На ці роздуми автора наштовхує потужний, стратегічний документ – «Туга за правдою», створений і підписаний українськими християнами з різних конфесій з ініціятиви Мирослава Мариновича. Цей текст є водночас актуальним для нашого сьогодення і торкається вічних проблем. Мої роздуми – це особиста реакція на деякі з глибоких питань, піднятих у цьому тексті, що охоплюють різні аспекти нашого сьогодення. Міркування, можливо, для когось будуть очевидністю, але автор не ставить за мету бути оригінальним. 1.Як лихо стає (або не стає) злом? 2.Зло – це вчинений гріх. Зло як порушення справедливости і як втрата Спілкування. 3.«Не будь переможений злом, але перемагай зло добром!». 4.Ще про властивості зла: його персональний вимір (зло як злий) 5.Як наш світогляд визначає, хто є «злий»? 6.Засаднича потреба справедливости, яка породжує необхідність відповіді на зло. В чому дієвість маніпуляції емоціями? Що з цим робити? 7.«Злі» як спільнота. Хто є «з того боку» від вразливого щодо неправди суспільства? 8.Наскільки потужним чинником є вплив ззовні? Яка реакція потрібна? 9.Що може і повинна робити Церква? Ідеалізм як цільний світогляд, заснований на прагненні до ідеалів. Нероздільність справедливости й довіри. 10.На закінчення: загальні висновки з ситуації, що склалася. Зіставлення початкової мети, що була на початку розмірковування та отриманих автором висновків.

Перебіг останніх подій в усій неординарності обставин заохочує до переосмислення та формування свого ставлення і власної програми подальшого життя. Так складається, що автору це легше робити через друкований текст. Тому буду вдячний, якщо ці роздуми когось зацікавлять і наштовхнуть до власних незалежних висновків.

Неординарність ситуації з пандемією – це виклик для всіх нас, для людської цивілізації. Крім того, у кожній країні це випробування загострює конфлікти і проблеми, властиві конкретному суспільству. Тому для автора ці роздуми – це найперше роздуми про Україну, про її ближчу і подальшу перспективу.

Хочу зазначити, що на ці роздуми мене наштовхує потужний, стратегічний документ – «Туга за правдою», створений і підписаний українськими християнами з різних конфесій з ініціятиви Мирослава Мариновича. Цей текст є водночас актуальним для нашого сьогодення і торкається вічних проблем. Мої роздуми – це особиста реакція на деякі з глибоких питань, піднятих у цьому тексті, що охоплюють різні аспекти нашого сьогодення. Міркування, можливо, для когось будуть очевидністю, але автор не ставить за мету бути оригінальним.

1. Як лихо стає (або не стає) злом?

У побутовому вжитку ми не завжди розрізняємо лихо (біду) і зло. Основною властивістю і лиха, і зла є завдання страждань  – особі, групі людей, великій спільноті або життю чи природі загалом (і людині, як її частині). Відповіддю людини і на лихо, і на зло є мобілізація зусиль, яка часто вимагає мужности, самопожертви та розумних, кваліфікованих, відповідальних дій (вчинків) окремих людей, здатних до такої відповіді, яким ці дії делегує їхня спільнота.

Поміркуємо над тим, коли лихо стає (чи не стає) злом. Лихом є неочікувана подія (або подія, яку неможливо відвернути, наприклад, смерть), причиною якою не є свідоме бажання спричинити лихо. Таким лихом для багатьох людей, що не є злом, може бути природня катастрофа, яка не є очевидним наслідком діяльности людини (вулкан, ураган, землетрус та щось подібне).

