Інститут Релігійних наук, Київ, 15 січня 2014 року Круглий стіл: «Богослов’я у присутності Майдану» Головні аксіоми соціального вчення Католицької Церкви. По-перше, воно базується на Євангелії. Тобто Євангеліє є головним фундаментом і орієнтиром даного вчення, і вже потім йдуть інші книги Нового Завіту, а вчення Старого Завіту слідує після книг Нового. Повчання Отців Церкви, святих, церковних документів різних епох стоять ще далі у цьому списку пріоритетів. Одним словом, повинна бути збережена ієрархія джерел і авторитетів.

З точки зору католицького богослов’я, участь християнина у громадському житті відноситься до громадської активності, до політики, до соціальної сфери, а відтак вчення про «правила» цієї участі описані у соціальному вченні Церкви, зокрема у «Компендіумі соціального вчення Католицької Церкви». Соціальне ж вчення Церкви є частиною морального богослов’я, яке розглядає вчинки людини у їх морально-етичному аспекті. Так як участь у таких подіях, як протести, страйки, прояви громадської непокори є людськими вчинками, тому така участь знаходиться у сфері богослов’я, а отже потребує моральної оцінки.

Чи повинна Церква оцінювати політичне життя, чи як дехто це називає «мішатися» до політики? ІІ Ватиканський Собор вчить, що до місії Церкви належить «давати моральну оцінку також політичних справ, коли основні права людини чи спасіння душ цього вимагають, використовуючи всі і тільки такі засоби, що відповідають Євангелію та загальному добру, відповідно до часу і обставин» (Паст. Конст. «Gaudium et spes», 76).

На початку варто привести головні аксіоми соціального вчення Католицької Церкви. По-перше, воно базується на Євангелії. Тобто Євангеліє є головним фундаментом і орієнтиром даного вчення, і вже потім йдуть інші книги Нового Завіту, а вчення Старого Завіту слідує після книг Нового. Повчання Отців Церкви, святих, церковних документів різних епох стоять ще далі у цьому списку пріоритетів. Одним словом, повинна бути збережена ієрархія джерел і авторитетів. По-друге, не можна у соціальній доктрині посилатися на певні цитати з Євангелія, ігноруючи при цьому протилежні цитати. Іншими словами, не можна виривати вчення Ісуса Христа щодо міжособистісних відносин, зокрема відносин громадян до влади, з загального контексту, що часто є спокусою як пацифістів, так і войовничо настроєних радикалів. По-третє, соціальне вчення Церкви є можливе лише завдяки вірі в Бога, тому воно стосується перш за все віруючих даної Церкви. У даному випадку вірники інших Церков є запрошені до цієї пропозиції Католицької Церкви і такої а не іншої моделі участі у громадському житті. Зрештою, позиція Католицької Церкви у цьому плані часто збігається з позицію інших Церков та церковних спільнот та їх соціальним вченням. Невіруючі ж так само мають змогу оцінити позицію даної Церкви щодо участі у соціальному житті.

Документів, виданих Католицькою Церквою лише у минулому столітті, які стосуються соціального вчення, і зокрема проблеми страйків чи протестів – безліч. Щоб не розширювати цю тематику і не посилатися на всі можливі джерела, думаю, вистачить привести тут основні, які відносяться до теми доповіді і аплікувати їх до сьогоднішньої ситуації на Майдані, пробуючи таким чином відповісти на задану тему: «Чи благословив би Бог силовий характер Майдану?».

Катехизм Католицької Церкви, у розділі, який обговорює заповідь Декалогу про пошану до батька та матері, говорить про родину не лише кровну, але й у ширшій перспективі, а саме в контексті цілого суспільства. Легко збагнути інтуїцію авторів Катехизму, що у такій родині роль батьків виконує влада, а роль дітей, які повинні шанувати цю владу, виконують громадяни. Та сама Конституція ІІ Ватиканського Собору говорить про права дітей, тобто громадян, до законних вимог від батьків, тобто від влади, пошанування своїх прав і протистояння зловживанню по відношенню до себе зі сторони влади: «Якщо державна влада, перевищуючи свої повноваження, пригноблює громадян, то нехай громадяни не відмовляються від того, чого об'єктивно вимагає загальне добро і нехай їм буде дозволено захищати свої права і права своїх співгромадян від зловживань влади, дотримуючись меж, установлених природним і Євангельським Законом» (Паст. Конст. «Gaudium et spes», 74).

