РПЦ і Орвелл: Питання автокефалії Церкви в Україні, як індикатор двоєдумства РПЦ (ч.1.)
1. «Ми одноголосно за автокефалію Церкви в Україні», але ... ми проти автокефалії.
2. «Ми зовсім не проти автокефалії, але наша паства її не допустить», а тих, хто посміє підтримати автокефалію, ми покараємо.
3. «Автокефалія розриває єдність Церкви, розриває нешитий хітон Христовий», але... РПЦ сама є автокефальною і від власної автокефалії не відмовиться.
4. «Існування двох структур на території однієї держави неможливо і є розколом», але... самі ми легко відкриваємо свої паралельні структури.
5. Участь держави у церковних справах: «нахабне втручання» або «належна і мудра підтримка».
6 «Ізольованість наших братів з УПЦ КП від Вселенського Православ'я — наш величезний біль», але... ми будемо жорстко придушувати будь-які спроби УПЦ КП з'єднатися з Вселенським Православ'ям окрім як через нас.
7. «У нас вже є Помісна Церква», але... офіційного проголошення цього ми категорично не допустимо.
8. «Ми за визнання неканонічною церковної структури Церквою та її таїнств», але... ми категорично проти такого ж визнання в Україні.
9. «Ми вважаємо, що за церковними правилами церковні кордони повинні слідувати за державними», але… ми категорично проти цих же правил для України.
10. «Ми вважаємо питання автокефалії геополітичним», але ми... обурені, що це питання хтось розглядає як геополітичне
11. «Це безблагодатна єретична псевдо-церква», в... благодатності якої ми ніколи не сумнівалися.
12. Анафема в історії церкви не є перешкодою, але... анафема в Україні є перешкодою непереборною.
13. «Ми абсолютно впевнені, що з ідеї автокефалії нічого не вийде», але... самі мобілізуємо свої можливості, щоб нічого не вийшло.
14. Ми молимося...
PS.
Реакція багатьох єрархів РПЦ на недавно знову підняте питання про автокефалію Церкви в Україні є воістину чудовою ілюстрацією роману Джорджа Орвелла «1984». Такою яскравою, що, розтягнувши на цитати, можна було б ставити в театрах, як нове прочитання геніального творіння. Нагадаю, що у творі описано життя тоталітарного суспільства, думки членів якого контролюються партією. Наріжним каменем партії є Двоєдумство, яке визначено як «здатність триматися двох взаємозаперечуючих переконань одночасно». І далі описується сама система такого мислення: «Член партії знає у якому саме напрямку йому необхідно змінювати свої спогади; отже, він усвідомлює, що шахраює із дійсністю, втім за допомогою двоєдумства запевняє себе, що дійсність залишилася недоторканною. Цей процес має бути свідомим, інакше він не зможе бути провадженим з достатньо обґрунтованою і належною точністю, але водночас повинен бути і несвідомим, інакше виникне відчуття брехні, а значить, і провини. Двоєдумство – душа партії, оскільки партія користується навмисним обманом, твердо тримаючи курс до своєї мети, а це вимагає повної чесності. Говорити явну брехню і одночасно в неї вірити, забути будь-який факт, що став незручним, і витягти його з забуття, як тільки він знову знадобився, заперечувати існування об'єктивної дійсності і враховувати дійсність, яку заперечуєш, — все це абсолютно необхідно. У ставленні до опонентів ключовим словом є чорно-білий. Так само як і багато слів з новомови, це слово має два взаємнозаперечуючих значення. Застосоване щодо опонента, воно означає звичку безсоромно стверджувати, що чорне — це біле, всупереч очевидним фактам. Застосоване щодо члена Партії, воно означає цілковито віддану готовність сказати що чорне є білим, коли того вимагає партійна дисципліна. Але не лише називати, але й вірити, що чорне є білим; більш того, знати, що чорне – це біле, і забувати, що колись ти думав інакше. Це вимагає безперервної і суцільної заміни та перебудови минулого, що стає можливим завдяки даній системі думок, яка дійсно охоплює усю цю решту і яка знана у новомові як двоєдумство.
