Східні Церкви мають різні формули відпущення гріхів. Зокрема, візантійський обряд практикує щонайменше дві формули. Одну з них прописав у своєму «Православному Сповідуванню Віри» (Confessio Fidei Orthodoxae) київський митрополит Петро Могила у ХVII ст. Взагалі, саме розуміння Таїнства Покути як і формула були під деяким впливом латинської традиції. Між іншим, західний вплив виразився у декларативній формі слів відпущення, тобто священик відпускав гріхи вживаючи зворот «я розрішаю тебе», на відміну від інших формул, благальних, де вживається «хай Бог пробачить тобі». Формула Петра Могили розповсюдилася в київській, російській та румунській Православних Церквах, а також у греко-католицькій, і вона існує у такій формі дотепер

Сьогодні все рідше говориться про матерію і форму Таїнства Примирення. Навіть якщо в інших Таїнствах використання цієї середньовічної класифікації служить лише до певного впорядкування понять і деколи має характер досить умовний, то у Таїнстві Примирення цей умовний характер матерії і форми найбільш виразний.

Перш за все є проблеми з визначенням, що ж є матерією цього Таїнства: чи жаль за гріхи, чи визнання гріхів, чи може покутування за визнані гріхи? Тома Аквінський вважав, що матерією Таїнства Покути є смертельні гріхи, які сповідник визнає і які ненавидить[1]. Тобто матерія даного Таїнства, згідно Томи, є жаль за гріхи, визнання на сповіді цих гріхів та покута за ці гріхи. Натомість формою є слова священика, які він вимовляє над сповідником, відпускаючи ці гріхи. Важливим при цьому є думка Томи, що матерія і форма Таїнства Покути нерозривні і нема Таїнства, якщо одного або другого бракує. Це важливо тому, що ще в Середньовіччі (а навіть раніше) і потім на Тридентському Соборі було вчення Церкви, що чинячи щирий жаль за гріхи людина вже отримує відпущення від Бога. Однак при цьому наголошувалося, що обов’язково мусить бути після цього визнання цих гріхів на сповіді і отримання відпущення та покути від священика, тобто щоб до матерії долучити також форму і тоді Таїнство матиме місце.

Може виникнути питання: навіщо ще йти до священика на сповідь і по відпущення, якщо Бог вже відпустив гріхи? Особливо у часах Реформації це питання стало актуальним. Частково можна відповісти на нього словами Ісуса Христа: «Усе, що ви зв'яжете на землі, буде зв'язане на небі, і все, що розв'яжете на землі, буде розв'язане на небі» (Мт 18, 18). Після Томи Аквінського Йоан Дунс Скот спробував також відповісти на це питання, говорячи, що лише відпущення під час Таїнства є єдиним видимим знаком цього Таїнства, а жаль за гріхи та їх визнання, як також постанова відпокутувати – це все обов’язкові передумови для Таїнства. Пізніше Собори чи то Флорентійський, чи то Тридентський подібно говорили, що гріхи людини є ніби-матерією (quasi materia) Таїнства Покути.

Якщо йдеться про жаль (contritio) за гріхи, то він повинен бути надприроднім (релігійним), тобто людина, щоб отримати відпущення, повинна жаліти не зі страху, що зіпсувала собі репутацію, чи що потрапить до в’язниці за якийсь злочин, але що образила своїм гріхом Бога. Такий надприродній жаль може бути досконалим, коли людина жаліє за гріхи, тому що любить Бога і що образила цю любов – бажано, щоб саме такий жаль збуджував у своєму серці грішник. Жаль буває також недосконалим, коли людина жаліє за гріх, тому що боїться втратити спасіння і бути засудженою. Мінімально, для відпущення вистачить недосконалого жалю[2], однак не достатньо лише природнього.

Жаль є якби «дверима» до Таїнства Поєднання, з ним також обов’язково пов’язане бажання виправитися, постанова більше не грішити та уникати нагоди до гріха. Жаль повинен бути справжнім наверненням, а не лише формальністю, що вимагається до отримання відпущення. Покута за гріхи так само повинна виконуватися з почуттям виправлення стану, який спричинив гріх, якщо він був проти Бога – привернення Божої любові, якщо проти ближнього у матеріальному сенсі – відшкодування збитків, у духовному – молитва, перепрошення та примирення.

Якщо говорити про форму Таїнства Поєднання, то нею є слова відпущення, які священик говорить після сповіді пенітента. У латинському обряді вони звучать так: «Бог, Отець милосердя, Який смертю і воскресінням свого Сина примирив з собою світ і зіслав Духа Святого на відпущення гріхів, за посередництвом своєї Церкви нехай дарує тобі прощення і мир. І я відпускаю тобі гріхи в ім’я Отця і Сина і Святого Духа». Інколи, особливо у випадку смертельної небезпеки, вистачить промовити над пенітентом останнє речення цієї формули. Формула промовляється вголос, так, щоб той, хто сповідався її почув. Також вимагається, як і при усіх інших Таїнствах, особиста присутність як підчас визнання своїх гріхів, так і під час отримання відпущення.

