18 березня 2015 року, з’явився на сторінці порталу CREDO переклад статті польського священика Томаша Яклевіча «Іслам. Чи в того самого Бога віруємо?» (оригінал надруковано в католицькій газеті «Gość Niedzielny», найбільшому католицькому часописі Польщі). Автор там власне представляє не навчання Католицької Церкви щодо Бога ісламу, але свої власні роздуми з цього приводу. А тому часто плутає концепцію Бога в ісламі як таку, з поглядами про цього ж Бога деяких представників ісламу, їх вислови та вчинки. І тут головна проблема статті: брак розрізнення об’єктивного і суб’єктивного.

 

18 березня 2015 року, з’явився на сторінці порталу CREDO переклад статті польського священика Томаша Яклевіча «Іслам. Чи в того самого Бога віруємо?» (оригінал надруковано в католицькій газеті «Gość Niedzielny», найбільшому католицькому часописі Польщі).

Автор там власне представляє не навчання Католицької Церкви щодо Бога ісламу, але свої власні роздуми з цього приводу. А тому часто плутає концепцію Бога в ісламі як таку, з поглядами про цього ж Бога деяких представників ісламу, їх вислови та вчинки. І тут головна проблема статті: брак розрізнення об’єктивного і суб’єктивного.

Проблема з «нашим Єдиним Богом»

Питання про Бога монотеїстичних релігій, яких декілька, а Він – Один, постійно було дискусійним. Особливо у примітивних часах, коли не до кінця усвідомлювалося представниками цих же релігій, що той Один Бог не є Богом воєн, як колись боги древніх чи то єгиптян, чи то греків, чи римлян, і воює «за своїх» та вбиває «ворогів», але є Богом Любов’ю, Батьком всіх людей всього світу (див. мою статтю про концепцію Бога у фараона Ехнатона і про його дилему в зв’язку з цим). Тоді також приймалося існування багатьох богів, як ще в часах Авраама, однак «наш Бог» був найкращим, тим, Хто «нас» захищає і ми саме «Йому» поклоняємося, а не іншим богам.

Помаленьку, з розвитком релігійної свідомості, вже в Ізраїлі почали доходити до концепції єдиного Бога, а всі інші «боги» – це ідоли з дерева, каменю, срібла чи золота, «діла рук людських», а не реально існуючі вищі істоти у світі чи поза ним. Таку концепцію єдиного Бога всього світу було не так важко захистити перед нападками представників політеїзму, і тому Отці Церкви з цим досить вміло справлялися. Єдина проблема, яка постійно поставала якби «кілком у горлі» майже для всіх Отців – це юдаїзм, що не визнав Христа, але залишився при вірі у Єдиного Бога. Були спроби оголосити – використовуючи цитату з Першого Послання Апостола Йоана – що їх Бог вже «не той», що був раніше, бо несприйняття Сина Божого автоматично зробило їх віру неправильною. Дехто навіть, посилаючись на цю цитату, досить просто вирішував проблему існування Єдиного Бога в юдаїзмі, що не вірив у Сина: це не Бог, це – Антихрист! Ось ця цитата з 1 Йн 2, 22-23: «Хто неправдомовець, як не той, хто перечить, що Ісус є Христос? Він – антихрист, що відрікається Отця і Сина. Кожний, хто відрікається Сина, той і Отця не має. Хто ж визнає Сина, має й Отця».

До речі, зовсім недавно, десь три роки тому, почув подібну думку від одного шанобливого католицького професора на католицькому радіо, що мовляв вони, євреї, вірять в Бога, який не має Сина, а отже у нас з ними «різні Боги». Це, щоправда, була передача про іслам, тому юдеям «дісталося» так, при нагоді. А думка про «бога мусульман» була ще більш радикальною, власне щось на кшталт цитати з Апостола Йоана – це Антихрист. Просто і ясно, проблема і дилема зняті. Крім того, декілька днів тому, 18 березня 2015 року, з’явився на сторінці порталу CREDO переклад статті польського священика Томаша Яклевіча «Іслам. Чи в того самого Бога віруємо?» (оригінал надруковано в католицькій газеті «Gość Niedzielny», найбільшому католицькому часописі Польщі).

