Блог Андрея Козлова_image

Блог Андрея Козлова

Lux ex Oriente. Про те як економимо світло на сході цієї країни

08.12.2010, 11:00

За результатами нещодавно проведеного всеукраїнського опитування найменш щасливими назвали себе жителі сходу. В цій статті автор розмірковує про чинники соціальних перетворень найбільш урбанізованої частини України і називає брак духовних цінностей та автентичного релігійного життя як першочергові проблеми до вирішення через більше зосередження місійних практик Українських Церков на Донбасі.

Кілька днів тому колега з «Високого Замку» попросила мене долучитися до опитування пов’язаного із результатами дослідження групи "Рейтинг" на тему: "Чи почуваються українці щасливими?". «Найщасливішими»,—як написала моя знайома, «почуваються жителі Західної і Північної України. Найпечальніша ситуація - на Донбасі. Чи почуваєтеся щасливими Ви у Краматорську? Якщо не зовсім, то чого бракує до повного щастя?»

Я відповів, що бачу проблему у низькому залученні людей у справи громади—часто взагалі відсутність розуміння спільного проекту. Я навів кілька прикладів з краматорської хроніки. Також згадав низький рівень лідерства і заохочення до лідерства серед молоді, невизначеність змін, що відбуваються у міському просторі та культурній інфраструктурі міст найбільш урбанізованої частини країни.

Проте трохи згодом мене осінило, що проблеми на Донбасі ростуть не з економіки і політики. Хоча статтю вже віддали у верстку.

 В ім'я Отця і Сина і Святого Духа. Отче, я согрішив.

Те, що я далі казатиму можна розцінювати як ісповідь, дарма що я це виголошую перед усім християнським світом. Адже перші християни так робили—вголос перед усіма членами спільноти сповідувалися у своїх гріхах. Зрештою я сповідуюсь перед вами також через те, що останній раз був присутній на Службі Божій півроку тому під час відвідин католицьких місій у Зімбабве.—Останній раз заходив до церкви місяці зо три тому, коли разом з друзями перебував на культурно-духовному турі Святогірською Лаврою на Донеччині. Короткі візити у церковну лавку в Краматорську, напевно, не слід рахувати.

 Духовні цінності і автентичне релігійне життя—ось чого бракує тут на Донбасі і це відображено в опитуванні про щастя.

 Час до часу по неділях , коли замість до церкви (куди звичайно я ходив у Львові і Римі) йду на секцію тенісу; питаю себе, чому не належу до жодної церковної громади у своєму рідному місті. Вибір, здається б, великий: Московський Патріархат, римо-католицька громада етнічних поляків, різноманітні протестантські громади, кришнаїти. Ба навіть греко-католики (в східноукраїнському міру більш знані як «уніати»), що збираються по неділях у будинку неподалік від мого (от тільки на 5-му чи 6-му поверсі вже не пригадую).

Свого часу мав нагоду молитися з усіма, окрім напевно кришнаїтів. І не пішло.

 Звісно, як той, що закінчив два католицьких університети я маю інтелектуальне розуміння, що не може послідовник Христа виправдовувати себе нарікаючи на відсутність аури у громаді, грізність священика чи ненароком почуті під час літургії фрази парафіян про переваги греко-католицької віри над п’ятидесятницькою. Але, погодьтесь— занадто вже закручена конфесійна ситуація в цій країні, щоб комусь із багатоконфесійним досвідом (а для більшості, як я бачу, за відсутності взагалі якогось) ствердитися у своїй ідентичності на сході України. От і лишається мені грішному молитися «Царю Небесний» в очікуванні коли у двері постукає Христос рукою раба Божия Кураєва чи серво ді Діо Альбанезе.

 А кого «Царю Небесний» не навчили, що їм робити? Хто як. Хто матом зреагує, як одного разу на базарі можна було чути від чоловіка середнього віку: «Батюшка-пи..ар!»

Тут на півночі Донеччини люди часто жаліються на священство. Часто можна чути, що священикам треба лише гроші для триповерхових будинків та іномарок. Люди мало навчені релігійно, але все ж мають віру, що Бог є.

 От коли помирають рідні—багато хто прагне провести канонічне поховання. Священики ж, так мені розповідають, використовують цю нагоду, щоб загилити побільше за християнський ритуал. Ціни доходять до того, що людям доводиться відмовлятися від чину погребіння, бо вони не можуть собі дозволити такі великі суми.

Так сталося на початку осені під час погребіння одного члена моєї родини. Священик не був присутній. А як раба Божого засипали землею, родину заспокоїли, мовляв, решту зробить фірма підрядник під, як на мене, більш ніж треба символічною назвою «Смєна», «Сєктор», чи то «Сігнал»—вже точно не пригадаю. Але символізму в тій назві не бракувало.

 Для мене сумніву нема, що не з усіма тут у нас резонує протестантська думка. А це означає, що нам потрібні традиційні Церкви, які б незаанґажовано (місцевим язиком) відкрили очі на наше християнське коріння—щоб там посіли своє належне місце як Іван Шанхайський-Санфранцизький (роджений під Словянськом), преподобний Йоан Затворнік (монах, що жив у 19 ст у Святогірській Лаврі і про якого я вперше почув під час культурно-духовної подорожі у Святогірськ кілька місяців тому), рівно ж Андрей Шептицький.

 Кілька тижнів тому митрополит Іларіон (Алфєєв) перебував у Донецьку. В Донецькому національному театрі імені Солов’яненка виконували його ораторію «Страсти по Матфею». Владика згодом говорив про взаємовідносини Церкви і культури. Але, думаю не варто пояснювати, що цього замало. Нам тут на сході потрібні сотні освічених богословів. І не лише в Донецьку. Це також самозрозуміло. Наразі ж видається велика ймовірність того, що Чістий Пєрєулок ближчий до Таїланду, а Віа делля Кончіліяціоне до Гайани ніж до українського сходу. Місіонери там частіше згадуються ніж на Донбасі.

 А як щодо сотень brav-их молодиків, що їх Українська Церква відправила до Риму за часи незалежності. Дев’ятирічні постої на Віа Боччеа та прекрасному ватиканському пагорбі Джіаніколо з метою довести до завершення третій докторат доброму християнському спудею вряди годи можна було б поєднати із пасторальною роботою якщо вже не у Зімбабве, то хоча б у Рубєжному.

Для тих, хто має сумнів, що їх тут чекають, можу сказати, що мене часто запитують: «Коли буде щось у Львові, Схід і Захід разом чи щось подібне?» Я кажу: «Ну зараз вони зайняті, але от є надія, що із постанням кампусу Українського Католицького Університету на Стрийській такі обміни будуть сталими.»

 А поки-що лишається, браття і сестри во Христі, чекати чергової поїздки до Зімбабве, або принаймні до Львова, чиї десятки храмів і не менші сотні богословів-місіонерів, ми тут на сході віримо, кожен Божий день просять свого владику благословити їх піти на схід, щоб нести Добру Новину.