Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну чимало українських священнослужителів, пов’язаних з РПЦвУ (УПЦ Московського патріархату), опинилися за кордоном. Дехто — рятуючись від війни. Інші — уникаючи небажаних запитань щодо минулого, зв’язків і публічної позиції.
Серед таких напрямків втечі особливе місце займає Республіка Кіпр. Цей острів, який роками вважався офшорною гаванню для українських та російських олігархів, нині став також прихистком для кліриків УПЦ МП, зокрема для осіб, що фактично керували її медіа-машиною — Спілкою православних журналістів (СПЖ). А епіцентром цього нового релігійного притулку став храм святителя Миколая (адреса: Filonos 9, Germasogeia 4045, Limassol, Cyprus; тел.: +357 99 787 215), за яким стоїть ціла мережа політичних, церковних і фінансових інтересів.
Лімасольська російськомовна православна громада та побудований нею храм святителя Миколая формально перебувають в юрисдикції єпископа Кіпрської православної церкви, митрополита Лімасольського Афанасія (Μητροπολίτης Ἀθανάσιος, при народженні Андрія Ніколау (Ανδρέας Νικολάου); 08.02.1959, уродженця м. Лімасол, Республіка Кіпр). Але де-факто — це стратегічний проєкт РПЦ під умовною назвою “російська культура за кордоном”, який фінансується російським / проросійським бізнесом, керується посольством РФ на Кіпрі та тісно пов’язаний із Службою зовнішньої розвідки РФ, зокрема з її санкційним директором Наришкіним Сергієм Євгеновичем (27.10.1954, уродженцем м. Ленінград, СРСР). Поки в Лімасолі тривало будівництво величезного церковного комплексу, громада тимчасово збиралася у дерев’яній капличці поруч. У вересні 2018 року настоятелем цього об’єкта впливу став протоієрей Поваляєв Павло Павлович (Povalyaev Pavel Pavlovich; 21.07.1976, уродженець м. Харків, код ДРФО: 2796122975; моб.тел.: +357 99 787 215, цей же номер використовується як контактний храму святителя Миколая у Лімассолі) — колишній благочинний Печерського району Києва, фігурант центру “Миротворець”. До його “послужного списку чистилища” занесено: агент впливу РПЦ; агент російських спецслужб; участь в антиукраїнських пропагандистських заходах; заперечення російської агресії; поширення кремлівської пропаганди у вигляді т.зв. “русского міра”; порушення законодавства України про громадянство шляхом отримання другого громадянства; противник незалежності українського православ’я від підконтрольної Росії (країна-агресор) РПЦ. Його поява тут навряд чи випадкова: священник залишив Україну ще у 2014 році після Революції Гідності й, за інформацією із відкритих джерел, осів спочатку на Росії, а потім до 2017 року у м. Осло (Королівство Норвегія), де підтримував тісні стосунки із представниками російського дипломатичного корпусу. Після того, як норвезька контррозвідка викрила російського розвідника Дмитра Лінова, який працював під дипломатичним прикриттям, його із Поваляєвим оперативно перевели на Кіпр, де вказані особи продовжили службу Росії. Перебуваючи сьогодні на “відповідальній” посаді у Лімасолі, Поваляєв активно співпрацює з російськими “культурними центрами” на острові, які де-факто є філіями кремлівського впливу за кордоном і фінансуються через різні канали державного бюджету РФ.
Інформаційна та релігійна політика парафії святителя Миколая під керівництвом протоієрея Поваляєва чітко відтворює позиції РПЦ щодо війни в Україні. Офіційна Facebook-сторінка парафії систематично поширює меседжі, які або підтримують російську версію подій, або повторюють наративи про “гоніння” на УПЦ МП в Україні. Усе це — під виглядом “турботи про духовність” і “православної єдності”.
Не варто також забувати й про особисту сторону історії. Павло Поваляєв — не просто адміністратор великого церковного проєкту, а персонаж з власними хобі та зв’язками. Ще до втечі з України він мав зареєстрований ФОП, який займався торгівлею запчастинами для мотоциклів. І навіть сьогодні, попри духовний сан, “батюшка” любить проїхатися на байку мальовничими дорогами Кіпру — майже як символ подвійного життя між бізнесом, релігією та політикою.