Автор там власне представляє не навчання Католицької Церкви щодо Бога ісламу, але свої власні роздуми з цього приводу. А тому часто плутає концепцію Бога в ісламі як таку, з поглядами про цього ж Бога деяких представників ісламу, їх вислови та вчинки. І тут головна проблема статті: брак розрізнення об’єктивного і суб’єктивного. Бо якби судити про Бога християн по словам чи вчинкам деяких християн (що, до речі, і роблять часто мусульмани), то що б це за «бог» вийшов? Бог представників «русского міра», що в Його ім’я вбивають, каструють, калічать і ненавидять все «нерусскомірне» на Донбасі – це справжній Бог чи фальшивий? Та ні, Бог то справжній, просто ті представники вже втратили Його у своєму особистому житті.

Головна ж особиста проблема автора, як здається (та й всіх тих, хто з ним погоджується) – це песимізм релігійного діалогу, песимізм екуменізму. Сам автор стверджує «Діалог – так, але з ким?». А коли є песимістичне ставлення до опонента, тоді вишукується і наголошується те, що нас ділить, і применшується або взагалі нівелюється те, що в нас спільне. Спільне завдяки Святому Духові, який «віє там, де хоче», і Який, як писали перші християнські апологети, розсіяв зерна правди (насіння Слова) по всьому світу. Духові, яких надихає і просвітлює та відкриває істину, або хоча б її частинку, і поза «канонічними кордонами», і поза «кордонами натхненними».

Це правда, що деякі вчинки деяких радикальних мусульман нас жахають. Недавня публічна страта радикальними ісламістами 21-го коптського християнина з приводу їх віри вразила більшість християн світу. Я сам був на емоціях, коли дивився це звірство. Мало того, це лише фрагмент. Таких ритуальних страт тільки за останні роки сотні і тисячі, відомі і невідомі. І все – в ім’я Аллаха. Як тут, здавалося б, не з’явитися песимізму щодо істинності цього Бога мусульман? Ми, люди, однак, маємо дуже коротку історичну пам’ять. Вистачить уявити собі Варфоломіївську ніч, яку влаштували католики над гугенотами в Парижі, чи різню католиків, яку влаштував Кальвін у Женеві, чи різню «невірних» підчас хрестових походів чи релігійних воєн – ні, там не на електричних стільцях страчували, не вводом ін’єкції, там зазвичай було звичайне підрізання горла або випорювання животів. Без огляду на стать, вік, чи статус. І все це – «в ім’я Бога у Трійці Єдиного».

Я не збираюся аналізувати всю статтю, речення по реченні, чи вирвані з контексту автором цитати з Корану, чи вибрані деякі цитати з вчення Церкви про інші релігії, а пропущені інші, більш суттєві – це можуть зробити більш компетентні за мене. Лише на деякі моменти зверну увагу.

Натхнення і концепція Єдиного Бога

Автор статті часто покликується на Священне Писання, що це основа нашої віри в Єдиного Бога, і що ми «релігія Слова», а не «Книги», як мусульмани. Тому логічно, що якщо вони не мають Об’явлення, то і не мають концепції Єдиного Бога. Бо ж Коран – це не натхненна книга, а значить, про істинного Бога писати не може.
Що значить: мати Об’явлення? В Середньовіччі більшість людей взагалі не мала доступу до Святого Писання, а навіть до проповідей, які були заборонені з огляду на єресі. Звідки люди черпали знання про Бога? З традиції, з передання, з образів, з ікон. Ці останні так і називалися: evangelium pauperum, «Євангеліє вбогих», тобто тих, які з різних причин не мали можливості читати безпосередньо Біблію, але дивилися на вітражі в храмах з біблійними сценами, і таким чином образ про історію спасіння, яку творив на протязі віків Єдиний Бог, карбувалася в їх головах. А також образ цього Бога.

