Сьогодні православній українській людині, з одного боку, гріх скаржитися на брак релігійної літератури – маємо спеціалізовані книгарні, видавництва (існують навіть цілі комерційні проекти!), які активно заповнюють вакуум книг із цієї тематики. Вакуум, який штучно створювали комуністи більше сімдесят років, нищачи віру та фізично ліквідовуючи священнослужителів. З іншого боку – у нас не завжди друкується те, що належить до оригінального (не передрукованого), і ще менше літератури виходить українською мовою. В той же час, за умов існування Української держави мова стає важливою ознакою приналежності до вітчизняної богословської думки.

Тому маємо парадоксальну ситуацію: богословська література є, а богослів’я немає!

Отож слід відзначити (подобається це комусь чи ні), що справжня богословська українська православна думка на сьогодні розвивається лише в Українській православній церкві Київського патріархату, як помісній Церкві нашого народу, та лише почасти - в середовищі Української православної церкви Московського патріархату (левова частка друкованої продукції цієї конфесії з’являється на світ «общепонятною» російською). Загалом, не є таємницею, що духовенство УПЦ МП часто задовольняється літературою, завезеною з Росії і не думає розвивати власний національний напрям богослов’я, як науки. Емпешні панотці чомусь занехаюють заповіт нашого генія Тараса Шевченка: «А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди». 

За таких умов кожна нова книга, написана українською мовою, заслуговує на суспільну оцінку. Нещодавно побачила світ книга архієпископа Переяслав-Хмельницького і Бориспільського, ректора Київської православної духовної академії, намісника Свято-Михайлівського Видубицького монастиря Києва Епіфанія (Думенка), яка має промовисту назву «На шляху до спасіння» (Київ, 2012 р., Видавничий відділ УПЦ КП, 735 стор.).

За зовнішнім виглядом це справжній фоліант, ошатно виданий і оформлений, а за змістом - зібрання проповідей, слів, виступів владики Епіфанія. Специфіка видання в тому, що всі тексти свого часу були озвучені. Високопреосвященнійший з церковного амвону чи з кафедри колись уже говорив усі ці слова, дивлячись у вічі віруючим, передавав свої емоції, спостерігав за реакцією слухачів. Таким чином, вони вже пройшли своєрідну апробацію.

Вміння достукатися до серця кожного, хто прийшов у храм - річ непроста. Адже люди мають різний соціальний статус, рівень освіти та культури, воцерковлення, життєвих знань і вподобань. Проповідництво – дар Божий. Кожна людина, наділена ним, зобов’язана служити Церкві та рідному народові. «І сказав їм: ідіть по всьому світу і проповідуйте Євангеліє всьому творінню» (Мк. 16:15), - написано у Святому Письмі. Загальновідомо, що гомілетика (грецьк. ὁμιλητής — проповідь, бесіда) суттєво відрізняється від риторики. Бо майже кожний може оволодіти прийомами красномовства, при бажанні почати говорити логічно та доступно. Але це не буде проповіддю, адже вона має доходити до душі слухача і тут схоластичні прийоми, винайдені ще давніми греками та латинянами, відходять на другий план. Головним стає одухотвореність, вміння проникнути в глибину богооткровенних текстів, зануритися в життя святих подвижників і тоді запалити огнем віри оточуючих людей.    

Українці можуть пишатися великою подвижницькою традицією проповідництва, яка сягає сивої давнини, в часи, коли наш народ тільки прийняв Володимирове хрещення. Маємо сонм імен Української православної церкви, які своїм словом утверджували віру в серцях людей. Серед них митрополит Іларіон, (автор «Слова о законє і благодаті»), середньовічні полемісти, Святитель Петро (Могила), Святитель Димитрій (Туптало), митрополит Феофан (Прокопович), архієпископ Стефан (Яворський), єпископ Георгій (Кониський),  численні випускники знаменитої Києво-Могилянської академії, митрополит Василь (Липківський), митрополит Іларіон (Огієнко), митрополит Володимир (Сабодан) і багато-багато інших, обдарованих талантом проповіді. У цьому ряду чільне місце посідає глава Української православної церкви Київського патріархату, Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет (Денисенко). Відомо, що Святійший Патріарх Філарет, попри свій поважний вік, не втомлюється звертатися до кожного з нас із палкою проповіддю, публікує ці перлини сучасних духовних знань окремими виданнями, а також у газеті «Голос Православ’я» та журналі «Православний вісник». Патріарх Філарет є учителем для кількох поколінь архієреїв і священнослужителів (як УПЦ КП, так і УПЦ МП) у питанні, як правильно мовити до народу, точно розкрити Слово Боже, як не зійти на глухий і непотрібний пафос. Без сумніву,  саме у Святійшого багато чому навчився і архієпископ Епіфаній. Очевидно, що в опануванні еллінської риторики та православного віровчення преосвященному владиці допомогло навчання на філософському факультеті Афінського національного університету. У цьому не раз переконуєшся, гортаючи «На шляху до спасіння».    