На перший погляд, втеча Поваляєва з України може здаватися типовою історією духовного діяча, який не прийняв нову політичну реальність після повалення режиму Януковича. Але значно більше про його мотивацію говорять фінансові зв’язки. Один з його благодійних фондів — “Батьківська Земля” — безпосередньо пов’язаний із екс-депутаткою-комуністкою Калетник Оксаною Миколаївною. Саме вона, як єдина представниця української делегації, проголосувала проти резолюції з осудом російської агресії на Парламентській асамблеї ОБСЄ 1 липня 2014 року. Калетник — двоюрідна сестра Калєтніка Ігоря Григоровича, одіозного віце-спікера парламенту часів Януковича, і до Революції Гідності входила до списку “200 найбагатших українців” зі статками у $ 35 млн. У 2014 році СБУ відкрила кримінальне провадження стосовно неї за заклики не чинити опір російському вторгненню.
Сюжет набуває особливої ваги, якщо врахувати, що до Лімасолу з часом прибули й інші представники українського духовенства, включно з очільниками медіа-структури СПЖ, яка донедавна відігравала роль головного пропагандистського рупора РПЦвУ. Люди, які роками працювали над створенням інформаційної парасольки для московських наративів усередині України, тепер знайшли нову безпечну гавань у структурі, контрольованій РПЦ за межами РФ. Ба більше, за даними із кількох джерел, низка священників, які раніше служили в Києві, тепер регулярно відправляють літургії у Лімасолі — на парафії, яка напряму підпорядкована Московському патріархату.
Весь цей конгломерат — російський храм, священники-емігранти, пропагандистські медіа та дипломатичні зв’язки — створює на Кіпрі сталий осередок впливу, який активно транслює російський політичний, релігійний і культурний дискурс на місцеву громаду. На фоні війни в Україні цей вплив особливо небезпечний, адже несе із собою не лише втручання у внутрішню політику інших держав, але й інформаційне прикриття для військових злочинів, які Росія продовжує чинити проти України.
Цей кіпрський кейс — лише одна із багатьох історій, які ілюструють, як російська релігійна експансія використовує війни, кризи та політичну невизначеність для розширення власної присутності в Європі. Але він особливо промовистий, бо показує не абстрактні схеми, а конкретних людей, релігійні посади яких виявляються інструментами політики, впливу й втечі від відповідальності.
Одним із перших, хто перебрався до Лімасольської парафії РПЦ святителя Миколи Чудотворця після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, став священик РПЦвУ Максим Степанюк — ієрей, чия історія чітко ілюструє гібридну природу московського впливу в рясах.
Степанюк — випускник Київських духовних шкіл УПЦ МП, де, за інформацією їх випускників, діяв негласний маршрут: із Київської духовної академії і семінарії (КДАіС) — на служіння до Росії. У його випадку це була Якутська єпархія РПЦ — відома у церковних колах як центр тяжіння для кліриків, які шукають легких коштів та специфічних форм дозвілля, що передбачають “особливі” стосунки між чоловіками (комаскуляцію). Інтегрувавшись у зазначене специфічне середовище, о. Максим зумів значно посилити свій фінансовий стан та підвищити рівень “професійної майстерності”. А спілкування з архієреєм РПЦ, архієпископом Якутським і Ленським Романом (при народженні Лукіним Олексієм Олександровичем; 11.10.1968, уродженцем м. Прохладний, Кабардино-Балкарської АРСР) та його близьким оточенням з числа російських кліриків навчило вчорашнього студента КДАіС краще розуміти “правила гри” в РПЦ, добирати “друзів” серед старших за віком, цінити свій час і молодість. У 2018 році він приїхав до Києва у відпустку, співслужив із ректором КДАіС архієпископом Сильвестром (при народженні Стойчевим Олександром Миколайовичем; 30.05.1980, уродженцем м. Одеса), а потім — вирішив залишитись в Україні і був кліриком у Київському храмі святителя Спиридона Триміфунтського (адреса: просп. Леся Курбаса, 7-Д, м. Київ, 03194; моб.тел.: 098 777 10 27).
