Період комуністичного терору, зокрема насильства Львівського псевдособору 1946 року, залишив у свідомості людей відчуття пасхальної динаміки: від розп’яття через смерть – до воскресіння. Минуле тут має богословське значення: сенс комуністичної руїни – у здобутті досвіду мучеництва, який, за Тертуліаном, стає «насінням Церкви»: Semen est sanguis christianorum.

Упродовж більш ніж двох десятиліть після виходу з підпілля УГКЦ справді досягла фантастичних результатів. Вона повною мірою відновила свої давні структури та створила нові, які відповідають новим вимогам часу. Відбулося таїнство прищеплення надламаної галузки Церкви до суспільного стовбура. Галузка не тільки прижилася, а й багатьма своїми бруньками зазеленіла.

Свою «Велику П’ятницю» (Патріарх Мстислав) пережило й українське православ’я, адже «ліквідаційний» псевдособор УАПЦ 1930 року був також насильницьким і неправедним. І тут була кров, і тут були катівні НКВД, на основі яких постає відроджена Церква.

Врешті-решт, період принижень і упокорення, що його пережила і все ще переживає УПЦ, також став досвідом, на основі якого можна було б будувати високу, неідеологізовану Церкву.

Проте не забуваймо, що й протестантські Церкви в Україні зазнали мучеництва в час більшовицького мороку. З ними також був Бог, бо Він завжди з тими, хто невинно страждає, і не розрізняє їх за конфесійними приналежностями (втім, як свідчить досвід греко-католицького священика бл. Омеляна Ковча, Бог однаково милосердний до всіх, хто страждає, незалежно і від релігії, але це вже окрема тема).

Чи відповідають нинішні українські Церкви суспільним очікуванням, а точніше – тому образові Церкви, який постає з досвіду мучеництва?

Відповідь на це питання буде ствердною, якщо завданням було відродити свої структури й відновити своє служіння. Цей закономірний етап було пройдено досить успішно. Однак якщо завданням було, відродившись, відповісти на потреби суспільства, то відповідь буде: «Ще ні».

Образно кажучи, Церкви тільки вийшли на довколаземну орбіту. Тепер треба увімкнути другу космічну швидкість, щоб подолати земне тяжіння.

Що стримує наші Церкви від цього подальшого руху?

Серед багатьох інших причин є одна малопомітна: обмежене тлумачення поняття «традиція». Її розуміють передусім як антонім до слова «зміни». Традиція має бути непорушною, зачепити її – злочин, зокрема перед пам’яттю предків.

Але в такому разі традиція стає дорогоцінною амфорою, яка стоїть у музеї. В такому разі ми уподібнюємося отому третьому слузі з відомої євангельської притчі про слуг і таланти (гроші), який закопав свої гроші й повернув господарю лише те, що отримав від нього (Мт. 25:14–30). Отож обʼявлена правда і традиція, що виростає з неї, – це «талант», отриманий нами від Господа. Не можна його лише «закопати», тобто лише «оберігати». Потрібна духовна свобода Отців Церкви, які цю традицію творили і нею відповідали на запити суспільства.

Тому від обмеженого тлумачення традиції постає загроза вдовольнитися «комфортним мінімумом» душпастирювання. Навіть якщо нагорі зрідка й буяють нові цивілізаційні вітри, на рівні звичайних парафій здебільшого встановилося розмірене й майже незворушне церковне життя. Тут переважно не ставлять собі великих завдань, тут майже не чутно заклику Патріарха Йосифа «Великого бажайте!».

І для мене це – великий парадокс, бо Україна – страшенно місійна країна. Тільки не в тому давньому конфесійному розумінні, а в сенсі потреби євангелізації. Це завдання вимагає солідарності усіх Церков України, бо – за великим рахунком – усі ми разом узяті є меншиною в морі духовно аморфного й невиробленого суспільства. Посткомуністичний народ є посттравматичним народом, який потребує не «комфортного мінімуму» душпастирювання, а сміливого, натхненного, ентузіастичного місіонерства.

Прообраз такої місійної Церкви ми бачили на Майдані в особі священиків, пасторів, монахів і мирян різних конфесій. Там великі екзистенційні питання відразу позбувалися своєї доктринальної зашкарублості і просякали правдою життя.

