Нещодавно з колегою розмовляли про фундаменталізм, релігійний. У світлі того, як поляризується суспільство, ця тема для Церкви стає щораз гострішою. Ніколи не бачив фільму "Пожнеш бурю" ( Inherit the Wind, 1999). А вчора переглянув. Він розповідає про так званий "Мавп'ячий процес: "Штат Теннесі проти Скоупа", який викладав у школі заборонену там теорію Дарвіна. Фільм трохи гротескно показує тогочасний протестантський релігійний фундаменталізм, елементи якого можна віднайти часто і в нашій буденності. І серед протестантів, католиків і православних.

Він буває різний: у протестантів це головно "біблійний" у вигляді буквалізму, у католиків - "біблійний" і "доктринальний" (коли вчення Церкви прочитується без врахування історичного контексту тощо) і православний (якщо у протестантів є "sola scriptura", то у православних "sola patristica" ).

Пригадую, як спілкувався з одним знайомим, ревним католиком, щодо виховання дітей. Зайшла мова "бити чи не бити". І він однозначно виступив за "бити". Я спитав: "Чому?". Він відповів: "Бо так пише в Біблії". На моє зауваження, що Біблія це не підручник з педагогіки, він відповів, що Біблія не може ні в чому помилятись. Я дискусію через її безперспективність не продовжив. Це такий побутовий приклад, вершинка айсберга.

З іншого боку фундаменталізм - це реакція на модерний світ, агресивна реакція. Хоча для фундаменталіста небезпечнішими ворогами Церкви є вороги внутрішні. Якщо від зовнішніх можна поставити клеймо: "чорне-біле, рай-пекло", то з внутрішніми "агентами" боротись куди важче. Звідси і виникають різні списки внутрішніх ворогів Церкви, як нещодавно оприлюднений список "ворогів Церкви" за версією польських ультрасів з Fronda.

Про католицький фундаменталізм написав домініканський священик Томас О'Меара в книзі "Fundamentalism: A Catholic Perspective" (1990). Головна його ознака - це чіткий поділ світу на чорне і біле. Він, власне, виділяє два види такого фундаметалізму: біблійний - буквальне читання Святого Письма, і доктринальний - коли вчення Церкви сприймається "неісторично" (якщо деякі протестанти вважають, що Біблія впала з неба, то деякі католики так само думають про Кодекс Канонічного Права) і вибірково. О'Меара також відзначає особливу мілітарну риторику католицького фундаменталізму і боротьбу з "внутрішніми ворогами". На противагу фундаменталізму, католицькі богослови закликають перечитувати документи ІІ Ватиканського собору (як правило фундаменталісти агресивно реагують на цю книгу), головно Gaudium et spes і Dignitatis humanae.

Фільм, який подивився вчора (Inherit the Wind), вкотре показав, що головна рушійна сила фундаменталізму - це страх. Що й доводилось не раз самому спостерігати в розмові з представниками цієї течії: фанатичні очі переповнені страхом, який із часом може перерости ще в саркастичну зверхність.

Не знаю, чому саме так склались події (розмова з колегою, перегляд фільму), але на Форумі видавців я також придбав цікаву книгу "Ревность по вере? Два взгляда на фундаментализм", де свої думки викладають православний і протестант. Скажу щиро, я чекав більшого. Перш за все, технічна заувага. Упорядникам книги слід було подати трохи інформації про авторів, оскільки, як мені вдалось з'ясувати, православний священик Тимофій Алфьоров належить до так званого "альтернативного православ'я" (чи то РІПЦ чи РПЦЗ). Тому важко сприймати його думку як представника більшості православних України. Хоч автор належить до ультра-фундаменталістських течій Православ'я, його думки куди вільніші, ніж в більшості представників "World Orthodoxy" (як означують  т. зв. "канонічне" Православ'я представники РПЦЗ чи інших т. зв. "істинно-православних" деномінацій). Його позиція дуже відкрита, хоч (я прочитав поки що тільки його статтю). Я очікував зваженішої розмови, а вийшла, як завжди, полеміка і апологетика (що написав протестант Алєсь Дубровский ще, на жаль, не прочитав).

Моя колега, коли ми розмовляли про всі ці явища, говорила про те, що вона християнка, але не хоче, щоб її асоціювали з фундаменталізмом. Натомість у сучасному суспільстві, коли все поляризується, вона бачить, що її можуть автоматично зарахувати до фанатиків. Але сам я зрозумів, що не маю ще остаточної відповіді на це питання. Бо з одного боку віруючий повинен все таки стояти міцно на ґрунті, а не бути віруючою розмазнею. Але як тут не стати фундаменталістом? Моя відповідь полягає в тому (і тут я згідний з о. Алфьоровим), як віруючий сприймає те, що знаходить поза його «фундаментом»? Чи там вже «тьма кромєшная», чи ще ні. Від цього залежить, чи буде він фундаменталістом, чи ні.

Наступна проблема, полягає в тому, що якщо під час "Мавп'ячого процесу" (про який йдеться у фільмі "Пожнеш бурю") вчителя судили за те, що він, всупереч закону, викладав теорію Дарвіна, то сьогодні вчителя можуть судити за протилежне. За те, що він згадає за Бога в класі. Я переконаний, що атеїстичний фундаменталізм нічим не кращий від релігійного. Тому той крен, який зробив світ з часів "мавп'ячого процесу" (1925), був повноцінним обміном "шила на мило".

Уфільмі є цікавий момент, коли адвокат підсудного звертається з вимогою забрати з перед входу в будинок суду плакат, який апелює до Біблії, або дочепити до нього такий самий, але з апеляцією до Дарвіна. Тобто він наполягає на тому, що повинні бути враховані або дві думки, або жодна. Справа в тому, що ця позиція, яка в фільмі виглядає як "людяна" і позитивна, привела до того, що відбувся крен в іншу сторону. Тепер хрестик на шиї може стати виявом неповаги до іншого. В сучасних дискусіях представники тої течії, яких прийнято називати лібералами (хоч я не погоджуюсь з таким означенням щодо них) говорять так ніби секулярна держава полягає в тому, що невіруючі «люб‘язно дозволяють» жити в цьому суспільстві віруючим (мовляв, якщо Церква відділена від держави, то сидіть тихо). На мою думку, це така сама фундаменталістська позиція як та, коли віруючі нав’язують суспільству свої правила гри. Якщо ліберал визнає гідність кожного світогляду, то це значить, що вільно (і не тільки приватно) свій світогляд повинен виявляти і віруючий. Гадаю, такий фундаменталізм тільки підживлює релігійний. Хоча, може хтось цього тільки й прагне?

Далі буде… Сподіваюсь