Повернувшись, він обрав для себе роль духівника у приватному дитячому садочку “Trinity Kids” у центрі Києва. Садок позиціонував себе як “православний”, однак усе викладання в ньому велось російською та англійською мовами, а серед засновників фігурував настоятель Георгіївського храму біля Південного вокзалу протоієрей Русінка Василь Володимирович (04.08.1975, уродженець с. Горонда Закарпатської обл.) — амбітний церковний діяч, що планував створити “велику православну школу”. До послуг “Trinity” охоче вдавалися й інші представники духовенства РПЦвУ — наприклад, настоятель парафії УПЦ МП у м. Відні (Австрія) на честь преподобних отців Києво-Печерських Сергій Шульгач, заступник голови відділу зовнішніх церковних зв’язків (ВЗЦЗ) УПЦ МП та настоятель вищезазначеного храму святителя Спиридона Триміфунтського протоієрей Данилевич Микола Миколайович (22.05.1977, уроодженець смт Смига Дубненського району Рівненсської обл.), стосовно якого відкрито кримінальне провадження за фактом вчинення злочинів, передбачених ч. 2 ст. 161 (порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної, регіональної належності, релігійних переконань та за іншими ознаками) та ч. 2 ст. 436-2 (виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії РФ проти України, глорифікація її учасників) Кримінального кодексу України.
Але справжні наміри Степанюка проявилися вже з початком війни. У березні 2022 року він швидко полишає Україну та вже у квітні того ж року опиняється у храмі РПЦ в Лімасолі, будівництво якого курували російське посольство, агенти московської культурної політики та представники кремлівського дипломатичного корпусу. Там він стає другим священником, а згодом — і духівником російськомовної школи “Trinity” вже на Кіпрі, де все викладання ведеться російською та англійською мовами, а навчання українських дітей оплачується фундаторами цього освітнього проєкту. Все — у російськомовному середовищі, під дахом РПЦ.
“Яскравого розквіту” Степанюка на Кіпрі розкрили події квітня 2024 року, коли він став одним з організаторів конференції для російськомовних шкіл Кіпру та “Русского православного образовательного центра на Кипре” (РПОЦ; тел.: +357 24 622 548, моб.тел.: +357 99 831 916; е-mail: roec@kiproved.com, web site: kiproved.com). Очільниця РПОЦ — Зикова Наталія Володимирівна, 1952 р.н. — відома як активна пропагандистка російської культурної повістки, яка публічно підтримує дії уряду РФ. Але це аж ніяк не збентежило священника УПЦ. Навпаки — він поглиблює співпрацю, беручи участь у заходах разом із діячами російської діаспори та структурами, пов’язаними з РПЦ.
Кульмінацією стало відвідування Лімасольського храму 7 квітня 2024 року Новінським Вадимом Владиславовичем (03.06.1963, уродженцем м. Стара Русса Новгородської обл., Росія) — протодіаконом, головним спонсором та куратором РПЦвУ. Його присутність у храмі, де служать Максим Степанюк, Олексій Зощук (СПЖ) та інші “вихованці” РПЦвУ, прямо вказує: це не ізоляція, а скоординований рух у напрямку Москви. У цьому ж храмі часто проводять заходи “Русского центра науки и культуры Кипра” (Russian Cultural Centre in Cyprus; адреса: 16, Alasias str., Nicosia (Λευκωσία) 1075, Cyprus; тел.: +357 22 761 607), а священики УПЦ там — не випадкові гості.
Означені обставини не завадили протоієрею Миколі Данилевичу запросити Максима Степанюка в якості спікера на ІІ з’їзд православної молоді в Альпах (14-20 липня 2024 року, гори північної Італії, TH La Thuile Planibel Hotel) — захід, що фінансувався грошима власника Parimatch Group та співвласника кіпрської школи “Trinity” Портнова Сергія Юрійовича, 1988 р.н., і де зібрали близько 100 молодих українців із діаспори. На цьому заході ієрей Максим уже був не просто втікачем, а почесним гостем, лектором для молоді — на рівні з іншими діячами РПЦвУ, які також мали сумнівні зв’язки із РПЦ за кордоном, зокрема — екс-заступником голови Синодального відділу у справах молоді РПЦвУ протоієреєм Іоанном Троньком та благочинним парафій УПЦ у Великій Британії протоієреєм Димитрієм (Дмитром Лукіяном, уродженцем Тернопільщини, випускником Почаївської семінарії та довіреною особою протоієрея Миколи Данилевича. У березні 2022 року він виїхав до Сполученого Королівства як багатодітний батько, а вже у травні того ж року — після собору у Феофанії, на якому всіх запевнили у тому, що УПЦ остаточно відійшла від Московського Патріархату — неодноразово співслужив секретарю Сурозької єпархії (Diocese of Sourozh) Західноєвропейського екзархату РПЦ у Великій Британії та Ірландії протоієрею Дімітрію (Дмитру Недоступенку) і продовжує це робити й сьогодні).
