І зовсім я не про смереку. Хто ростить народ, який регоче та критикує дружніше, ніж добивається достойного життя?

От чи багато з нас хоча б задався питанням, проглядаючи ті самі відео, нащо робити такі величезні вінки, що одна людина їх сама і не піднесе, і не поставить? А нащо стелити під ноги килими, які під дощем вщент промокають, й жіночки-прибиральниці моторно їх шурують швабрами, з-під яких бризкають потоки води, щоб хтось не замочив туфлі, а ті туфлі все одно чвакають, як по болоту? І хто та навіщо розробляє протокол робочої події як якоїсь супер-церемонії, що, невже в протоколі не передбачено якогось часового люфту на форс-мажор? Чи розробники думають, що ці протоколи для богів, які й погодою керують, й самі завжди себе почувають як супермени? Невже щось би сталося, якби церемонію затримали на кілька хвилин, чи кілька хвилин перечекати найбільшу негоду?

А чим краще, коли хтось вистоює на трибуні в мороз годину без шапки або в туфельках? Чи це – гарантія такої ж самопожертви в реальному служінні народові в повсякденних справах згідно посади? А показові візити в дитячі будинки, шахти, на базари та вернісажі – під камерами, зі свитою? Таке враження, що то не сучасні чиновники працюють, а якісь візантійські придворні справляють ритуал. При тому символи (навіть святі), які використовуються, стають дорогими не так в духовному, як в прямому банальному сенсі (тобто, їх «окучування» дорого обходиться платникам податків, котрі не отримують те, що замовляли і на що сподівалися).

Так для кого ж замовляються всі ті картинки? Кому таким чином хочуть сподобатися? Напевно, тому, хто то все «споживає» як належне. А якщо пощастить, то й веселиться, якщо картинка – упс! – випадково виходить смішною.

Посміялись? Сміх, він-то, звісно, корисний для здоров’я. Я теж люблю посміятися. От, пам’ятаю, колись давно, ще коли була студенткою на археологічній практиці, наша група натрапила на залишки наскельних розписів древніх людей. В кам’яній розколині був створений цілий комікс: спершу ми побачили страшну фізіономію, всю в пощербинах від дротиків, далі - та ж фізіономія з рогами, потім – та ж фігура спотикається об якусь тваринку, і нарешті -  впала, а тваринка по ній стрибає. Ох, як ми сміялися! Тільки виявилося, що далі комікс замальований зверху іншими сценами: батальними малюнками явно іншого племені…

Добре сміється той, хто сміється після досягнення свого.