Якщо читач, як і автор, живе у великому місті, він особливо відчуває, напевно, ув останні дні 2019 року загальний ентузіазм, збуджену метушню натовпу на вулицях і майданах, на зупинках транспорту, навколо і всередині супермаркетів. Складається враження, що люди охоче забудуть всі примхливі зиґзаґи життєвої колії попереднього року, всі його сенсації і розчарування та з легким серцем, з легкою пам’яттю побіжать у рік наступний. Парадокс! – свято Нового року протягом десятиліть було найбільш «несовєцьким» святом совєцької людини –  і водночас воно продовжує бути таким  святом для людини пост-совєцької: в ньому вона щиро дитиніє, хоче вірити у добрі дива, у те, що наступний рік, який народжується чистим, як свіжий сніг, збереже свою початкову свіжість надії та принесе солодкі подарунки. Пост-совєцькість свята також присутня: вона полягає у патерналістській міфологічній свідомості: ми (а точніше: переважна частина українського суспільства – десь так відсотків 73) думаємо, що ці подарунки від Нового року під ялинку покладе хтось, наприклад добрі люди при владі: знизять тарифи, підвищать зарплати і пенсії, зменшать ціни на бензин. Звичайно, найближчі дні та місяці насунуть гризоти і клопоти, але все ж таки почуття свята в душі буде – принаймні кілька перших днів. Тим більше, там, нагорі потурбувалися, щоби люди до 8 січня відпочивали і ні про що погане не думали (а цьому допоможуть гарні дядечки – власники телеканалів та добрі боти і генератори реклами в соцмережах).

І все ж – для відносно нечисельної меншости суспільства у ці дні зовсім не народження Нового року є центральною подією, а інше Народження: унікальної, незбагненної Особистости, яка змінила світ. І здатність щороку дивуватися цьому Народженню-Різдву, переживати зустріч Найчистішого Дитяти, який, будучи Творцем всесвіту, занурюється у цей грішний світ, торкаючи кожного з нас – це дихання віри християнина.

Для нас, християн, саме світло Сонця Правди відкриває шлях: християнське світосприйняття – це наявність сенсу в історії, яку маємо творити ми у світлі Христової істини.

Але ж: оглядаючи крізь епохи різні цивілізації, різні культурні простори – чи можуть християни твердо відповідати «Так» на питання – чи колись нам вдавалося творити історію? Чи вона є хаотичним, безсенсовим зіткненням пристрастей людських мас та їх амбітних вождів, що здатні осідлати ці маси та направити їх у потрібний їм бік?

Автору хочеться сподіватись на справедливість іншого бачення: сутнісна історія людства – це не біографія вождів і полководців, і не літопис військових перемог. І навіть не впевнена послідовність щаблів технічних та наукових досягнень. Це все ж таки історія ідей, які у кожну епоху відкривали сенс і напрямок осмисленого руху. При тому – руху високих ідей, які сприймалися з небес «радарами» чуйних і небайдужих людей, переживались і осмислювалися моральним, духовним ядром того чи іншого народу, сприймалися до реалізації відповідальними правителями, надихали просвітителів, учителів до несення цих ідей широким верствам суспільства.

Серед цих чуйних серцем були і ті, хто гаряче молився за грішний світ, чиї імена ми знаємо мало, але вони мають у християн високу шану – це ті, хто, за словом апостола «яких світ не був достойний, блукали по пустелях і горах, по печерах і ущелинах». Але мій особливий респект тут тим, хто зміг виразити святі ідеї Євангелія тими словами і діями, які переображали суспільство, робили його гуманнішим і справедливішим. Тому відчуваю величезну повагу до тих, хто закликав до правди і милосердя потрібними словами і вчинками, що сприймалися і владоможцями, і суспільствами. Мій «Пантеон безсмертних» (звісно, суб’єктивний і далеко не повний), починається ще з епохи світанку перед-Відродження: це флорентійський канцлер Колюччо Салютаті (14-15 стт.) з його послідовниками, майнський гуманіст Йоган Рейхлін (15-16 стт.),  Тома Кемпійський. Кінець 16, початок 17-го: це однозначно Сервантес і Шекспір. Моє дитяче і доросле захоплення – Даніель Дефо. Пізніші світильники 17 ст.  – Ян-Амос Коменський і Паскаль. Глибокий Джон Локк, на чиїх поглядах виросли видатні засновники американської республіки - Вашинґтон, Джефферсон та інші. Безперечно, наші славні Петро Могила та Іван Мазепа. Не можу не назвати Іммануїла Канта і Йоганна Гербарта. І дуже чисельна плеяда останніх двох століть,  – письменники Фенімор Купер і Гарпер Лі (це моє персональне), плеяда видатних кінорежисерів, дослідники людської душі А. Швейцер, В. Франкл і Е. Еріксон. Ну, звичайно політики Томаш Масарик, Нельсон Мондела, релігійні лідери Мартін Лютер Кінґ, Йоан Павло ІІ, Жан Ван’є і Антоній Блюм.