Саме така Церква потрібна сьогодні не лише Україні, а всьому світові. Саме така Церква має врешті зрости на крові мучеників української землі, що постали з двох «ліквідаційних» псевдособорів 1930 та 1946 року і масових репресій під іншими ідеологічними гаслами.

Духовна енергія Майдану покликала до змін і українське православ’я. За останній час ми стали свідками значних зрушень. Так, у квітні 2015 року до Глави УГКЦ і її Синоду Єпископів звернувся архиєпископ Харківсько-Полтавський УАПЦ(о) Ігор Ісіченко з проханням «про братні поради щодо досягнення євхаристійного спілкування та адміністративної єдности Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви з Українською Греко-Католицькою Церквою як зі співспадкоємницею київської духовної традиції».

Цього року напередодні сумної 70-ї річниці Львівського псевдособору 1946 року група православних християн із Франції, України, Сполучених Штатів, Росії та Нідерландів закликала «визнати жахливу правду про 10 березня 1946 року». З їхніх уст прозвучали безпрецедентні слова: «Ми смиренно просимо прощення за всі несправедливості, жертвами яких вони [греко-католики] стали під прикриттям авторитету Православної Церкви, і схиляємо наші голови перед мучениками Української Греко-Католицької Церкви».

І нарешті в прес-центрі УПЦ–КП з благословення Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета було оприлюднено офіційну заяву, в якій визнається факт насильства Львівського псевдособору 1946 року і мовиться, що «в Київському Патріархаті… поділяють скорботу українських греко-католиків через ті страждання і втрати, які їм довелося пережити внаслідок радянських репресій».

В усіх цих подіях є одне спільне: вони – перші ознаки того, що українське православ’я також почало прощатися з логікою «нульової суми». Адже саме ця логіка спонукала колись православних бути непримиренними ворогами греко-католикам, коли навіть визнання очевидного державного насильства у так званій «самоліквідації» УГКЦ вважалося ледь не зрадою православ’ю.

Прощається з логікою «нульової суми» і український протестантизм. У країні з’явилася ціла низка протестантських громад, які виходять зі стану «обложеної фортеці» й відчули себе частиною єдиного організму, що має назву «український народ».

Отож тепер у стосунках між християнськими громадами України з’являється простір для активнішої співпраці. Досить згадати бодай завдання, яке щораз більше обговорюється в українському суспільстві, а саме: потребу нового суспільного договору. Простою мовою це означає об’єднування людей довкола нових (а фактично – одвічних) духовних цінностей, згідно з якими вони відтепер будуть жити. Але ж богословською мовою це означає нове збирання Божого народу – саме те, що робив свого часу Ісус Христос! Чи можна уявити собі цей процес без участі українських Церков, причому всіх без винятку?

Тому це водночас і дуже еклезіологічне завдання, бо воно означає також збирання довкола однієї києвопрестольної чаші – хай поки що уявної – усіх відокремлених паростків святоволодимирового кореня. Не сперечаймося сьогодні щодо того, які саме Церкви можуть узяти в цьому участь, – даймо діяти Господньому Провидінню. Хай долучаються до такої праці всі, хто відчуває подув Святого Духа над цією стражденною українською землею і хто візьметься виконувати Його роботу – «очищати все від скверни».

В цих нових можливостях – знак, що духовна єдність у служінні народу, здобута на Майдані, а перед тим закладена в «екуменізмі мучеників», приносить свої благословенні плоди. Тому я й дозволю собі бути максималістом і висловити переконаність у тому, що в спільній, доброзичливій євангелізаційній праці й утвердиться справжня та єдина Київська Церква. Тоді ми й матимемо повне моральне право сказати, що на крові мучеників Української землі у «єдності в багатоманітті» постала відроджена її Церква.

Написано на основі виступу на Круглому столі «Насильницька ліквідація УГКЦ та її наслідки: уроки і завдання для сьогодення» під час наукової конференції «Сила віри супроти насилля влади», Київ, КНУ ім. Т. Шевченка, 17 березня 2016 року