До форми «захисту своїх прав і прав своїх співгромадян від зловживань влади» ще повернемося. Катехизм Католицької Церкви натомість апелює до сумління, якого громадянин повинен слухатися завжди, у тому числі і у випадку суперечності між законами влади та правами людини, або також, у випадку віруючих громадян, вченням Євангелія: «Сумління зобов'язує громадянина не виконувати приписів цивільної влади, якщо ці приписи суперечать вимогам морального порядку, основним правам людини або вченню Євангелія. Відмова послуху цивільній владі, якщо її вимоги суперечать вимогам чесного сумління, знаходить своє оправдання у розрізненні між службою Богові і службою політичній спільноті. «Віддайте кесареве кесареві, а Боже – Богові» (Мт 22, 21). «Слухатися слід більше Бога, ніж людей» (Ді 5, 29)» (ККЦ, 2242).

А як бути зі знаменитим висловом Апостола Павла з Послання до Римлян: «Кожна людина нехай кориться владі вищій: нема бо влади, що не була б від Бога; і ті, існуючі влади, установлені Богом. Тим то, хто противиться владі, противиться Божому велінню, а ті, що противляться, самі на себе суд стягають» (Рим 13, 1-2)? Або з заохоченням Апостола Петра: «Коріться ради Господа кожній людській установі» (1 Пет 2, 13)? Катехизм підтверджує, що громадяни повинні дивитися на владу, як на представників Бога, які пильнують за порядком та карають за зло, закликає громадян бути лояльними владі і співпрацювати з нею. Проте «їхня лояльна співпраця містить право й обов'язок підносити голос на засуд того, що виглядає шкідливим для гідності людини і загального добра» (ККЦ, 2238).

Отже, коли йде мова про «захист своїх прав» або про те, що треба «підносити голос на засуд» маємо ситуацію, яка склалася на сьогодні в Україні, починаючи з листопада 2013 року. І саме тут постає питання про форму цього захисту чи цього піднесення голосу. Питання важливе тому, що в жодному випадку моральне вчення Церкви не допускає чинення зла заради досягнення благої цілі: ціль не виправдовує засоби. Однак тут не йдеться про наївний пацифізм, котрий будь-який опір, будь-який захист вважає неморальним. Такий пацифізм, за словами папи Павла VI, «вбиває у душах розуміння справедливості, обов’язку і жертовності» (Послання до всіх людей доброї волі, 8.12.1967).

А з іншого боку, не можна забувати про вислів Христа з Нагірної проповіді: «Не противтеся злому. Хто вдарить тебе в праву щоку, оберни до нього й другу. Хто хоче позиватися з тобою і взяти з тебе одежу, лиши йому і плащ» (Мт 5, 39-40). І далі: «Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас» (Мт 5, 44). Це заклик Ісуса Христа, щоб відмовитися від таких самих дій, які завдає кривдник. Це заклик, щоб зректися помсти, яка породжує ще більше зло, щоб відмовитися заради примирення від деяких своїх прав, таких як справедлива відплата. Однак, як зазначає Кардинал Йозеф Гьофнер, відомий спеціаліст з соціального вчення Церкви, «заклик Христа до примирення та відмови від помсти зовсім не означає, що більше не існують права і порядок» (Християнське суспільне вчення, Львів, 2002, с. 247). Можна відмовитися від якогось свого права, проте не можна віддати саме право у руки беззаконню чи неправді. Христос, коли Його вдарили по лицю під час процесу, не підставив іншу щоку, але спитав про причину цього побиття: «Якщо я зле сказав, доведи, що воно погано. А якщо добре, то за що б'єш мене?» (Ів 18, 23). Якби Нагірна проповідь суперечила військовій справі, то Христос, зустрівши якихось воїнів, сказав би їм про це. Проте коли вояки Його питали: « “А ми що маємо робити?” Він відповів їм: “Нікому кривди не чиніть, фальшиво не доносіть і вдовольняйтесь вашою платнею» (Лк 3, 14). В іншому місці Христос заборонив своїм учням вживати силу, коли Петро почав було захищати Його мечем від ув’язнення: «Вклади твій меч назад до піхви: всі бо, що за меч беруться, від меча загинуть» (Мт 26, 52). Проте воїнам цього не сказав, а воїни отримують платню між іншим за використання сили.