Дехто ж, трохи пізніше, якщо вмів читати, але ще не мав доступу до Святих Книг Писання або не вмів читати латиною, читав побожні книги різних святих про їх досвід Бога. Чи в тих книжечках йшлося про «іншого Бога», аніж Бог Святого Писання, лише на тій підставі, що це були не канонічні і не натхнені книги, а просто побожна література?

Отже, що таке Коран? З точки зору християн, це компіляція мусульманами Старого і Нового Завіту на власний вжиток, вибранням зі Святого Писання перш за все концепції Єдиного Бога, з доданням власних богословських думок. Так, з нашої точки зору, це не натхнене Святе Писання, проте ми шануємо цей твір власне з того приводу, з якого шануємо патристичні твори: вони не є натхненними, але про Бога пишуть. І якщо Отцям Церкви трапляється писати помилки про Єдиного Бога, то чому б мусульманам цього бракувало? А також шануємо з огляду на пошану до іншої релігії, з огляду на їх віру і поклоніння, які, як вчить наука Церкви «… сповідують віру Авраамову, разом з нами поклоняються єдиному Богові милосердному» (ІІ Ват. Собор, LG 16). До речі, після виникнення ісламу у VII-му столітті, багато Отців Церкви вважали цей рух християнською сектою. Як хоча б Йоан Дамаскін у VIII-му столітті.

Коран – це як вітраж, в якому проявляється образ Бога. Звичайно, для нас, християн, це не вся композиція, дещо було «забраковано», дещо відкинуте, щось «не те» додане, проте те, що залишилося, не можна вважати «неправдою» чи «напівправдою», як вважає автор згаданої статті. Ми повинні вважати Коран «підготовкою до Євангелія», навіть якщо хронологічно Книга Корану з’явилася пізніше. В Коран, однак, концепція про Єдиного Бога перелилася зі Святого Писання, а тому іслам і є однією з трьох світових монотеїстичних релігій.

Мусульманська традиція про Ісуса Христа

Зараз трохи про те, що ж у Корані може бути цією «підготовкою». Священна книга мусульман Коран, у 19-й сурі називає Ісуса (Ісу) слугою Аллаха, тобто справжнім мусульманином, що закликав всіх людей, щоб стали такими, як і він – слугами Аллаха. Цей слуга Божий народився силою Аллаха, тобто чудовим способом, від Діви Марії (Мар’ям): слово Аллаха сотворило його в її лоні (сура 3, 45-47 і 19, 16-22). Потім за Божою згодою Іса творив чуда (сура 3, 49 і 5, 110), його життя було великим знаком для людей а також він чинив справу всемогутнього і милосердного Аллаха (сура 19, 21 і 21, 91). Від Аллаха Іса отримав Євангеліє (сура 3, 48 і 5, 110), мав учнів, був вчителем і пророком, пророкував про прихід Магомета (сура 61, 6).

Щодо смерті Іси, та його посмертної долі, то тут Коран має деякі розбіжності. Сура  3, 55 говорить, що Аллах упокоїть свого пророка Ісу і потім вознесе його до себе. Сура 4, 157 говорить, що деякі вважали, що ніби вони розіп’яли Месію, але насправді це їм лише показалося, тому що цим розіп’ятим насправді був хтось інший. Сура 19, 33 натомість подає слова Іси, котрий пророкує про свою смерть і воскресіння. Ісламські коментатори вважають, що Коран не говорить про смерть Іси на хресті, лише про його натуральну смерть. Інші вважають, що Аллах не міг допустити вбивства свого посланця, лише забрав його після звичайної смерті до неба. Ще інші коментатори подають припущення, що навіть якщо Іса і помер би на хресті, це не мало б ніякого значення для інших, бо згідно з Кораном, одна людина не може нести на собі тягар (гріхи) іншої (сури 6, 164 і 45, 15), лише кожний отримає відплату за свої вчинки.