В багатьох ситуаціях важко бути певним, що в лихові зло цілком відсутнє. Адже злом може бути не лише свідома дія людини, направлена на лихо, на спричинення страждань, але й дії (або бездіяльність), що мали іншу мету, і, тим не менше, привели до страждань. В цьому випадку мова може йти про недбалість (злочинну недбалість) і безвідповідальність того, хто спричинив лихо. Значна частина правової культури сучасної цивілізації – це система правових доктрин, концептів/інститутів і принципів, які дозволяють визначити, хто повинен понести покарання за спричинене лихо (шкоду) та міру такого покарання/відновлення порушеного права за спричинене лихо (шкоду). Наприклад, якщо дорослий без права на управління автомобілем сідає за кермо авто і спричиняє ДТП, він має понести більшу міру покарання, ніж підліток, який зробив те ж саме.  Яскравим прикладом лиха в нашій історії, яке стало очевидним злом, є Чорнобильська аварія. Злом ця подія стала через свідомі порушення правил безпеки. Водночас питання: чи усяке лихо, спричинене аварією складної техніки, є злом ? – залишається відкритим. У ХХ столітті немало загинуло космонавтів та льотчиків-випробувачів, але чи можна завжди назвати їхні смерті злом, якщо вони добровільно йшли на ризик, міру якого не могли точно визначити конструктори? Або мореплавці в давні часи, які наражали на небезпеку екіпаж та пасажирів? Або лікарі, які випробовують нову вакцину на добровольцях? Як це нерідко буває у сучасному складному світі, тут нелегко на 100 % точно визначити міру наявного зла.

Часто може бути так, що причиною лиха є чиясь помилка, яка приводить до мимовільного зла. Через що помилка, що є наслідком незнання, обмежености і слабкости людини, перетворюється на зло? У випадку Чорнобиля – відповідь є очевидною. Злом, а не помилкою, є водіння авто без ременя безпеки. Але от у випадку поширення коронавірусу – нелегко встановити, коли помилка стає злом (це сталося, можливо, якщо вірус дійсно через недбалість чи порушення техніки безпеки вийшов із Вуханьської лабораторії), але позиція лідерів думки демократичного світу така, що злом була спроба китайського уряду приховати наслідки перших уражень і порушення принципу «не нашкодь», коли відразу не впровадили карантин та транспортну ізоляцію Вуханю.

2. Зло – це вчинений гріх. Зло як порушення справедливости і як втрата Спілкування.

Водночас для християнина (і для більшости послідовників, міркую, основних світових релігій) існує суттєвий критерій, що дозволяє зафіксувати наявність зла – найперше у своїй, власній діяльності. Гріх, що приведений у дію, що стає вчинком – це і є зло. Християнська традиція, аскетичний досвід фіксує ланцюжок: пристрасть à гріх à зло. Індивід (іноді – спільнота, яка у поведінці проявляє себе як колективний розум), засліплений тою чи іншою пристрастю, чинить гріх; якщо від цього вчинку залежать інші, то гріх стає причиною їхніх страждань і, отже, стає злом. При цьому, зауважу, пристрасть тут – не завжди яскрава емоція: нею може бути, наприклад, самовпевненість (згідно з підходом аскетики – це прояв пристрасти пихи або гордовитости), легковажність, безвідповідальність (гріх – відсутність страху Божого) чи бажання заслужити визнання або вдячність (пристрасть марнославства), які часто стають причиною нещасть і страждань багатьох.

Для глибшого розуміння співвідношення гріха і зла варто звернути увагу ще на один аспект. З моральної сторони вчинок – це дія або належна, наповнена справедливістю або неналежна, несправедлива. Тут є деяка юридична складова – принаймні для суспільств, мораль яких базується на авраамічних релігіях: для вірян – відповідність чи невідповідність наших вчинків Декалогу лежить в матриці наших фундаментальних цінностей щодо людської гідности і нашої поведінки. Тому для нас наше власне зло – це ще й порушення принципів, ідей, на яких базується наша моральна свідомість.