Вищезазначене є підтвердженням того, що ієрей Максим Степанюк продовжує зросійщення українців за кордоном через залучення їх до співпраці із російськими інституціями на Кіпрі. Зокрема, 25 квітня 2025 року ієрей Максим Степанюк та представниця російсько-англійської школи “L.I.T.C.” Стародубець Ольга Михайлівна очолили організаційний комітет православної конференції “Місія вчителя крізь століття”, яку організували та проспонсорували адміністрація та педагогічний колектив школи “Trinity”. Урочисті заходи були присвячені “слов’янській писемності та культурі, великим просвітителям слов’ян св. Кирилу і Мефодію” для російськомовних шкіл Кіпра та РПОЦ і пройшли у духовно-культурному центрі імені Іоанна Милостивого кафедрального собору Панагія Пантанасса (Holy Cathedral of Virgin Mary Pantanassis; адреса: Enoseos 6, Limassol City, Cyprus; тел.: +357 25 740 212) за погодженням єпископа Кіпрської православної церкви та митрополита Лімасольського Афанасія (Μητροπολίτης Ἀθανάσιος; при народженні Андрія Ніколау (Ανδρέας Νικολάου), 08.02.1959, уродженця м. Лімасол, Кіпр).
І найгірше в цій історії — це мовчання та покривання з боку керівництва УПЦ. Офіційно священики, які служать у парафіях РПЦ за кордоном, залишаються в юрисдикції УПЦ. Вони виступають на молодіжних з’їздах, отримують запрошення на церковні заходи, стають духівниками для українських дітей — попри те, що служать у структурах, підконтрольних державі-агресору.
Історія ієрея Максима Степанюка — це не лише про одного священика, який зробив свій вибір. Це викриття системи, де московська риторика, російські паспорти, проросійські медіа, “культурні” центри та церковні посади — все це сплелося в єдину мережу. І вона — досі дієва. Вона трансформується, перебудовується, але не зникає. І доти, доки такі особи отримують легітимність в структурі РПЦвУ (УПЦ), будь-які заяви про “незалежність” цієї Церкви виглядають, м’яко кажучи, нещирими.
Ще одним втікачем на початку 2022 року до храму святителя Миколая у Лімасолі — справжньої Мекки “біженців у рясах” від РПЦвУ — став ієрей Зощук Олексій Петрович (07.05.1983, уродженець смт Нова Ушиця Кам’янець-Подільського району Хмельницької обл.; код ДРФО: 3044222498), син місцевого священика і настоятеля Чудо-Михайлівського храму УПЦ Зощука Петра Олександровича. Іронія долі у тому, що батько — патріот, який допомагає Збройним Силам України, у той час, як його син — спокійно служить у структурі РПЦ за кордоном, яка фактично є релігійним підрозділом російських спецслужб.
Ця подвійність — паралельне існування батька-патріота в Україні та сина-пропагандиста в РПЦ на Кіпрі — ідеально ілюструє роздвоєння цінностей РПЦвУ. Однією рукою — вона благословляє на війну з Росією, іншою — направляє своїх представників до храмів, де звучать молитви за “русскій мір”.
У 2006 році Олексій Зощук закінчив Ніколо-Угрешську православну духовну семінарію (м. Дзержинський Московської обл.), а у 2011 році — Київську духовну академію. Одружений, має двох дітей. Є давнім фігурантом сайту “Миротворець” за: поширення наративів кремлівської пропаганди; участь в антиукраїнських пропагандистських заходах; замах на суверенітет і територіальну цілісність України; протидію незалежності українського православ’я від підконтрольної Росії (країни-агресора) РПЦ.