Назва книги владики-ректора не лише влучна, але й узагальнююча, адже мета земного життя кожного християнина полягає у спасінні, отриманні Царства Небесного, а завдання пастиря - допомогти вірним у досягненні цієї мети. Усі ми на цьому світі лише готуємося до переходу в інший. На такому нелегкому шляху, крім палкого бажання, потрібні ще й знання. Саме поєднання християнської моральності та твердої віри – характерна ознака всіх проповідей і промов єпископа Епіфанія. Певно, що зразком для нього був великий архієпископ Константинопольський, святитель  Іоан Золотоустий. Не випадково в одній зі своїх проповідей владика Епіфаній зазначав: «Святий Іоан Золоустий був насамперед моральним проповідником. Але було б неправильно вважати, що він був учителем моральності, а не віри, адже свій моральний ідеал він виводив із досконалого знання догматичної системи». Ці слова можна віднести і до автора «На шляху до спасіння».   

Попри те, що книга не писалася, як цілісний твір, не мала наперед вибудуваного плану, вона сприймається цілком органічно, комплексно. Причина  в тому, що всі її частини проникливо говорять про одне й те ж -  про спасіння. Автор виступає з проповідями на неділі після Пасхи, неділі після П’ятидесятниці, Великого посту, дванадесятих та великих свят, днів пам’яті святих, він реагує на  значущі події у духовному житті українського народу, дає їм оцінку з точки зору православного віровчення. Талановита форма подання органічно поєднується з глибиною релігійно-богословського змісту. Складні речі та філософські явища подаються доступною мовою.  

Читаючи, розумієш, що владика Епіфаній пропускає через себе все, про що написано, з болем сприймає моральний стан сучасного суспільства, намагається своїм христоцентричним голосом пробудити в ньому прагнення до Євангельських істин. «Кожен християнин повинен зрозуміти, що не можна поєднати вірність Христу з життям, яке визнає тільки споживацькі хибні цінності», - пише він у передмові до книги. І далі уточнює: «Це зовсім не означає, що всі ми повинні жити в пустелі, бути аскетами, нічого не купувати і нічим не користуватися. У центрі нашого життя повинен бути Христос, і тоді все інше змінюється, наповнюється вічним змістом. Тоді людина знаходить повноту життя».         

Владика має ненав’язливий, послідовний, вдумливий стиль. Вочевидь, не даремно він є членом Національної спілки журналістів України, а з під його майстерного пера свого часу вийшло багато публіцистичних текстів.

«На шляху до спасіння» може бути не лише дороговказом, певним посібником із духовного вдосконалення християнина, але й підручником для багатьох пастирів. Чого гріха таїти, багато нинішніх батюшок не здатні зв’язати до купи й кілька слів, чітко висловити з амвону власну думку, надихнути словом людей до життя за приписами Церкви. Часто панотці нагадують анекдотичних дячків, про яких складено чимало анекдотів і байок, а що таке «гомілетика» і з чим її їдять, вони ні сном, ні духом не відають. І тут не варто нарікати на Бога, який обділив наших священнослужителів талантом, це швидше запитання до них самих, рівня їх підготовки та інтелекту, прагнення не СЛУЖИТИ, а ПРАЦЮВАТИ. Дореволюційні часи, коли майже всі священики друкувалися зі своїми проповідями в єпархіальних відомостях та інших церковних виданнях, залишаються ще захмарним ідеалом, до якого треба прагнути.

За таких умов книга ректора Київської православної духовної академії набуває особливої актуальності. Можливо, вона спонукає й інших владик і священиків активніше проповідувати та публікувати свої слова.    

Проповіді, послання та слова архієпископа Епіфанія – це філософське осмислення життєвих спостережень, наповнених вірою в Ісуса Христа. Цілком логічно, що після обговорення на вченій раді та захисту в Київській православній богословській академії архієпископу Епіфанію (Думенку) було присуджено вчений ступінь доктора богословських наук. Впевнений, що не пожалкують ті, хто ознайомляться з книгою, адже вона написана за заповіддю апостола Павла: «І слово моє, і проповідь моя були не в переконливих словах людської мудрості, а в явленні духу і сили, щоб віра ваша утверджувалася не на мудрості людській, а на силі Божій». У книзі «На шляху до спасіння», попри людський літературний талант до слова, яким обдарований автор, відчувається глибока віра в силу Божу, про яку згадує святий апостол.