Далі я хочу показати, що впізнавання зла як невідповідности правильним моральним ідеям, принципам чи цінностям – це ще не вся глибина проблеми. Властивість розпізнавати, чим і як ми завдаємо страждання іншому – лежить глибоко в основі нашого буття як соціяльних істот, а це буття у своїй суті є буття через спілкування. З позиції здатности виживати в доісторичний час, за дуже нелегких фізичних умов – у людських спільнотах, які дожили до кращих часів, мусила розвинутися ця здатність до емпатії, до відчуття страждань іншого члена спільноти як своїх власних. І зараз ця властивість є органічною, природною для дітей-дошкільнят (звичайно, за наявности хоч якогось співчуття, емпатії у їх батьків) і всіх тих, хто не втратив чутливість. Тому в основі якості чуйности,  хисту не завдавати прикрощів і страждань лежить буття як спілкування, як перебування в перманентному «Я і Ти», або «Я, і Ти, і Ти, і Ти…». І звідси легко перейти до релігійного світобачення. Якщо ми створені за образом і подобою, то цим головним ТИ є наш Творець… І навіть, спілкуючись з меншим «ти», таким же грішником, як і я, я насправді спілкуюся і з Ним – «поправді кажу вам: зробивши це одному з цих братів Моїх менших, Мені зробили» (Мв.: 25, 40).

Особливо виразно це показує нам початок Святої Книги: і перший гріх – переступ Єви і Адама, і перше незмірно тяжке злодіяння – убивство Каїном Авеля – це насправді наслідок безумного, незбагненного, але не припиненого Тим, Хто дарує і цінує свободу, бажання утекти від Лиця Божого. Отже, звідси бачимо, що зло у своїй глибині – це зневаження, попрання Іншого. Це – протилежність буття в Іншому, антитеза «Я-Ти» перебування. Ту ще раз наголосимо, що таке «Я-Ти» перебування, таке «буття як спілкування» є, за своєю суттю, перебування в Богові.

… У процесі написання цих рядків я надихаюся вебінаром-співбесідою співавторів і підписантів тексту «Туга за правдою», що проводився 28 квітня. І бачу у судженнях, що мали місце у цій співбесіді, відповіді на питання, які я собі задаю. Зокрема – свідками правди, які не тікали від Лиця Божого, і світили Його світлом, були українці Євген Сверстюк, Василь Стус, Любомир Гузар... І зараз теж серед нас вони є! І це світло світить, і «пітьма не пойняла його» (Іоан: 1, 5)…

З. «Не будь переможений злом, але перемагай зло добром!» (Св. ап. Павла, до Римлян: 12, 21).

Отже, в основі зла лежить втрата Спілкування, або, як це можна ще виразити, втрата Любови. В який момент вона відбувається?

Стосовно всього людства –дає відповідь Біблія: в метаісторії Любов втрачається через гріхопадіння, але у Благій Звістці відновлюється нашим Спасителем Ісусом Христом. З часу Його першого пришестя кожен з нас, людей, може з’єднатися з Ним через хрещення.

Бог є Любов, і Бог-Любов відкривається нам як Шлях, Істина і Життя. Він вдмухує в кожного з нас дихання життя, а разом і творчий дух життя. Цей дух життя, що кличе нас до творчої життєдіяльности, до творення добра (те й інше – тотожне!) ми реалізуємо через покликання. Бог дає нам різні покликання. Сукупність цих покликань у своїй суті є творче вибудовування стосунків: зі світом навколо нас (світом, створеним Богом та світом, створеним людиною), з людьми і, власне, творення власної душі через діялог із самим Богом.

В такому разі добро – це творення або творче настроювання вказаних вище стосунків. Це імпульс, який творить, розвиває, прикрашає наше «Я-Ти» перебування. Тому істинне творіння добра – завжди персональне, і в ньому також є моральне почуття,  моральне забарвлення. В ньому є радість збагачення і творення нового в «Я-Ти». В ньому є гармонійне поєднання терплячого будування належного (справедливого) і вільного польоту, польоту  у свободі. Добро живе і дихає Правдою і (в ідеалі) сповнюється Красою. Із власного досвіду, це «Я-Ти» перебування реалізується навіть у найпростішій діяльності (наприклад, у прибиранні, митті посуду чи поливанні квітів), навіть у людей нерелігійних, якщо в ньому є свобода і радість творення добра і блага (благо – це плід учиненого добра).