* * *
Що ж, подвійні стандарти в житті церкви — далеко не нове явище. Але варто розглянути лише кілька ключових тез і ситуацій, що повторюються роками, щоб зрозуміти наскільки яскраво багато єрархів РПЦ ілюструють описане вище двоєдумство. Зізнаюся, поки ніхто з противників автокефалії не зміг пояснити, що саме поганого у факті автокефалії для Церкві в Україні. Для людини хоч трохи знайомої з православним віровченням і церковною історією, ці «аргументи» здаються зовсім кумедними, та й зазвичай цілком руйнуються від елементарної перевірки фактами. Приклад такого детального спростування «фактів» подає у своїй статті «Операція «Відкрите небо»: шукаємо можливості або відмовки?» відома релігійна публіцистка Тетяна Деркач. Нижче пропоную розглянути аргументи в контексті саме явища двозначності, що став останнім часом «душею РПЦ».
1. «Ми одноголосно за автокефалію Церкви в Україні», але ... ми проти автокефалії.
Довгий час єрархи УПЦ (МП) говорили, що вони зовсім не проти автокефалії, а навіть «за» неї. 6-7 вересня 1991 року в Києво-Печерській Лаврі проходить Архиєрейський Собор УПЦ, де єпископат УПЦ підтримує ідею автокефалії і приймає рішення про скликання 1-3 листопада 1991 Помісного Собору УПЦ, за участю єпископів, вірних і мирян — представників усіх єпархій УПЦ. І всі одностайно підтримують автокефалію, описуючи їй як вкрай корисну. Ось що про це говорить «Визначення Собору УПЦ з питання повної самостійності Української Православної Церкви»:
«Релігійна обстановка, що складається на Україні в умовах проголошення незалежності української держави, вимагає від Української Православної Церкви нового статусу. Собор вважає, що таким статусом повинна бути повна самостійність і незалежність, тобто автокефалія, як подальше довершення самостійності Української Православної Церкви в дусі постанов вище згаданих Соборів, заради запобігання розколу від Вселенського Православ’я, без порушення священних канонів, в ім’я збереження любові та миру між нашими Церквами. Усвідомлюючи, що головною метою проголошення автокефалії є благо Церкви, тобто виконання нею спасительної місії у визначених історичних умовах, Собор вважає, що дарування автокефалії Українській Православній Церкві буде сприяти укріпленню єдності православ’я на Україні, […] слугуватиме примиренню і встановленню згоди між ворогуючими нині віросповіданнями, згуртуванню громадян усіх національностей, які проживають на Україні, і тим самим робитиме внесок в укріплення єдності всього українського народу [...] Собор одностайно засвідчує, що Українська Православна Церква має наразі всі необхідні умови для свого повного самостійного буття». Серед тих, хто підписався під цими словами, знаходимо імена і нинішніх єрархів УПЦ: митр. Онуфрія (Березовського), предстоятеля УПЦ, митр. Агафангела (Савіна) Одеського, митр. Іларіона (Шукала) Донецького, митр. Варфоломія (Ващука) Рівненського, митр. Сергія (Генсицького) Тернопільського ті ін.
Вони ж підписують і «Звернення Собору УПЦ Святішому Патріарху Московському і всієї Руси Алексію II і єпископату РПЦ»: «Учасники Собору, що представляють весь український єпископат, клір, мирян, монастирі і духовні навчальні заклади, одноголосно визначили звернутися до Вашій Святості і єпископату Російської Православної Церкви з проханням дарувати Українській Православній Церкві повну канонічну самостійність, тобто автокефалію, сприяти визнанню Української Православної Церкви всіма Помісними Церквами як рівноправної Церкви-Сестри у родині Православних Церков і сприяти заснуванню Східними Патріархами та Главами інших Помісних Церков Київського Патріархату». Під цим Звернення підписи тих же нинішніх єрархів УПЦ.
22 січня 1992 року в Києві відбулася єпископська нарада УПЦ, де було прийнято звернення до Патріарха і Синоду РПЦ із закликом прискорити надання автокефалії УПЦ. Єпископи УПЦ відзначали, що у них складається враження, що священноначалля РПЦ «навмисне затягує позитивне вирішення питання про автокефалію» і знову просять: «У зв'язку з проголошенням незалежної держави України ми вважаємо, що настав час дарування повної незалежності Української Православної Церкви, дарування автокефалії». І знову знаходимо під звернення підписи все тих же осіб. Саме ж Звернення було доставлено 29 січня нинішніми архиєреями УПЦ: митр. Лазарем (Швецем) Сімферопольським і митр. Варфоломієм (Ващуком) Рівненським.
