014. 606 с.
• Кодекс канонів Східних Церков, проголошений Іваном Павлом ІІ. Авторизований переклад. Рим: Видавництво оо. Василіян, 1993. 845 с.
• Кравченюк Осип. Стежками отця Івана Волянського в Америці. Йорктаун, Саск., 1981. 24 с.
• Мончак Ігор, о. Патріярхальний устрій. Торонто: Добра книжка, 1971. 16 с.
• Мончак Ігор, о. Самоуправна Київська Церква. Львів: Свічадо, 1994. 175 с.
• Нагаєвський Ісидор. Патріярхати, їх початок і значення в Церкві та Український Патріярхат. Історико-правнича студія. 2-е вид. Лондон: Центральний патріярхальний комітет Помісної Української Католицької Церкви у Великій Британії, 1976. 216 с.
• Роод Вим. Рим и Москва: Отношения между Святым Престолом и Россией / Советским Союзом в период от Октябрьской революции 1917 до 1 декабря 1989 г. / Пер. с нем. Юрия Авакумова. Львів: Свічадо, 1995. 280 с.