Чому ми не творимо повсякчас добро, а надто часто перемагаємося злом? Біблія пояснює це так, що після гріхопадіння наш гріх, який від початку нам не притаманний, стає ворогувати із нашим природнім добром: «чого похмурніло обличчя твоє? Коли ти добре робитимеш, буде погідним обличчя твоє, а коли недобре, то у дверях гріх підстерігає. І до тебе його пожадання, а ти мусиш над ним панувати» (Бут. 4:6-7). Отже, творити добро – це не лише легко, творчо й радісно, але це також і долання нашого гріха, яке вимагає напружених зусиль, аж до несіння власного хреста і розп’яття на ньому: «мені ж непристойно хвалитися, хіба що хрестом Господа нашого Ісуса Христа, яким для мене світ розіп’ятий, і я – для світу» (Гал.: 6, 14).    

Можна сказати, що Божа педагогіка – і щодо людства загалом, і для кожного із нас зокрема – полягає у вимозі навчитися, як перемагати зло добром. Натомість нам часто властиво для боротьби зі злом мобілізувати ресурси зла.

4. Ще про властивості зла: його персональний вимір (зло як злий).

Вище ми намалювали деякий образ, який може видатися надто абстрактним: де ті люди, які спроможні творчо і натхненно чинити добро через стосунки любови «Я-Ти», щоб змінити світ навколо? В реальності ми частіше помічаємо, що треба негайно гасити зло. При цьому – ми бачимо завжди конкретне зло (злого), яке (який) перешкоджає нашому добру, і наша емоційна енергія направляється не за добро, а проти злого. І відповіддю на зло іншого стає наше власне емоційне зло.

Як уже зазначено, справжнє добро чиниться у стосунках «Я-Ти», тобто добро у своїй суті персоналізоване. Але нам властива також і персоналізація зла: злий – це завжди дуже конкретний, це індивід. Навіть, якщо причиною зла ми бачимо спільноту або інституцію (в історії великих конфліктів ворогом до останніх часів частіше ставали спільнота іншої віри, інший етнос або чужа держава), ми сприймаємо такого колективного ворога персонально та емоційно забарвлено: обри,  хозари, печеніги … З модерних часів – пани, буржуї, червоні комісари  (здається, всіх інших історичних супротивників називати неполіткоректно) – жорстокі, жадібні, мстиві…, іншими словами – нелюди.

5. Як наш світогляд визначає, хто є «злий»?

Важливе питання: як у суспільстві, у різних його верствах формується колективний образ злого – хто є  для нас злим, ворогом?

Ми не беремо тут до уваги особистий вимір – опонентів («злих») серед родичів чи особистих конкурентів у професії (хоча, мабуть, буває й тепер непереливки через конкретного чиновника, податківця, рекетира…). Ми зараз звертаємо увагу на опонента світоглядного – через кого конкретного моє (наше) життя неправильне, невдале, нещасне… Відповідь може бути подвійною. З одного боку, через здатність абстрагувати і узагальнювати ми можемо бачити причиною лих і страждань ту чи іншу силі, інституцію чи систему або спосіб життя загалом. І все ж, коли ми навіть узагальнено називаємо цю силу (інституцію, чужу спільноту) як ворога, ми її персоніфікуємо – тобто виокремлюємо ту персону (персони), що ці сили чи інституції очолює, задає їм вектор руху.

І, якщо ми впевнено і з очевидністю бачимо цих «лиходіїв», які псують життя не лише моє особисте, але всього суспільства – варто відповісти собі: хто або що формує негативний (злий) образ цього публічного персонажа? І тут ми неминуче перейдемо до теми маніпуляцій.

6. Засаднича потреба справедливости, яка породжує необхідність відповіді на зло. В чому дієвість маніпуляції емоціями? Що з цим робити? Чому ставлення до належного (справедливого) і до несправедливого несиметричне?

