Поза вікнами лікарні промайнули свята і святки, південна зимова слизькість змінилася кріпким морозом. Радіохвилі час від часу інформували про «понад дві тисячі померлих від епідемії» та «понад двіста загиблих від переохолодження». В останньому повідомленні не вистарчало слова «бездомних». Але без цього слова та й порівняно із «двома тисячами жертв епідемії» від повідомлення тхнуло деяким оптимізмом… І здавалося мені, що лікарні та двосторонні пневмонії спеціально створені для таких, як я, щоби зробити справедливий підсумок того, що промайнуло: "І тепер я маю позабути, все, чого у життю не було..."

Поза вікнами лікарні промайнули свята і святки, південна зимова слизькість змінилася кріпким морозом. Радіохвилі час від часу інформували про «понад дві тисячі померлих від епідемії» та «понад двіста загиблих від переохолодження». В останньому повідомленні не вистарчало слова «бездомних». Але без цього слова та й порівняно із «двома тисячами жертв епідемії» від повідомлення тхнуло деяким оптимізмом… І здавалося мені, що лікарні та двосторонні пневмонії спеціально створені для таких, як я, щоби зробити справедливий підсумок.

...Як на мене, досвід того, що не вдалося зробити, є цінніший над те, що зробити вдалося. Бо відносно «тут і тепер» все, що вдалося, є минульщиною і яко таке актуально не існує – існують наслідки того, що колись вдалося, не сама вдача. Безумовно, наслідки вдалого чину належить розглядати так само пильно, бо позитивний досвід не завжди породжує самі тільки позитивні наслідки. Щобільш, захоплення позитивними досягненнями найчастіше є простою гординею – пихою, яка здатна попроводити до значної небезпеки й падіння. І не треба говорити про те, що переростання позитивного досвіду у негативний є діалектичним законом розвитку! Бо то не є законом і не є розвитком, але тільки суб’єктивним вибором того, що вважати цінністю: здійснений успіх, який позостався у минулому і вже не є актуальним, або ж те, чого осягнути не вдалося, і яке щомиттєво продовжує існувати «тут і тепер» шкільною жахалочкою невиконаного завдання (пам’ятаєте, яким всебічно актуальним у шкільні роки було те невиконане, з чим приходили до школи, всупереч майже неіснуючому зробленому – бо виконаному і відсунутому осторонь?).

На п’ятнадцятому році буття у Світлому Домі – буття серед дітей, підлітків і юнаків, яких за фактом специфіки їх існування можна було би вважати за сміття та покидьків, тобто безпритульних бомжів, зайвих і місця у «нормальному соціумі» позбавлених – я стою (предстою?) перед обличчям обов’язковості та невідворотності закінчення будь якої земної справи.

Перед необхідністю перетворити дію у спадщину.

Перед вибором кінцевого відділення зерен від плевел – тобто остаточного називання іменем цінності того або іншого.

Власне у тому виборі усі ми наприкінці знаходимось здійснити шалену свободу волі, бо, відділивши плевели від зерен, можемо назвати цінністю плевели і знехтувати зерням – і плевели будуть цінністю нашого життя згідно нашому іменуванню! І роздивлятися щодо спадщини доведеться згідно тих позначок, які ми накреслили. І якщо наші плевели у остаточному виборі були позначені як скарб  - і саме тому наш скарб і спадщину буде оголошено зайвими і відкинуто (бо такою є доля плевел!), це няік не відмінить того, що саме наш скарб спадкоємцями інтерпретований як сміття, - скарб позостанеться скарбом, відкинутим наріжним каменем, від якого відріклися, як від непридатного ті, хто мав би зробити цей скарб початком і опорою свого існування.

У якомусь моменті істота всесвіту і кожної окремої істоти була залежна від адамового іменування – і підкорялася йому.

Називання імені є вибором. І вибір є здійсненням іменування. Подальша доля є тільки наслідком вибору імені.

Стоїмо перед обличчям злидаря, як перед викликом до поіменування: воно – бомж чи посланець Божий? Сміття чи Янгол?

Всі п’ятнадцять років я вважав, що це питання мною особисто вирішене на користь Бога і Янгола. Але тепер я знаю, що коли б воно так і було – до кінця, у повноті щирості, у остаточності віри, надії й любові – тоді б не мучало б невиконаним завданням те, що не вдалося зробити. Задля чого, йдучи на звіт, мій внутрішній школяр-невдаха небезпідставно підозрює, що наприкінці справа загалом буде оцінена вагомою позначкою «неуд» - «не вдалося!».

