"Киев-Тернополь: с любовью" (Блог Юлии Коминко)_image

"Киев-Тернополь: с любовью" (Блог Юлии Коминко)

Декілька слів Миколі Кучинському

02.07.2011, 10:27

Так уже сталося, що випадково зайшла на РІСУ, випадково натрапила поглядом на розділ блогів. Випадково клікнула на назву одного з дописів, що містила ці два чарівні слова — «єдиноправильна церква». Ну а сам текст уже зовсім випадково додивилася до кінця, де в останньому абзаці мала таку приємність — побачити знайоме ім’я:)

Так уже сталося, що випадково зайшла на РІСУ, випадково натрапила поглядом на розділ блогів. Випадково клікнула на назву одного з дописів, що містила ці два чарівні слова — «єдиноправильна церква». Ну а сам текст уже зовсім випадково додивилася до кінця, де в останньому абзаці мала таку приємність — побачити знайоме ім’я:)

Переконана на всі 100% — так би й минулося: ну проглянула, ну побачила. Якби зовсім випадково буквально через пару годин до нас у редакцію не завітав ніхто інший, як голова прес-служби Дніпропетровської єпархії.

Господь промовляє до нас обставинами, а ще кажуть, що випадковість — це псевдонім Бога. Тож, якщо так уже склалося, думаю, запитаю дніпропетровського гостя також і про недавні справи. Зокрема ті, що стали приводом для такої емоційної колонки шановного блогера на РІСУ.

Не хочеться обтяжувати факти текстом. Спробуємо стисло. Те, що довелося дізнатися.

1. Пані Ніну Голікову, дійсно, замінила на посаді Тетяна Бабіч, народна артистка України, до речі. Але пані Ніна — людина уже пенсійного віку, і якщо Дніпропетровська влада вирішила не продовжувати контракт із нею (а Будинок органної і камерної музики (БОКМ) — це комунальне підприємство Дніпропетровської облради), то причиною подібного рішення міг послужити зокрема й поважний вік пані директорки.

До того ж, як стало відомо, Ніна Голікова категорично відмовлялася вести будь-які переговори чи зустрічі з представниками Церкви на предмет обговорення повернення православній громаді приміщення Микільського храму, що нині діє як Дніпропетровський будинок органної і камерної музики. І якщо діалог не було, з ким вести, Дніпропетровська єпархія змушена була звернутися до суду. І вже через адвокатів доносити до державних органів думку, що церковна споруда має належати Церкві. Судові позови затягнулися — справа тривала понад 6 років, з 2004-го. Стільки ж, напевне, продовжувалася б і далі — як і сотні інших подібних позовів у нашій державі.

Та судитися з Церквою — річ невдячна й непрестижна. Можливо, владі набридло, і вона змінила керівництво закладу. Якщо непорозуміння триває не один рік, то такого керівника, який не може владнати ситуацію, напевне, що замінять на посаді.

2. Протестувати проти перенесення органу фірми «Зауер» немає чого — так питання взагалі НЕ СТАВИТЬСЯ. Єпархія, православна громада переносити орган не збираються. Службу правити віряни планують у нижньому підвальному приміщенні — там аркові склепіння, гарна акустика — якраз місце для нижнього храму. До речі, зараз там розміщується кафе — адже для численних презентацій, ділових ігор і семінарів, які проводилися в Будинку органної і камерної музики, потрібні були й приміщення для фуршетів. І цей заклад общєпіта в храмі громада планує також переробити і там звершувати богослужіння. (До речі, після критичних публікації та публічного розголосу, з сайту БОКМ зник розділ "Услуги": http://www.domorgan.dp.ua/uslugy
Джерело публікації: risu.org.ua).

А орган стоятиме на своєму місці. Щодо перенесення його в майбутньому — життя покаже.

3. У зверненнях працівників БОКМ до громадськості риторика не змінюється з часів комсомольських зібрань. Світоч культури та духовності, за їхніми словами, «загине від лап» православних священнослужителів. Закликаючи громадськість стати на порятунок «цього неповторного артефакту Придніпров’я», діячі культури називають будинок органної музики… «одним із небагатьох храмів духовності в регіоні».

Якщо храм, то нехай люди в ньому моляться, чи не так?

4. Щодо влади та Церкви. Дніпропетровському Микільському храму пощастило — місцева влада його Церкві передала. Через свою добру ласку та поважливе ставлення до представників УПЦ саме в цьому регіоні.

Але скільки ще в нашій державі культових споруд — навіть не органних залів, а звалищ, сховищ, з понівеченими банями, переобладнаних під лабораторії та підсобні приміщення? І не повертають їх. І стоять церкви-каплиці, надалі руйнуються.

Аж тут один храм передали Церкві після тривалих років прохань і судових сутичок, і релігійна громадськість б’є себе в груди й вимагає «рівного ставлення влади до всіх конфесій». 

Спробуйте Рівненську обласну владу попросити «рівно» ставитися до всіх і хоч інколи звертати свою увагу на УПЦ. Або Тернопільським «свободівцям», яких більшість в міськраді, натякніть, що треба виділити землю під будівництво одного на весь район храму Української Православної Церкви. Чи так само в багатьох інших регіонах, де на зустріч православним громадам влада не хоче йти «просто так».

Вирішення релігійних питань — незважаючи на владу центральну — залежить здебільшого від особистого ставлення можновладців до духовенства на місцях. Так є, і навряд чи останнім часом щось зміниться. Чи не секрет, що у Львові греко-католикам легше вирішити будь-яке питання, ніж, скажімо, на моїй рідній Луганщині?

5. Щодо протестів громадськості. Їх усі організовує одна єдина місцева політична сила — «Україна майбутнього. Партия интеграции и развития». Оскільки авторитет цієї партії не такий як у ПР, тож доводиться заробляти його буквально на всьому. У тому числі, й на релігійній темі. Та в тому, що пікетують і протестують, лідери партії просять Церкву «не ображатися». «Just business. Nothing personal».

Тож, що, будемо й надалі чіплятися один до одного, ведучись на закиди політичних гравців, що здобувають собі дивіденди скандалами, сварками й нацьковуванням своїх же громадян одне проти одного просто так – щоб було?