Його шлях у церковній журналістиці розпочався ще до створення ТОВ “Інформаційне агентство Спілка православних журналістів” (СПЖ; 17.10.2023 було змінено юридичну назву на нов: ТОВ “О.М.С.В.П. Груп”) — інформаційного ресурсу, який вже багато років виступає речником проросійських наративів під виглядом захисту “канонічної віри”. Але саме із розвитком цього медіа-проєкту він став медійним обличчям РПЦвУ та одним із ключових ідеологів й адміністраторів. Зокрема, одночасно із посадою головного редактора СПЖ був головним редактором глянцевого офіційного журналу Київської митрополії “Пастырь & паства” (тираж 11 тис.), головою редакційної ради якого був митрополит Бориспільський і Броварський Антоній (при народженні Паканич Іван Іванович, 25.08.1967, уродженець с. Чумальово Тячівського району Закарпатської обл.). Його діяльність на інформаційному фронті завершилась гучним скандалом — на початку 2018 року в офіс СПЖ увірвались активісти С14 і Зощуку вдалось втекти через чорний хід.
Після інциденту СПЖ заявило про “гоніння на УПЦ”, а сам Зощук раптово опинився в Об’єднаних Арабських Еміратах, звідки з’явились фото з його “відпочинку”. Захисники версії СПЖ стверджували, що це було “спонсороване приватною особою переховування від погроз”. Цікаво, що версія подій синхронно з’явилась не лише на сайті СПЖ, а й на порталі відділу зовнішніх церковних зв’язків РПЦ та у міжнародних “правозахисних” структурах, які системно обслуговують РПЦ. Усі ці факти лише посилили підозри про його тісний зв’язок із російською пропагандистською машинерією.
Саме причетність до “СПЖ” стали підставою для досудового розслідування Слідчим управлінням ГУ СБ України у м. Києві та Київській області діяльності ієрея Зощука та його близьких зв’язків, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань (ЄРДР) за № 22023101110000608 від 21.07.2023, за ознаками вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 3 ст. 161, ч.ч. 1, 2 ст. 255, ч. 4 ст. 28, ч.ч.1, 2 ст. 436-2, ч. 2 ст. 111, ч. 6 ст. 111-1 Кримінального кодексу України. Досудовим розслідуванням установлено, що Зощук Олексій Петрович, будучи активним учасником злочинної організації та згідно із рольовим розподілом функцій, виконував вказівки лідера і справжнього власника “СПЖ” Вишневецького Віктора Вікторовича (08.01.1968, уродженця м. Макіївка Донецької обл.) — православного вугільного барону Донеччини (компанія “Coal Energy”) та спонсора сепаратистів ДНР / ЛНР, — щодо безпосереднього контролю за редакційною політикою інформаційного ресурсу ТОВ “Інформаційне агентство Спілка православних журналістів” та фінансовим розподіленням для забезпечення функціонування медійного блоку (оплата праці журналістів, редакторів, іншого технічного персоналу інформаційних ресурсів так званого “релігійного медійного блоку”). Реалізуючи злочинний план, спрямованого проти основ національної безпеки України, а саме розпалювання релігійної ворожнечі для формування у суспільстві потрібної точки зору для підтримки держави-агресора, антиукраїнської пропаганди та дискредитації України, підриву довіри до українського патріотичного суспільства, повернення України у зону релігійного, культурного та політичного впливу Росії, а також виправдовування та заперечення збройної агресії Російської Федерації проти України, розпочатої у 2014 році, ієрей Олексій Зощук сприяв поширенню інформації, спрямованої на шкоду державній та інформаційній безпеці України, чим допомагав представникам Російської Федерації у підривній діяльності проти України в інформаційній та релігійній сферах.
Попри формальну декларовану лояльність до РПЦвУ, низка осіб, які формували або продовжують впливати на її медійну ідеологію, давно не перебувають в Україні. У тіні гучної втечі таких діячів, як ієреї Олексій Зощук чи Максим Степанюк, досі залишається ще один знаковий персонаж — протоієрей Тарас Піддубний. Як і його соратники, він нині мешкає на Кіпрі й активно служить на парафії РПЦ в Лімасолі. Цей факт лише посилює припущення про добре сплановану та реалізовану схему втечі пов’язаних із СПЖ осіб, що не просто втекли з країни, а швидко інтегрувались у російські церковні структури за кордоном.