Міркуючи над поставленим питанням, я приходжу до висновку, що важливим критерієм ставлення у суспільстві до публічної особи є сприйняття її з позиції справедливости. Наше уявлення про справедливість формується і емпірично-інтуїтивно, через досвід соціяльних стосунків (починаючи з родини), так і як прояв ядра наших принципів (цінностей), вияв моральної свідомости. Відчуття належного (справедливого) і неналежного (несправедливого) спричиняють наше ставлення до певних соціяльних сил чи груп та публічних осіб, які їх представляють.

І тут, зазначу, є цікава властивість масової свідомости: ставлення загалом людей  до належного, справедливого і до несправедливого – несиметричне. Належне люди сприймають як «нормальне», що не потребує схвалення, захоплення і заохочення. Натомість несправедливе (чи те, що таким видається) – викликає часто різні енергійні негативні емоції, для описання яких мова має досить багато термінів (осуд, образа, обурення, гнів, сарказм…). Який із цього висновок?

Ми побачимо, що у здоровому і загалом справедливому суспільстві публічна особа не буде привертати до себе увагу публіки через збудження масової емоції, тому що це не конструктивно, не дає їй переваг. Успіх і авторитет публічного діяча забезпечується логікою його діяльности та раціональною переконливістю і послідовністю принципів і аргументів. Те, що належне і справедливе – здорова свідомість сприймає як переконливе, а на емоційному рівні – як невелике стійке почуття морального задоволення. Тому в таких суспільствах громадяни, слухаючи політиків, приймають рішення на основі логіки їхніх аргументів, а не на основі власних емоцій та уподобань.

А що відбувається у несправедливому і нещасливому суспільстві? (тут треба примітка: несправедливе суспільство – це не те, де люди несправедливі і погані, а те, де не діють справедливо, законно такі інституції як суд чи органи правопорядку) В такому суспільстві домінує негативне, але сильно емоційне ставлення до несправедливостей життя. Як ми бачили, це ставлення загострено персоніфікується, знаходячи того, через кого ми погано живемо. Тому у виборчому процесі команди політтехнологів ловлять емоцію свого потенційного виборця. Точніше, дві емоції: треба викликати максимально сильну хвилю негативної емоції до опонента та позитивну хвилю до власного кандидата.  Це неможливо без ефективної взаємодії із ЗМІ (які контролюються декількома відомими всім олігархами) та дієвої системи інтернет-ботів, які тарґетують (прицільно спрямовують) для своєї мережевої авдиторії відповідний контент.

На жаль, треба визнати, що за останні десятиліття маніпулятори емоціями стали багато в чому стали володарями масових настроїв. Тут, мабуть, є і якісь розробки практичної психології. Мені раніше доводилося спілкуватися з людиною, яка на замовлення великих корпорацій розповсюджувала опитувальник, що дозволяв досить детально визначати реакцію споживача на прийоми реклами. Так от, з її слів – практична психологія давно навчилася досить точно прораховувати смаки споживачів і формувати їх. Міркую, що ця майстерність засвоєна також переможцями  двох останніх українських виборів.

Чи можна з цим дати якусь раду? У автора немає простої відповіді. Із загальних міркувань – може допомогти раціональна освіта, яка навчатиме головного – здатности до раціонального і незалежного судження, до уміння робити висновки із різних джерел, навіть із відмінними позиціями.

І ще – може допомогти наша сприйнятливість до доброго в європейській культурі (якщо все ж таки наші люди, що потрохи європеїзуються завдяки різноманітним контактам, не зовсім глухі до проявів духовної сутности Європи). Це європейське «добре» можна назвати по-простому: буденність добра. Упродовж століть європейські бюргери і селяни монотонно, терпляче, без пафосу виконували заповідь чесної праці, збереження плодів праці та благодійности щодо бідних і вразливих. І саме такої культури «буденного добра» нам треба вчитися і вчитися.

7. «Злі» як спільнота. Хто є «з того боку» від вразливого щодо неправди суспільства?

З тексту може здатися, що автор трактує суспільство як однорідну масу, яка одностайно виділяє колективні емоції. Це було би спрощенням, суспільство неоднорідне.

