Повертатись - і радісно, й боляче. Через багато років і тривог ти приходиш до знайомих з дитинства місць і людей, і бачиш, що вони вже зовсім інші. Незнайомі, майже чужі. Потрібен час і величезне терпіння, щоб знов і знову відшукувати знайомі риси рідних облич, ловити напівзабуті погляди коханих очей, дослухатися до мелодії колись любих голосів.

Прокидаєшся від довгого сну в іншій реальності і розумієш, що тепер тобі знову тут жити, в цьому напівзабутому світі. Як кров по затерплим ногам, по нервам шалено мчать звуки, запахи, калейдоскопи картинок з натури. Це боляче - приймати груддю цей бурхливий потік інформації. Стиснувши зуби, підставляєш під цей шквал оголені нерви.

Терпи. Терпи... Ти зможеш. До війни звикнути зміг - тож і до мирного життя звикнеш. Ти зможеш. Тримайся. Домашні не повинні навіть запідозрити, як тобі тяжко: вони образяться, а ти ж цього не хочеш; ти направду їх неймовірно любиш і ціле фронтове життя чекав на зустріч з ними!

І тільки Господь знає, чого тобі вартує насправді це довгожданне, омріяне повернення додому...