Тобто, по-перше, вживання сили, не завжди ідентичне з чиненням зла, а по-друге, невживання сили не є ідеєю абсолютною, передусім тоді, коли її конечне застосування є захистом права і життя людини. Христос вжив певного разу силу, виганяючи торговців з храму (Ів 2, 13-17). Можна б сказати, що майдани і вулиці міст – це не храм, проте якщо Христос захищав силою храм з каміння, то людина, з її правами та гідністю є теж храмом, яка інколи потребує захисту.

Чи цей захист своїх прав і своєї гідності може бути силовим, або коротко кажучи – збройним? Говорячи наперед – може бути, але за певних конкретних умов. Катехизм Католицької Церкви говорить про п’ять передумов, коли силовий характер протесту є морально допустимий. «Збройний опір проти гноблення політичною владою обґрунтований лише тоді, коли існують одночасно такі умови:

— у випадку несумнівних, тяжких і тривалих порушень основних прав людини;

— після вичерпання всіх інших засобів;

— якщо він не спричинить більшого безладдя;

— якщо обґрунтована надія на успіх;

— якщо раціонально неможливо передбачити кращі вирішення» (ККЦ, 2243).

Тут варто зупинитися і прокоментувати це положення Катехизму, бо ми підійшли майже до відповіді на поставлене питання. Ці п’ять передумов з’являються в Катехизмі ще раз, при обговоренні заповіді «Не вбиватимеш», коли йде мова про так звану «справедливу війну», тобто про справедливий захист за допомогою військової сили (ККЦ, 2309). Одним з перших, хто обґрунтовував ідею «справедливої війни» був Августин, який говорив: «Справедливі ті війни, коли борються з несправедливістю». Цей вислів став пізніше підставою для Ґраціяна у ХІІ ст. при опрацюванні ідеї «справедливої війни», яке він виклав у своїх «Декретах» (Decretum Gratiani, p. II, c. XXIII, q. 1.2). Августин також додав, що війна є несправедливою, коли вона сповнена жадобою до руйнування, помсти, дикого бажання нанести удар у відповідь та жадобою влади. У ХІІІ ст. Тома Аквінський впорядкував думку Ґраціяна, створивши з неї певну систему. Він говорив про три передумови «справедливої війни»: 1) лише законна влада може вести війни, 2) лише з вагомої причини може вестися війна, а саме несправедливість ворога, 3) тільки з повним переконанням своєї правоти можна вести війну, іншими словами, щоб підтримати добро і не допустити зло (STh II-II, q. 40, a. 1c). У XVI ст., домініканець Франциск де Вітторія, засновник теорії міжнародного права, говорив натомість, що володар, який свавільно розпоряджається кров’ю та добром громадян за допомогою війни, не є вже володарем, але тираном. Це лише невелика панорама з історії поняття «справедлива війна».

І на завершення представимо спробу коротко проаналізувати ці п’ять передумов «справедливого силового опору» владі у нашій сьогоднішній українській ситуації. Спочатку варто ще додати, що опір може бути пасивним. Він полягає в тому, що громадяни не дотримуються злочинних наказів влади. В Україні, здається, такий опір не набрав ані достатньої кількості прихильників, ані видимих передумов. Зазвичай, він практикується таємно, найчастіше при військовому стані у країні, або ж у самій владі нижчих рівнів.