Ці та інші світильники людства вселяють у нас надію на те, що все ж таки людина здатна до розсудливости і відповідальних дій. Важливо – мислити стратегічно, а християнське мислення є стратегічним у своїх засадах. Так, ми живемо у часи, коли ні релігійні діячі, ні філантропи, ні політики різного ґатунку не можуть зупинити маховик пристрастей споживання, і пристрасти збагачення за рахунок підігріву пристрастей масового споживача. І все таки треба сподіватися, що людство зупиниться перед безоднею, куди його тягне тенденція безперервної експансії останніх століть. Принаймні, екологічна свідомість стає провідною для розвинутих і освічених Європи, Японії, деяких інших країн. За свідченням очевидців, в Японії діти з батьками гуляють з пакуночками для збору сміття. Хотілося би, щоби в цьому напрямку рухалися магістральні локомотиви світової економіки Китай та США. Побачимо…

А що ж Україна?   Чому нам не вдається?

Відповідь на це питання можна скласти з багатьох компонентів, і розгляд кожного з них вартий дисертації. Тут я відзначу лише, що дуже турбує не тільки мене, але й багатьох інтелектуалів України, Європи і світу: здатність тих, хто має для цього потужні ресурси, успішно маніпулювати масовою свідомістю і примусити масового споживача інформфейків слухняно підкорятися мемам маніпуляторів – немов би ми, суспільство, стаємо слухняними щурами, що танцюють під дудки небагатьох щуроловів. Чи діють ці щуролови в одній команді – це питання, але, треба з сумом визнати, що найбільш майстерний з них, з-за «поребрика» – блискуче сварить нас і глузує над нами.

Але не буду претендувати на осягнення всіх екзистенційних проблем нашого суспільства. Мене турбує потенціал українських християн. Чи є ми тою сіллю, що:

здатна утримувати духовну основу суспільства;

тою закваскою, що дає справжню якість матерії життя;

тим світильником, який освітлює маршрут руху в майбутнє?

Мушу сказати щиро: дві з трьох найбільших українських християнських конфесій, що мені, як православному, більш близькі і зрозумілі (міркувати про інших не моя справа) – за майже 30 років своєї діяльности в Україні не проявили здатність бувати моральним авторитетом і доводити, що саме послідовне дотримання фундаментальних християнських принципів є умовою руху. Якби ж церкви послідовно показували своїм вірним, суспільству, владі необхідність виконання принаймні двох: «Не кради!» і «Не бреши!»… Але для цього – одним треба було почати хоча б з того, щоби бути скромнішими, принаймні, щодо розкоші архиєрейських резиденцій та вартости автівок… Іншим (точніше іншому, нині «почесному») – давно назріла необхідність зуміти наступити «на горло» власним амбіціям і піти на поступки, показати, що українці здатні на єднання.

Але… Господь дає нам шанс, хоч нами і не заслужений. І тому українське Православ’я з 6 січня 2019 року має потенціал: оновити себе у Христі і освітлювати шлях суспільству, на основі тих цінностей, якими вже давно  і ефективно (хоч не ідеально, як тільки і може бути у грішному світі)  йдуть наші сусіди і друзі в Європі. В ідеалі – робити це пліч-о-пліч  з усіма  християнами України – ради нашої єдиної Батьківщини. Тому, хочеться сподіватись, що Церква здатна буде свідчити правду Христову і світити світлом Христовим. Це буде найкращою зброєю проти духа злоби і лукавства.

Не можу не закінчити словами Апостола з одного з найбільш улюблених мною послань (Еф. 10 – 18):

Нарешті, мої брати, зміцнюйтеся Господом та могутністю сили Його.

… Через це візьміть повну Божу зброю, щоб могли ви дати опір дня злого, і, все виконавши, витримати.

 Отже, станьте, підперезавши стегна свої правдою,

І зодягнувшись у броню праведности,

І взувши ноги в готовність благовістити мир;

Крім усього, візьміть щита віри,

Яким зможете погасити всі огненні стріли лукавого. 

І шолом спасіння візьміть,  і меч духа, який є Слово Боже.

Усякою молитвою і проханням повсякчас моліться духом,

а для того пильнуйте з повною витривалістю та молитвою за всіх святих.