Прошарок людей, який і не є нещасним, і не є обуреним суспільною несправедливістю (в описаному вище сенсі), вагомий не своєю кількістю (вони в меншості), скільки потугою і впливом. Хто це? Це всі верстви і групи, які отримують очевидний зиск від несправедливости, від того, що чиниться зло. Це (не всі, але більшість) працівники системи органів забезпечення правопорядку,  а також органів правосуддя (суди, прокуратура, адвокатура); це чиновники, які мають зиск з корупційної ренти (видів якої дуже багато, наприклад, «кришування» власного або дружнього бізнесу); податківці; керівники багатьох державних вишів; вища і середня ланка системи охорони здоров'я та фармації; топ-менеджмент бізнесу олігархів; працівники олігархічних ЗМІ, які обслуговують інтереси власників або північного замовника; здобувачі бурштину; «чорні» лісоруби (з потужними пилками, тракторами і фурами) та лісники, що з ними у зв’язці; значна частина простого і не зовсім простого люду, яка живе (жила до карантину і житиме після нього) з контрабандних потоків на заході, сході, півночі і півдні нашої неньки…  Може, ще хтось, кого я забув.

З одного боку, у своїй більшості це, за класиком, «люди як люди», які не носять видимих ознак зла. Вони можуть бути цілком порядними у приватному житті. Але, з іншого боку, вони живуть за принципом (хтось із них спершу змушений так жити, а потім просто звикає, бо так зручно): справедливим для мене є те, що вигідно мені і моєму клану (корпорації). Але для інших членів суспільства – вони чинять зло і лихо. І чим слабші в країні інституції держави і громадянського суспільства, тим разючіший контраст, між писаною мораллю (правовими законами) і неписаними правилами цієї корпоративної «справедливости». Спостережливі дослідники з-за кордону помічають велику схожість у цьому контрасті між сучасною Україною і латифундистськими олігархіями Латинської Америки ХІХ – 1-ї половини ХХ сторіччя. Більшість з нижчої верстви цих людей (рядових виконавців) змушена жити за цими правилами, бо не годна обрати інший вид діяльності, що забезпечить їй прожиток…

Що з цим робити? Автор не політик і не громадський діяч, тому не представляю тут плану змін. Але, по-перше, на особистому рівні, з християнських позицій важливо розрізняти зло і «злих» (розрізнюючи останніх, ми це слово беремо в лапки). Перемагати зло добром – це якраз так обходитися з іншими, щоб вони вивільнялися від зла. Вивільняє від зла саме християнська любов, вивільняє вірою, надією і терпінням (1 Кор. 13, 7). Чи можлива така зцілююча сила любови лише засобами інформаційного впливу, а чи потрібне безпосереднє спілкування (думаю, що якраз його мають на увазі автори Нового Завіту)? – Не знаю, для мене питання відкрите…

По-друге, і це принципово: Церква може сприяти публічному викриттю – пояснювати, що є злом на інституційному рівні, тобто: ясно свідчити, які саме інституції, лихі звичаї, неписані протиправні «поняття» у країні та її суспільстві приносять нещастя і страждання людей. Загалом, у своїх деклараціях українські Церкви уникають викривати і критикувати кого-небудь публічно (за певним винятком однієї конфесії, яка, розраховуючи на захист від свого «даху», протистоїть опінії багатьох громадян) – можливо, побоюючись різкої реакції антиклерикальної частини суспільства. Але, і про це пишуть автори «Туги за правдою», вслід за ап. Павлом – мужнє свідчення правди є духовною боротьбою світла проти темряви (порівн. Еф. 6, 12: «Нам бо треба боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви...»). А раз так, то буде і напруга, драматизм і безкомпромісність такої боротьби.

8. Наскільки потужним чинником є вплив ззовні? Яка реакція потрібна?