Протоієрей Тарасій не є випадковою фігурою. Його кар’єрний шлях тісно переплітається із ключовими представниками політизованого крила РПЦвУ . Він давно знайомий з Олексієм Зощуком — обидва певний час служили в Георгіївському храмі біля Південного вокзалу Києва під керівництвом настоятеля Василя Русінки. Зокрема, у грудні 2021 року, буквально за кілька місяців до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, Піддубний співслужив у цьому ж храмі разом із запрошеними гостями — переможцем шоу каналу 1+1 “Голос країни 7” протоієреєм Клименком Олександром Анатолійовичем (01.05.1983, уродженцем м. Березань Баришівського району Київської обл.) та заступником голови ВЗЦЗ РПЦвУ протоієреєм Миколою Данилевичем.
Після служіння в Георгіївському храмі, Тарас Піддубний переходить до жіночого монастиря в Феофанії — місця, де розташована резиденція предстоятеля УПЦ МП митрополита Онуфрія. Його дружина, Піддубна (Пастух) Анна Богданівна (04.05.1983, уродженка м. Гнівань Тиврівського району Вінницької обл.; код ДРФО: 3043900666), обіймала не менш важливу посаду — директорки тієї самої СПЖ, яка системно атакувала Православну Церкву України (ПЦУ) та просувала прокремлівський наратив. Як і її колега “по медійному цеху СПЖ” Олексій Зощук є фігуранткою сайту “Миротворець” за: поширення наративів антиукраїнської та кремлівської пропаганди; зберігання та поширення антиукраїнських агітаційних матеріалів; замах на суверенітет та територіальну цілісність України; противник незалежності українського православ’я від підконтрольної Росії (країна-агресор) РПЦ.
Попри те, що навіть влітку 2022 року, після початку повномасштабного вторгнення, родина Піддубних ще перебувала у Києві (протоієрей Тарасій освячував хрести на новому храмі в Крюківщині разом із секретарем Київської єпархії РПЦвУ протоієреєм Іващуком Віктором Федоровичем (13.02.1983, уродженцем с. Новий Кокорів Кременецького району Тернопільської обл.) — про це оперативно повідомили підконтрольні СПЖ-ресурси), вже у квітні 2023 року священник разом із сім’єю опиняється на Кіпрі. Там він швидко знаходить собі місце у парафії РПЦ в Лімасолі — і вже невдовзі з’являється на численних фото з місцевим духовенством та уже знайомими фігурами — Степанюком і Зощуком — всі вони разом позують на груповому фото на свято Вознесіння у тому самому храмі РПЦ святителя Миколая. Подібна синхронізація дій викликає припущення, що втеча й переїзд цих осіб були не випадковістю, а частиною заздалегідь підготовленого сценарію.
Цікаво, що вже у березні 2023 року СПЖ змінило свою юридичну назву на набір незрозумілих ініціалів ТОВ “О. М. С. В. П. Груп”, а Анна Піддубна передає керівництво Мельохіну Владиславу Анатолійовичу — маловідомому персонажу із заплутаною бізнес-історією, який, за даними українського ресурсу Opendatabot, є директором 101 суб’єкта господарювання та власником — понад 290 господарських товариств. Означена ситуація підтверджує, що застосування його установчих даних є типовим індикатором використання підставної особи лише для перереєстрації з метою замаскувати реальне управління. Формально відійшовши від керівництва, Анна Піддубна продовжує контролювати медіаресурси СПЖ, але вже дистанційно, перебуваючи на Кіпрі — так само, як і Зощук, що теж продовжує грати активну роль у формуванні медіаповістки під маркою УПЦ. Підтвердженням цьому є розслідування болгарських журналістів, які встановили, що 04.06.2024 на Кіпрі за номером ΗΕ 460931 було зареєстровано приватну компанію “Team of the Orthodox Journalists (TOJ) Ltd” (адреса: Νεοφύτου Νικολαίδη, 61, YIANNIS COURT, Floor 2, Flat/Office 201, 8011, Πάφος, Κύπρος). TOJ LTD — це нова офіційна назва Спілки православних журналістів (СПЖ), сайт якої заборонений в Україні. У соціальних мережах обидві назви використовуються як взаємозамінні. Згідно із відомостями “Cyprus Registrar Of Companies”, на чолі кіпрської “материнської” компанії стоять директор Анна Піддубна (HANNA PIDDUBNA) та секретар Олексій Зощук (OLEKSIY ZOSHCHUK). Торгову марку “Team of the Orthodox Journalists (TOJ) Ltd” зареєстровано 24.12.2024 адвокатом Тіхоновим Андрієм Степановичем, який входив до складу російського націоналістичного проєкту “Супутник і погром”.