Хтось каже, що і цей лист, і Визначення Собору, і Звернення були написані і підписані під тиском митр. Філарета (Денисенка) нашими лякливими єрархами, а також не менше лякливими усіма делегатами від 22 єпархій в особі кліриків і мирян, представниками 32 монастирів, представниками духовних шкіл. Залишаючи за рамками обговорення даного тексту моральний аспект такого припущення — безперечно образливого по відношенню до архиєреїв і соборних делегатів УПЦ. Відзначимо фактичну неспроможність такого припущення. Вже після відсторонення митр. Філарета (Денисенка), учасники Архиєрейського Собору УПЦ 27 травня 1992 року, підтверджуються своє бажання автокефалії, озвучене раніше: «Ми завіряємо Вас, що будемо і далі відстоювати повну незалежність і самостійність УПЦ» (Звернення Харківського Собору Єпископів УПЦ до Президента України Л. М. Кравчука, 27 травня 1992). І — о диво! — знову знаходимо під цією обіцянкою підпис тих самих єрархів, включаючи митр. Онуфрія (Березовського).
Архиєрейський Собор РПЦ 1-4 квітня 1992 року, розглянувши прохання Собору УПЦ про надання автокефалії, ухвалив «перенести обговорення цього питання на наступний Помісний Собор РПЦ». Патріарх Алексій II, так само, як і митр. Кирило (нинішній Патріарх), заявляли, що і вони самі, і РПЦ зовсім не проти автокефалії, просто це питання буде розглядатися на найближчому Помісному Соборі РПЦ. Наступний же Помісний Собор РПЦ відбувся лише через 17 років, 28 січня 2009 року (хоча за Статутом самої РПЦ Помісний Собор РПЦ повинен був збиратися «не рідше одного разу на п'ять років» п. II.2). Втім, питання про автокефалію «чомусь» забули включити до порядку денного цього Собору. Таким чином, прохання автокефалії єрархами і членами Собору УПЦ 1991 року не було ані відкликане, ані анульоване, не було і відмови на це прохання з боку РПЦ. Просто питання автокефалії все ще розглядається в РПЦ — ніяк не дійдуть руки. Одразу після Помісного Собору РПЦ 2009 року, на питання про автокефалію УПЦ: «І все ж тики, вам потрібен автокефальний статус чи ні?», Предстоятель УПЦ, митр. Володимир (Сабодан) відповів прямо: «Цей статус повинен вінчати всі наші зусилля».
У квітні 2018 року заступник ВЗЦЗ УПЦ прот. Микола Данилевич також підтверджує, що УПЦ зовсім не проти автокефалії, а навіть «за»: «УПЦ завжди, з самого початку виникнення церковного розділення говорила и заявляла, що ми за подолання церковного розділення і за єдину Церкву. Тобто ми не проти єдиної Церкви, ми за єдину Церкву. І, якщо буде певна церковна згода – за автокефальний устрій цієї церкви, тому що автокефалія – є лише устрій, лише форма існування церкви у певних історичних умовах».
Цікаво, що єрархи, які виступали за автокефалію Церкві в Україні, і вважали її корисною, такою, що об'єднує і одностайно стверджували, що УПЦ вже в 1991 році була готова до автокефалії, при реальному наближенні автокефалії раптом починають протестувати, вважаючи цю ідею такою, що роз’єднує, і стверджують про те, що УПЦ в 2018 до автокефалії ще не дозріла. Нагадаю, що на сьогоднішній день, три Православні Церкви в Україні об'єднують 18 682 парафій, 14 757 священнослужителів, 138 архиєреїв і 101 єпархію, 285 монастирів з 4 952 ченцями і черницями, 44 духовних навчальних закладів. Для порівняння РПЦ в РФ має 14 29 0 парафій і близько 190 єпархій.
То, коли ж лукавлять та кажуть неправду наші єрархи: коли говорять, що автокефалія бажана і здатна зміцнити єдність Православ’я в Україні, обіцяючи її відстоювати, АБО, коли стверджують прямо протилежне і проти автокефалії протестують?
2. «Ми зовсім не проти автокефалії, але наша паства її не допустить», а тих, хто посміє підтримати автокефалію, ми покараємо.