Бачачи протягом  десятиліть всю силу зовнішнього впливу і його мотивацію, яку уже здавна відверто демонструють правитель з Півночі та вся їхня рать, автор зміг  би розгорнути панораму, що демонструє масштаб діяльности цієї держави-супротивника, зокрема: на інформаційному фронті; шляхом проведенням спецоперацій; утворенням політичного, економічного, культурного та злочинного (у прямому значенні, тобто злочинних угрупувань) лобі, яке ставиться до України й українського в найкращому випадку із зневагою і презирством. Та спостережливий читач і так все це має знати. І головне –  ми не є безпорадними і не повинні думати, що все наше життя зводиться до неперервної сутички на всіх цих фронтах.

Водночас, повертаючись до теми «добро і зло», треба бачити реальне і численне зло, яке впродовж багатьох років на нас ллється ззовні, і на яке необхідно реагувати.

Не буду тут інструктувати державу чи суспільство, що їм слід робити. Моє бажання скромне: збагнути самому і донести до читача розуміння найбільш ефективних механізмів розповсюдження зла та як їм протидіяти на особистому рівні. При цьому зрозуміло, що рекомендація дії – це не сама дія.

На мою думку, щодо зовнішнього впливу – найпростіший спосіб нашої реакції корелює з давнім правилом радянського політзека: не вір, не надійся і не проси. Не вірити жодним інформаційним вкиданням, які йдуть «звідтам» в наш інформпростір; не мати надію на те, що мордор раптом стане добрим до нас і що він здатний до порозуміння.

Але, з іншого боку – суспільство (і держава!) мусять реагувати, відповідати на інформаційну агресію, без цього ніяк. Тут питання в ефективності інформаційної протидії. Така ефективність має дві складові: матеріяльну і змістовну. З матеріяльною – зрозуміло; це ефективне використання наявних ресурсів для донесення правди. Змістовна протидія – це, знову ж таки, солідарність усіх, хто ревнує за правду. Найбільш переконливі, ефективні аргументи консолідовано поширюються усіма небайдужими. Власне, це і є ефективна дія громадянського суспільства в інформпросторі.  Іще – тут дуже важлива моральна сила правди, яка діє тоді, коли до правди не домішуються інші складові (корислива мотивація різного кшталту).

9. Що може і повинна робити Церква? Ідеалізм як цільний світогляд, заснований на прагненні до ідеалів. Нероздільність справедливости і довіри.

Спробуймо, з деяким спрощенням, розрізнити в людській особистості матеріяльну і духовну основу та оцінити, як вони сприймають справедливість. Справедливости  жадає наше матеріяльне єство, яке дуже гостро відчуває, якщо його в чомусь обділили. А от, щоб боротися за справедливість – важлива духовна складова. Деяка історична аналогія:  механізми європейського права – це зовнішня (матеріяльна) інституція, якій уже не одне століття. Але, для того, щоб домогтися ефективної і справедливої правочинности, потрібна була жертовна боротьба за справедливість, яку в Європі вели переважно християни з християнським розумінням гідности людини.

В Церкві є ідеалісти – люди, охочі і здатні до жертовности. Як і в будь-якій іншій людській спільноті, їх меншість. Але такі люди спроможні стати основою церковних інституцій, які будуть чутливими до правди і неправди, до розрізнення добра і зла.

Як і у звичайній людській організації, у церковній спільноті є властивість – перетворювати неформальні стосунки у формальні, зводити творіння духу до передруку букви. Але, з іншого боку, християни вірять, що Церква – це спільнота не лише людська. Тут завжди є та закваска (образ Євангелія – «закваска Царства Небесного»), яка сприяє життю духа. У сприятливі для Церкви часи люди, які мають у собі цю закваску, здатні істотно впливати на церковне життя своєю жертовністю і прикладом. І тоді Церква може освячувати життя суспільства.

Адже – що потрібно громадянам для ефективного будівництва справедливих суспільних інститутів? Така якість, як справедливість. має доповнитися ще однією дуже важливою – довірою. Думаю, що наявність довіри – це навіть більше,  ніж наявність справедливих інституцій. Водночас довіра і справедливість нероздільні.