Протягом п’ятнадцяти років я начебто змагався з якоюсь «протилежною стороною» з приводу синів чоловіческих – злиденних, бездомних, бездокументних, голодних, зайвих, беззахисних і хижих у самообороні... Втрачених, відкинутих, покинутих, скараних і без вини розіп’ятих задовго перед тридцятьма трьома роками зрілого життя.

І я, і мої опоненти стартували від одного й того ж: з таким становищем погоджуватись неможливо – так бути не може, бо таке існування дітей людських – синів чоловіческих – заперечує сенсовність життя будь-якої людини. Це ж до нас Достоєвський прорік, що він проповідував вустами Івана Карамазова про «сльозинку дитини, вартість Царствія Божого і свій квиток на поїзд до того Царствія». Історично поєднані у соцгуманізмі і зісполені надірваною карамазівщиною Федора Михайловича і я, і мої опоненти (держслужбовці? Олігархи? Пересічні благополучні?) досягли згоди, щодо головного і початкового: ми спільно погодилися непогоджуватися з існуючим – становищем чи фактом? Чи самим існуванням?

Від того часу я був приречений на божевільний герць зі всеохоплюючим лозунгом «Бездомних дітей не повинно бути! Бєздомних дєтєй нє должно бить! Ми далжни убрать дєтєй с уліци! Ліквідація злиденності повинна починатися з ліквідації дітей-злидарів! Вулиці мусять бути зачищеними від дітей-попрошаєк! Совість пересічних громадян повинна бути спокійною: держава зробила все для того, щоби знедолених дітей не було!»

Світлий Дім починав своє існування як притулок. Але тоді назва «притулок» містила в собі щось пов’язане з горами або лісами – бажане місце, яке створене для того, щоби очікувати тебе, яке само в собі є знаком і припоминанням, що ти є у цьому світі бажаний і необхідний.

Але притулок уявнив бездомних, безпритульних і злиденних – знедолених – синів чоловіческих, яким вдавалося до того часу бути прихованими, бо прихованість захищає і забезпечує право виживати у цьому світі. Приховане існування відкрилося і породило могутній відгук громадянської совісті супільства. Громадянська совість суспільства наказала з фактом і існуванням не погоджуватись. Призначені до дій функціонали громадянської совісті – держслужбовці, правоохоронці і здоровоохоронці – взялися за ліквідацію. Ліквідація пройшла успішно: по істєченію лєт дітей, яких не повинно бути, майже нема! Трохи ще підтікає там, де соціальна тканина не тримається, бо, ну, об’єктивно є в такому становищі внаслідок реформування, переформатування і загальних явищ… Але регулярна санація, підчищення і профілактика переможуть негативні наслідки!

Там, де за призначенням мав би бути притулок, з’явилася криївка. А з криївкою – згори відомо – завжди так: розшукати і ліквідувати разом з...

Доброзичливі і благодійні функціонали обурюються: «Все вам, отче, не є так! Просто кажучи, ви якась «баба-яга проти всіх»! Признайте рацію: оті діти є дуже небезпечними – вони кримінальні, розносять вошей і віруси, провокують епідемії і є загрозою для наших дітей, бо провокують, матюкаються і б’ються!»

І я готовий признати рацію. З єдиною поправкою: «оці» діти небезпечні рівнесенько так само, як небезпечні усі ми – кожний з нас. Бо ми, люди, є дуже небезпечними істотами для життя загалом, бо через нас у світ прийшла смерть.

Я потерпів невдачу: повстав і вийшов на захист життя – і відчинив двері для ліквідаторів «неприйнятного існування». Бо четверте покоління, яке сплодилося від революційних ліквідаторів «старого світу», що його треба було постійно руйнувати «до основанья», не є у змозі збагнути, яким чином вдасться побудувати щось нове, якщо не починати будівництво зі зруйнування та знесення, розчищення, очищення й санації – тобто ліквідації? І взагалі: чи існує життя поза лівідацією непотрібного існування? – Це є риторичне питання...

Нове життя породили нову соціальну дійсність. Нова соціальна дійсність породила нову соціальну працю. Напрямок нової соціальної праці є стародавній, як Голгофа: щоби соціум жив спокійно, треба позбутися неприйнятного. Відтоді торжествує чистота та непорушний спокій!

Бо як можна досягти прогресу, благополуччя і злагоди без ліквідації? І якщо не через ліквідацію, тоді як?

Я є невдахою. Я не дав відповіді. І другого шансу нема. Проїхали.

Тепер маємо час відсвяткувати позитив суспільної перемоги над негативним явищем безпризорщини – вічная пам’ять!

Далі буде.