Наші єрархи люблять перекладати відповідальність на плечі пастви, стверджуючи, що вони самі зовсім не проти автокефалії (або навіть «за»), але ось їхня паства рішуче («усі — як один!») протестує проти «автокефалії, що роздирає нешитий хітон Христовий». Про цю маніпуляції доводилося писати окремо. Найлогічнішим в цій ситуації було б, по-перше, благословити власний клір і паству на пряме і сміливе обговорення питання статусу УПЦ. По-друге, надихати розмаїття думок та аргументи як «за», так і «проти» змін в будь-який бік. Надихати інтерес людей. Та й самим виступити в тому ж різнобічному форматі. Хоча б відповідно до рекомендації ап. Павла: «Розбіжності мусять бути серед вас, щоб виявилися випробувані» (1 Кор. 11:19). Зрештою, одним з індикаторів відкритості свідомості є здатність знайти як переваги, так і недоліки в будь-якому явищі. І, якщо прихильники автокефалії для Церкви в Україні прямо говорять, що вона зовсім не є панацеєю, то цікаво, чи зуміють єрархи-критики автокефалії озвучити хоча б деякі позитивні її аспекти.
Втім, таке було б можливо, якби єрархи були хоч трохи щирі у своїх словах. Насправді ж відбувається прямо протилежне: будь-які розмови про автокефалію присікаються. Варто комусь із кліру або мирян висловитися на користь автокефалії, то, як правило, таким закривають рот зі звинуваченнями в «розкольництві» і нерідко йдуть погрози – чи то заборона у служіння або й позбавлення сану. Приміром, богослови Одеської єпархії проголошують, що статус УПЦ є «аксіома, а не предмет для дискусій. Ми закликаємо православних бойкотувати таких попів (які можуть обговорювати питання автокефалії — В.М.), не запрошувати їх, не окормлятися у них, не піддаватися на їх "дискусійні" провокації». Підтримує цю думку і митр. Одеський Агафангел (Савін), який стверджує, що статус УПЦ є «непорушна істина, що не терпить ніяких змін». Так-так, це той самий єрарх, підпис якого стоїть під проханням про автокефалію і обіцянкою цієї автокефалії домагатися. Правда, і тут митрополит лукавить, вимагаючи перегляду існуючого статусу УПЦ, але на перевагу екзархату, який передбачає звуження прав УПЦ. Що ж, «член партії знає, в який бік змінювати свої спогади» ...
Кивання на власну паству і зовсім доходить до комічного. Так, митр. Тульчинський Іонафан (Єлецьких) напередодні Собору УПЦ в 2011 році розповідав про те, як його повчала власна паства і ставила йому ультимативні вимоги і він смиренно вирішив підкоритися. Не має значення наскільки реальна чи уявна ця або інша паства або її вимоги. Неймовірно, що це беззаперечне підпорядкування власній пастві виявляє той архипастир, який любить повторювати про те, що «В Православній Церкві неодмінно всюди і завжди діє канонічна норма: “Без усякого ж перечення менший від більшого благословляється” (Євр. 7: 5)», вимагаючи від митр. Філарета підпорядкування священноначаллю РПЦ і відмови від автокефалії. Втім, ця «неодмінна завжди і всюди» норма самим архипастирем застосовується досить вибірково і ситуативно. Так, в січні 2012 він сам вимагав від «більшого», предстоятеля УПЦ, митр. Володимира (Сабодана) підписати журнали Синоду, проведеного за спиною останнього і всупереч його волі. Вимагав і ставив ультиматуми тому, кого славив півтора року до цього: «Його праця — це вся наша православна Україна. [...] Блаженніший митрополит Володимир став всеукраїнським старцем, до голосу якого дослухається вся країна».
То, коли ж лукавлять та кажуть неправду наші єрархи: коли говорять, що зовсім не проти Автокефалії, і питання виключно в пастві, АБО ж, коли придушують і карають будь-які розмови про автокефалію?
3. «Автокефалія розриває єдність Церкви, розриває нешитий хітон Христовий», але... РПЦ сама є автокефальною і від власної автокефалії не відмовиться.