Східні Церкви мають різні формули відпущення гріхів. Зокрема, візантійський обряд практикує щонайменше дві формули. Одну з них прописав у своєму «Православному Сповідуванню Віри» (Confessio Fidei Orthodoxae) київський митрополит Петро Могила у ХVII ст. Взагалі, саме розуміння Таїнства Покути як і формула були під деяким впливом латинської традиції. Між іншим, західний вплив виразився у декларативній формі слів відпущення, тобто священик відпускав гріхи вживаючи зворот «я розрішаю тебе», на відміну від інших формул, благальних, де вживається «хай Бог пробачить тобі». Формула Петра Могили розповсюдилася в київській, російській та румунській Православних Церквах, а також у греко-католицькій, і вона існує у такій формі дотепер: «Господь і Бог наш Ісус Христос, благодаттю і щедротами свого чоловіколюбія, нехай простить тобі, чадо, всі прогрішення твої; і я, недостойний ієрей, властю Його, мені даною, прощаю і розрішаю тебе від усіх гріхів твоїх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь».

Варто також зауважити, що на початку, у перших віках, як Схід, так і Захід практикували, в основному, благальну формулу відпущення, або оптативну (побажальну): «щоб Він [Бог] дарував тобі…». Пізніше – і вже остаточно – Тридентський Собор утвердив на Заході декларативну формулу. У всякому разі, кожна з цих формул базується на спільному фундаменті: це Бог пробачає гріхи, а людина (священик) при цьому є Його знаряддям.

 

Служитель Таїнства та сповідник

 

Служителем Таїнства Примирення є єпископ та священик. В історії бували випадки, коли хтось сповідався перед монахом, чи просто перед якимось мирянином. Однак це не вважалося Таїнством, лише духовним керівництвом. Подібно в древності ченці визнавали перед своєю спільнотою всі свої гріхи, скоєні за минулий день.

У Католицькій Церкві щоб могти сповідати публічно, не вистачить бути рукоположеним. Належить ще отримати від свого єпископа окремий дозвіл слухати сповіді вірних. Цей дозвіл діє потім по всій Церкві автоматично, крім міста Рим, де традиційно належить взяти окремий дозвіл від єпископа Риму. Приватно натомість (не на території якогось храму, чи парафії) священику можна сповідати відразу після рукоположення.

Крім того, у Західній Церкві не всі гріхи може відпустити звичайний священик. Деякі, особливо важкі, застережені єпископу. Донедавна, це було з гріхом аборту, проте Папа Франциск 2016 року, у Рік Милосердя, дозволив відпускати ці гріхи звичайним священикам. Але є ще такі гріхи, як збезчещення Святих Дарів, викриття священиком тайни сповіді, висвячення когось на єпископа без дозволу церковної влади та інші провини, що автоматично накладають на людину екскомуніку (відлучення). Подібно і у деяких Східних Церквах деякі важкі гріхи може відпускати лише єпископ, як наприклад аборт (або священик, який отримав від єпископа такі повноваження). Натомість у випадку смертельної небезпеки пенітента, кожний священик, навіть відлучений, може відпускати гріхи а навіть звільнити від екскомуніки.

Як на Сході так і на Заході на священика, що сповідає, накладається абсолютна вимоги дотримуватися тайни сповіді, яку не можна порушити ні прямо ні посередньо. За порушення тайни сповіді священик автоматично є відлученим від Церкви і лише Апостольська Столиця може зняти цю екскомуніку.

Щодо пенітента, то ним може бути кожний охрещений, який вже здібний вживати розум і розрізняти добро від зла. Починаючи від IV-го Латеранського Собору 1215 року кожний вірний Католицької Церкви зобов’язаний під карою важкого гріха хоча б раз на рік сповідатися і причащатися. Звичайно, мається на увазі якщо цей вірний має на совісті важкі гріхи. Якщо нема можливості, фізичної чи моральної, сповідатися у своїй Церкви, католики можуть приймати Тайну Примирення у Православній Церкві. Подібно Католицька Церква дозволяє за даних умов сповідатися православним у католицьких священиків.

Щоб сповідь була дійсна, від пенітента вимагається, щоб перед нею він вчинив рахунок совісті, щоб жалів за те, що гріхом образив Бога, щоб постановив виправитися, щоб визнав на сповіді усі важкі гріхи і щоб, отримавши відпущення, виконав накладену на нього покуту. Ці дії пенітента є якби матерією Таїнства, про що була мова вище, дії священика, а саме формула відпущення, є формою Таїнства. Окремі Церкви приписують ще інші вимоги, необхідні для того, щоб приступити до Таїнства Покути, як наприклад пост та молитва. У всякому разі, пенітент повинен розглядати це Таїнство не як формальний обов’язок, а умови для його прийняття як формальні приписи, лише як справжнє навернення, як розкаяння і як повернення до милосердного Отця.

 

 

---

[1] Пор. STh III, q.84, a.2.

[2] Пор. Тридентський Собор, ХІV сессия (1551 г.), Про Таїнство Покаяння; див., , ХВ 824. 840, сс. 430. 436.