До вищезазначеної компанії “втікачів у рясах” долучився “клірик із небесним бекграундом”, настоятель церкви первоверховних апостолів Петра і Павла на Нивках (м. Київ) архімандрит Аліпій (Світличний; 04.05.1961, уродженець м. Київ), який також покинув Київ і знайшов прихисток у Лімасолі. На початку монашої кар’єри з 1988 року у складі братії Києво-Печерської лаври “путівку у життя” надав йому екс-митрополит Тульчинський і Брацлавський Іонафан (при народженні Єлецьких Анатолій Іванович, 30.01.1949, уродженець с. Шаталівка Воронезької обл., Росія; засуджений Вінницьким міським судом до п’ятирічного терміну позбавлення волі; 22.06.2024 за ходатайством Московського патріарха Кирила (Гундяєва) був обміняний і виїхав до Москви), з яким він підтримує зв’язки й сьогодні. Враховуючи те, що Аліпій був духівником та редактором телеканалу “Глас”, котрий фінансувався російським бізнесменом, співвласником та головою концерну “Енерго”, засновником групи “Донецьксталь” та найбільшим церковним жертводавцем РПЦвУ Нусенкісом Віктором Леонідовичем (03.03.1954, уродженцем м. Донецьк), його знали майже в усіх медіа проєктах УПЦ — від СПЖ до сайтів синодальних проєктів чи офіційного сайту Церкви. Він міг легко відбілювати свого друга Андрія Ткачова на медіа-ресурсах Іони (Чєрєпанова), чи розказувати про велику незалежність УПЦ протоієрею Миколі Данилевичу на офіційному сайті УПЦ.
Ще один київський священик УПЦ МП, котрий регулярно співслужить з Поваляєвим та іншими втікачами з України на парафії РПЦ в Лімасолі — це протоієрей Курішко Пимен Григорович (04.02.1968, уродженець с. Карасин Сарненського району Рівненської обл.), священик із Георгіївського храму Києва і черговий фігурант сайту “Миротворець” за: поширення наративів антиукраїнської та кремлівської пропаганди; участь в антиукраїнських пропагандистських заходах; противник незалежності українського православ’я від підконтрольній Росії (країні-агресору) РПЦ. Він примудряється служити одразу і в Києві, і з РПЦ на Кіпрі.
Таким чином, Кіпр став не просто тимчасовим притулком, а цілком комфортною й безпечною базою для діяльності ключових фігур з пулу СПЖ — медіаресурсу, яий, попри військові реалії, продовжуює працювати на дискредитацію українського церковного життя й легітимізацію впливу РПЦ. Спостерігається своєрідна “синергія втечі”, у рамках якої сформовано напівтіньову структуру із колишніх або чинних медійників, священнослужителів та рупорів кремлівського православ’я, об’єднаних не лише ідеологією, а й парафією РПЦ у Лімасолі. Вони не просто втекли — вони продовжують впливати. І цей факт має викликати глибоке занепокоєння.
При цьому УПЦ не дає жодного пояснення, чому її священики відкрито співслужать у РПЦ за кордоном. І поки ці “втікачі” збираються під омофором РПЦ на Кіпрі, в Україні вони продовжують контролювати інформаційні потоки, формувати медіа-наративи та проводити молодіжні заходи, які фінансуються сумнівними джерелами. Питання лишається відкритим: чи це ще втеча, чи вже планомірна міграція частини УПЦ в обійми РПЦ? І головне — чому про це досі мовчить Київська митрополія УПЦ?