Імена, які Коран надає Ісусу, це Іса, це син Мар’ям, месія, дух з Аллаха, слово Аллаха, слово Правди, слуга Аллаха, пророк (набі), посланець, святий, близький Аллаха, справедливий, благословенний. Християни і юдеї, згідно з Кораном, перекручують місію Іси та саму його особу. Тому, коли буде воскресіння мертвих, Іса осудить християн за те, що поклоняються йому і його матері, і що почитають його за Бога (сура 4, 159), що є найбільшим злочином і святокрадством, яке не вибачається (сура 4, 48. 116). Ісус, згідно з Кораном, є одним з багатьох посланців Аллаха (наприклад, такими були Ной, Лот, Ізмаїл, Мойсей), він був передостаннім великим посланцем і пророком. Останнім же був Магомет, тому його послання особливе, бо він останній і найвищий пророк, «печать всіх пророків» (сура 33, 40).

Містичний напрямок ісламу, суфізм, вважає Ісуса вбогим, аскетом, наставником містиків, та вчителем того, як належить виконувати волю Аллаха. Він є моральним авторитетом і взірцем вірності Аллаху. Ісус відрізняється від інших аскетів повнотою любові і милосердя, особливо до слабких та утиснених.

Коран особливо виділяє християн (назарян), як тих, які найбільше люблять вірних, тобто мусульман (пор. сура 5, 83). Християни разом з юдеями – це «люди Писання» (сура 5, 18). Але юдаїзм і потім християнство – це етапи на дорозі до ісламу. Як говориться в сурі 5, 5, Аллах завершив віру християн, і тепер ставить перед ними віру покори (іслам). Оскарження же християн мусульманами береться власне з божественного культу Христа, а також з непризнання Магомета – «печать пророків» – останнім, найбільшим пророком. Христос був Предтечею Магомета, в жодному разі не Син Аллаха. Не сприймається його особа також як спасителя.

Діалог з ісламом про Сина Божого

Як вести діалог с мусульманами про Ісуса Христа? Починати належить з того, що в нас спільне, тобто з віри в Єдиного Бога. І показати Ісуса у світлі пророцтв Старого Завіту, що це не лише великий пророк, але Син Чоловічий, той, на Кого Бог кладе тягар людства (пророк Ісая), який страждає за народ. Тим висловлюванням про Ісуса, які є в Корані, важливо надати христологічний сенс, наприклад факт Воплочення Ісуса: це не просто так хтось прийшов на цей світ силою Бога. Про це говорили теж пророки (пор. Іс 7, 14), називаючи Того, хто має народитися Емануїлом, Богом з нами. Так само варто показати переконання авторів Нового Завіту: Христос не є етапом, але є ціллю, є сповненням обітниць Бога (пор. Послання до Євреїв). У всякому разі, полем для діалогу і для показання Особи Христа також можуть бути ті позитивні вислови про Ісу, які Магомет дає йому у Корані. Важливим є також взаємопізнання: на сьогоднішній день багато християн знає про іслам, але мало мусульман знає про християнство і Христа.

Коли Йоан Павло ІІ в 1985 р. звертався в Касабланці (Марокко) до мусульманської молоді, говорячи про різниці між цими двома релігіями, підкреслив, що найбільшою різницею є спосіб нашого бачення Особи Ісуса Христа, який показує нам Отця. Це, додав Папа, таємниця, але належить шанувати і з толерантністю відноситися до таємниць, і віримо, що Бог колись нас про неї освітить . Здається, дорога до пізнання Особи Христа мусульманами лежить через добрі стосунки з учнями Христа, з християнами і через добрий приклад останніх.

Київ