Сприйняття автокефалії змінюється нашими єрархами в кращих традиціях «готтентотської моралі»: «Зло — коли сусід нападе на мене, відніме худобу, дружину ...» — «А добро?» — «А добро — коли я у сусіда заберу його худобу і дружину». Приміром, митр. Агафангел (Савін) в одному інтерв'ю на питання про устрій Православної Церкви пояснює: «Ми віруємо і сповідуємо: "Єдину святу соборну і апостольську Церкву". 15 автокефальних православних церков являють собою Єдину Православну Церкву». Втім, коли мова заходить про автокефалію Церкви в Україні, то дивним чином вона перетворюється на апокаліптичне зло. І той же єрарх вже заявляє, що канонічна автокефалія УПЦ буде «побудовою Церкви без Церкви» і «розривом нешитого хітона церковного, спробою розчленування вікової духовної основу буття». А навколоправославна організація, яка діє за благословенням цього митрополита і зовсім тиражує божевільні тексти на кшталт «"Канонічна автокефалія УПЦ МП"— це зрада Православ'ю». Це розтиражоване кліше вже стало якимось гімном боротьби проти автокефалії. Насправді, це твердження є нічим іншим, як зізнанням у сповідуванні єресі, визнання того, що людина, що цю єресь проголошує, не є православною — неважливо мирянин він або духпанагійний єрарх. На тлі глашатаїв цієї єресі, згадуваного раніше митр. Одеського Агафангела (Савін) слід визнати єресіархом. Залишаючи питання про те чи можуть бути дійсні таїнства єретика за рамками даного тексту, нагадаємо, що Автокефалія (грец. Αὐτοκεφαλία — «самоочільність») — аж ніяк не «шлях до пекла» і розірвати єдність не може в принципі, це всього лише «статус помісної церкви, що передбачає її адміністративну незалежність від інших помісних Церков. Вселенська Церква складається з автокефальних помісних Церков. Автокефальною вважається помісна Церква, цілком самостійна, яка не залежить від будь-якої іншої помісної Церкви, хоча всі автокефальні Церкви, як частини Церкви Вселенської, є взаємозалежними»(Православна Енциклопедія, Т. 1, С. 199-202 ).
Про небезпеку цієї єресі нагадував і один з найбільш авторитетних сучасних православних богословів архим. Кирило (Говорун), перебуваючи на посаді голови ВЗЦЗ УПЦ, а згодом — заступник голови Навчального комітету РПЦ: «Останнім часом лунають думки, що автокефалія є руйнівною для церковної єдності. Це абсолютно безглузда точка зору, яка суперечить православній еклезіології та всій церковній історії. Всі Православні Церкви, що знаходяться в диптихах, є автокефальними, а, отже, проходили свій шлях автокефалії. Тому, якщо хтось вважає, що автокефалія — це шлях до розриву церковної єдності, той тим самим визнає, що Православна Церква давно вже не «єдина, свята, соборна і апостольська». По суті, це еклезіологічна єресь».
Цікаво як часто наші єрархи освічують ввірену їм паству, пояснюючи хоча би базові основи православного церковного устрою і розганяючи страхи. Як часто забороняють тиражування цієї єресі і поширення брошур на кшталт «Автокефалія — шлях до пекла». Судячи з усього, НЕ освічують, і навіть ці страхи і невігластво стимулюють. Так, митр. Тульчинський Іонафан (Єлецьких) називає адміністративну єдність РПЦ «святою», закликає її «свято берегти». А під час зустрічі зі своєю паствою в 2016 і зовсім надихнув людей «стояти на смерть за існуючий статус та устрій» УПЦ. Складно зрозуміти, митрополит продовжує покірно приймати вказівки від своєї пастви, чи це ініціатива самого владики. Хоч би як, незрозуміло в чому справжня причина тиражування цієї єресі: настільки дрімуче невігластво наших єрархів в питаннях еклезіології або ж їхній відвертий цинізм з розрахунком на повне невігластво пастви. У будь-якому випадку, стають зрозумілими причини того, чому за десятиліття Церква не спробувала просвітити свою паству навіть в елементарних питаннях. Дивно, що для багатьох мирян РПЦ факт, що і сама РПЦ є автокефальною, є відкриттям і сприймається наче лайка, адже «всім відомо, що автокефалія — шлях до пекла». Церковна ж історія вчить нас, що «шляхом до пекла» є саме абсолютизація статусу церковного управління. Така абсолютизація дуже часто приводила до трагічних наслідків. Євхаристична єдність у Христі приносилася в жертву єдності церковного управління, що призводило до відлучення цілих народів.