Якщо говорити про активний опір, то він може бути поміркованим, що виражається у відкритому громадському протесті проти дій уряду. Ця форма опору має місце сьогодні на Майдані. Багато людей останнім часом побоюється, що такий опір неефективний, особливо з приводу розвиненої системи пропаганди, використання адмінресурсу, небажанням перемовин та компромісів та багатьох інших чинників. Отже, є заклики тут і там до радикального активного опору у формі силового скинення уряду. При такому варіанті з точки зору католицького морального богослов’я мусять бути застосовані ось ті п’ять передумов збройного опору, подані вище. Причому – і про це належить пам’ятати – всі п’ять передумов повинні бути сповнені одночасно! Інакше така революція призведе до ще більшого зла у суспільстві, до ще більшого насилля. Це показує досвід попередніх століть.

Аналіз всіх п’яти пунктів мусить бути спільним для більшості суспільства і повинен бути переконливим для цієї більшості.

1) Чи на сьогодні в Україні дійсно маємо «несумнівні, тяжкі і тривалі порушення основних прав людини»? Тут оцінки розходяться, різні події останніх двох місяців показують, що до цього йде і в різних випадках така ситуація має місце.

2) Чи на сьогоднішній день справді «вичерпалися всі інші засоби»? Здається, поки що ні. Ще не були використані санкції, ще не було активного втручання міжнародних посередників, влада поки що на словах декларує бажання вирішення питання у правовому руслі, хоча при цьому одночасно проводяться репресії проти учасників протесту.

3) Чи не спричинить «силове повалення уряду ще більшого безладдя»? Чи не дійде до такої ситуації, коли після повалення уряду, щоб утримати у цілій країні новий status quo, прийдеться застосовувати репресії вже проти антиреволюційно настроєних громадян? Чи не може статися так, що за словами Томи Аквінського, «народ зазнає від революції більше лиха, ніж за часів тиранії»? (STh, II-II, q. 42, a. 2). Чи не почнеться громадянська війна? Можливо, це питання скоріше до соціологів, проте деколи при революціях події розвиваються досить непередбачувано для організаторів.

4) Чи існує на сьогодні «обґрунтована надія на успіх»? Це правда, що люди останнім часом стали більш рішучими та більш відважними, і багато хто має все більшу надію на успіх. Проте для повного і довготривалого успіху мусить переконатися у цьому більшість громадян України, а не лише активна частина протестувальників. Для цього мусять бути представлені розумні і реальні обґрунтування, що повстання завершиться успіхом. Здається, більшість, навіть якщо на словах декларує про потребу активної радикальної форми протесту, на ділі є прихильником активного поміркованого протесту. Щоб була надія на успіх силового опору, сили мусять бути на стороні протестувальників. Причому по всій країні.

5) І врешті, чи вже сьогодні «раціонально неможливо передбачити кращі вирішення» ситуації, що склалася? Здається, поки в країні є обговорення, поки ще існує вільний доступ до дискусій, хоча б в Інтернеті, поки ще десь там існують незалежні мас-медіа, поки існує якась там опозиція, що теоретично має, хоч і мінімальні, але все-таки важелі впливу, поки існує підтримка міжнародної спільноти, поки ще десь там у головах витає думка про можливість некривавої зміни ситуації в країні, коли починає створюватися громадянське суспільство та громадські рухи, до тих пір існує можливість кращого вирішення ситуації.

Завершуючи, хочу висловити свою особисту думку – вона може не збігатися з думкою інших – що на підставі цього аналізу католицького вчення про силовий опір владі на сьогодні не було б Божого благословення на такий крайній засіб. Якщо в Україні, не дай Боже, дійде до сповнення всіх передумов силового варіанту, тоді звичайно Бог буде повністю по стороні несправедливо пригноблених та благословитиме їх справедливі дії, які матимуть хоч і силовий, проте захисний характер. Як воно буде в найближчому часі – один Бог знає…

Дай нам, Боже, дар бачення всієї ситуації, яка існує в країні, дай нам дар вірного аналізу цієї ситуації, та дай нам дар правильної дії, яка була б згідна з Твоєю волею для нашої країни і її народу!