Останні два дні у Львові розгорнулася нова дискусія через скандальне звільнення голови управління культури Львівської міськради Ірини Магдиш після її інтерв’ю одному з українських видань. Чиновниця різко висловилася щодо церкви, сказавши, що у деяких районах Львова церква – це єдина культурна альтернатива для людей і цим зловживає. "Є райони, де взагалі нічого немає - жодного культурного центру, жодної бібліотеки, театру або кінотеатру. Це мертві райони в культурному сенсі. Єдина розвага для людей в такому районі - церква. І церква починає на цьому жирувати і зловживати страшним чином", - зазначила вона. Після звернення одного з священників УГКЦ о. Юстина Бойка мер Львова Андрій Садовий назвав слова своєї колеги образливими для церкви і вибачився за них. За таку заяву Магдиш поплатилася посадою. Львів поділився на тих, хто підтримує Садового і тих, хто підтримує Магдиш і поділяє її думку. Український дисидент, громадський діяч Мирослав Маринович висловив свою позицію щодо баталій. 

Суспільні баталії, які останніми місяцями травмують життя Львова, засвідчують, що культурні війни, які вирують тепер на Заході, докотилися й до нашого краю.

Конфлікти довкола пам’ятника Митрополитові Шептицькому чи відставки Ірини Маґдиш, що, на перший погляд, мають суто місцевий вимір, насправді набувають загальнонаціонального значення, оскільки сигналізують, що Україна черговий раз опинилася на "тектонічному" розламі.

Можна навіть не заглядати у листи Митрополита Андрея чи В’ячеслава Липинського, щоб зробити висновок, що найкраще українцям вдається одне: ділитися на непримиренні групи, щоб потім нещадно одна з одною ворогувати.

Відмінність людських опіній – природна річ. Проблема з’являється тоді, коли ми втрачаємо здатність примирити їх. Тоді поразка у суперечці стає катастрофою, замість того щоб бути заохотою підшукати кращі аргументи й переконати суспільство наступного разу.

Згадані конфлікти виявили дивовижну духовну невиробленість багатьох їхніх учасників. Безшабашність оцінок, готовність принизити опонента, неспроможність прорахувати наслідки своїх висловлювань чи дій – все це засвідчує, що ми є носіями родової травми homo sovieticus, якої ніяк не позбудемося.

Впадає в око, що в конфліктах останнього часу Церкву втягують у неналежну їй роль учасниці конфлікту, хоч її справжнє місце – понад людськими пристрастями. Митрополит Андрей писав: "Зі згоди і поєднуваності… слідує порядок і краса; незгода і боротьба приносять збурення, безлад і занепад… Віддати кожному те, що йому належиться, кожне його право пошанувати – це підстава всякого ладу, до котрого веде наука Церкви».

Проте звідси випливає, що певна група "захисників Церкви", яка взяла на себе функції привносити в суспільство "не мир, а меч", взяла на себе явно не свої повноваження. Ми не маємо Христової досконалості, а тому любов і вирозуміння є вдячнішою поставою, ніж осуд і гординя.

Як тут потрібен голос мудрої єрархії, яка в так званих "атаках на Церкву" побачить лиш дітвацтво травмованого суспільства, що ніяк не вийде зі свого "телячого віку"! Як потрібен люблячий Пастир, який пригорне немудрих, умиротворить зранених, заспокоїть нетерплячих! 

Характерно, що в таких суперечках уже через короткий час всі забувають, з чого конфлікт почався, а продовжують воювати двома непримиренними арміями: "ліберальною" і "клерикальною". Згадують усі гріхи одне одного й натхненно укріплюють "фортеці своєї правди".

Культурні війни останнього часу смертельні для України. У ХVІ столітті вони розірвали Київську Церкву, що стала ареною непримиренних пристрастей. Сьогодні культурні війни неминуче ведуть до нових "іловайських" котлів – невидимих, але від того ще більш небезпечних. Режим Путіна може вже зачохлити гармати, коли так потужно стріляють "гради" нашого гайдамацтва.

Дивовижна, фантастична, солідарна єдність Майдану, що подолала ледь не всі дотеперішні культурні розлами, на наших очах обертається своєю протилежністю – щораз глибшою прірвою поміж модерністським і традиціоналістським сегментами суспільства. 

Культурні війни, звичайно ж, добряче потрусять і західними демократіями, але останні встоять: запас міцності у них великий. Україні ж слід бути обачною.

Тому маємо мобілізувати всі свої духовні й інтелектуальні можливості і спинити маховик чвар. Зокрема, в нинішньому конфлікті і Ірина Маґдиш, і о. Юстин Бойко, і Андрій Садовий є "наші" – вони не вороги. У кожного є своя правда, яка потребує "огранки" іншими правдами. І в кожного є слабинка, яка потребує нашого вирозуміння.

У той час, коли злий дух так завзято руйнує потенційно перспективні паростки нового, Господь очікує від нас якогось спасенного кроку. А його можна знайти лиш тоді, коли ми (доки це буде можливо) не ставатимемо на чийсь бік і зберігатимемо в душі мир – головну передумову успіху.

Першоджерело: iPress