Митр. Агафангел (Савін) пояснює, що прагнення до автокефалії є «згубне явище, це нерозуміння того, що таким чином розриваються тисячолітні узи єдності. Такі обманюють себе і інших, здійснюючи страшну підміну. Адже вони говорять про єдність, а, насправді, проповідують розрив з Матір'ю-Церквою». Що ж, виходить, послідовно приймаючи тези про автокефалію як про «розчленуванні Церкви» і «розрив нешитого хітона Христового» і заклики до єдності, сама РПЦ розчленувала Константинопольську Церкву. До речі, в зв'язку з цим, можна згадати і особисту трагедію преподобного Максима Грека, який прямо і різко висловлювався проти відриву Церкви Московської від Константинопольської матері-Церкви. У 1525 він був засуджений саме московським священноначаллям за ... відмову визнати автокефалію. Що ж, чекаємо покаяння РПЦ в «розчленуванні Церкви», «розрив нешитого хітона Христового» і повернення її в Константинопольську ПЦ в ім'я «єдності Церкви» згідно з закликами єрархів РПЦ!
То, коли ж лукавлять та кажуть неправду наші єрархи: коли стверджують, що наявність 15 Автокефальних Помісних Церков жодним чином не порушує церковної єдності і автокефалія РПЦ не є розривом з Константинопольською Церквою, АБО, коли стверджують, що автокефалія УПЦ є «розривом єдності Церкви» і «розривом нешитого хітона». А може, це все та ж «благонамірена готовність назвати чорне білим, якщо того вимагає партійна дисципліна?
4. «Існування двох структур на території однієї держави неможливо і є розколом», але... самі ми легко відкриваємо свої паралельні структури.
І знову незрозуміло, чи є це щирим невіглаством єрархів або ж їх черговою маніпуляцією. Тим більше, що і в цьому питанні думка змінюється ситуативно. Тим, хто хоч трохи цікавиться життям Православних Церков в світі, добре відомі випадки не тільки існування декількох Помісних Церков на території однієї країни, але навіть існування цих структур абсолютно паралельно. Прикладом першої ситуації є існування на території Греції цілих трьох структур: Елладської ПЦ з центром в Афінах, Критської Автономної ПЦ, що знаходиться в структурі Константинопольської ПЦ (нараховує 9 єпархій) і Митрополії Додеканеса, що безпосередньо знаходиться під керуванням Константинопольської ПЦ. Прикладом другої ситуації є канонічна територія Православної Церкви в Америці (яка отримала автокефалію від РПЦ в 1970), де з нею благополучно уживаються ще чотири паралельні структури РПЦ: РПЦЗ (МП), Патріарші парафії в США, Патріарші парафії в Канаді та Аргентинська і Південноамериканська єпархія. Чомусь не чути умовлянь з боку РПЦ до цих паралельних структур про те, що вони розколюють єдність Церкви і закликів поважати канонічну територію і перейти під омофор Православної Церкви в Америці. Чомусь не чути умовлянь з боку РПЦ до цих паралельних структур про те, що вони розколюють єдність Церкви і закликів поважати канонічну територію і перейти під омофор Православної Церкви в Америці. Більш детально дізнатися про інші випадки можна з згадуваного екскурсу Тетяни Деркач.
Можна згадати і про те, що РПЦ відкриває на території Європи свої громади і єпархії, хоча, згідно з канонами (28-е правило Халкідонського собору, 151 р.), ці землі є канонічною територією Константинопольської ПЦ. Втім, в РПЦ вважають за краще інтерпретувати цей канон інакше. Хоч би як, але в Європі ніякого розколу немає: будь-який віруючий може прийти в храм будь-якої юрисдикції, яку забажає. Ні розколу, ні болю в цьому немає. А ось брехня, маніпуляції і нацьковування пастви, людей один на одного із закликами «постояти до смерті» — так, ці дії завжди і незмінно породжують розкол, ненависть і біль. Ось вже дійсно, «Стережіться лжепророків, що приходять до вас в овечій одежі, а всередині хижі вовки. По їхніх плодах ви пізнаєте їх» (Мф. 7:15).
То, коли ж лукавлять та кажуть неправду наші єрархи: коли відкривають і підтримують свої парафії і цілі структури на одній території з іншими Церквами, аж ніяк не боячись розколу (в США або Європі), АБО, коли стверджують, що існування ще однієї структури на території України обов'язково буде «розколом»?
Володимир Мельник