В Церкві чи біля Церкви знаходиться досить багато людей вразливих, яким дуже важко існувати у такому просторі життя, в якому не дають місця Богові. Тому ззовні може здатись, що  такі вразливі і на вигляд слабкі натури і утворюють Церкву. Це і так, і не так. Адже у таких людей є особливий досвід – вони знають, що таке, коли «сила Божа діє в немочі людській» (порів. 2 Кор. 12, 9). І саме такий досвід дає місце в Церкві світлу, яке «у пітьмі світить, і пітьма не поглине його». Отже, досвід реального християнства – це досвід життя з помилками, де споруди, які ми зводимо, недоладні. І, водночас, це досвід підтримки від Того, Хто особливо виразно проявляє свою турботу тоді, коли наших сил недостатньо. 

 

10. На закінчення: загальні висновки з ситуації, що склалася. Зіставлення початкової мети, що була на початку розмірковування та отриманих висновків.

Автор почав свої розмірковування, маючи мету розкрити в застосуванні до актуальних проблем тезу про те, що конкретне добро, добро через спілкування, через дотик чуйности і милосердя, зрештою веде до блага. Виявилось, що категорія Блага залишилась нерозкритою. Може, цьому є об’єктивні підстави – до того, що можна було б назвати хоча би проміжним благом для нашого суспільства, ще дуже далеко.

Також, на початку створення тексту проблема пандемії мені видавалася вкрай домінантною, а зараз акценти дещо змістилися – бачу пандемію як певний реактив, який дозволяє більш гостро виявити нагальні проблеми суспільства.

Не аналізуючи в деталях наші гострі проблеми (чи, в термінах статті, лиха), автор загалом, солідарний із основним змістом  «Туги за правдою»: рушієм, основною енергією, яка здатна змінити світ на краще, є людська потреба в правді (справедливости).

Але основна проблема – у засобах досягнення справедливости у її двох вимірах: у матеріяльному (справедливий розподіл повноважень і ресурсів, справедливе функціонування інституцій) і духовному.

Матеріяльний вимір справедливости реалізується (в ідеалі) перезаснуванням держави, про що неперервно йде мова з 2014 року, але без успіху. Але його обговорення не є нашим завданням. Воно можливе, але в тісній сполуці з духовним виміром.

Справедливість (правда) у духовному вимірі реалізується через достатню наявність «закваски» – активних, жертовних членів громадянського суспільства, здебільшого з типом світосприйняття «ідеалізм».

У Церкві, яка закладена своїм Засновником як зібрання ідеалістів, може також бути достатньо висока пропорція жертовних людей. Їх зустріч і співпраця із іншими небайдужими членами суспільства – важлива місія Церкви.

Але для зустрічі ідеалістів з різних секторів суспільства (і свідомих християн зокрема) важливим є достатній рівень загальної довіри в суспільстві загалом або у значній частині його секторів.

Цей рівень довіри може вибудовуватися завдяки всій силі горизонтальних зв’язків і взаємин. Але встановленню довіри потужно, з усіх сил заважають цілеспрямовані інформаційні потоки, направлені на роз’єднання жертовних ідеалістів по кутках. Ми це добре знаємо із власного історичного, екзистенційного негативного досвіду («Де два українці, там три гетьмани»).  Частина цих потоків – цілеспрямовано регулюється з потужного джерела, розташованого на Півночі. Цей вітер з Півночі – не головний засновник наших проблем (ми більше воюємо самі себе), але на нього слід серйозно зважати, стратегічно і тактично протистояти.

Але усяке протистояння бере початок з побудови добра. Саме примноження добра (яке, як доводить перша частина статті, в основі своїй є особистісним і сотвореним тим «ТИ», Який дарує буття усім іншим союзам «Я-Ти»), вибудовування глибших стосунків довіри і взаємного служіння – і є запорукою успіху, перемоги у змаганні добра і зла. Вивільнення «злого» від зла і приєднання «злих» до добра не може бути абсолютним (тому що є свобода вільного вибору). Але опора на добро, «перемагай зло добром» – ось основа успішности нашого руху до Сонця Правди.   

Автор висловлює щиру подяку Володимиру Миколайовичу Сущенку за поради у редагуванні тексту.