Сказати що Вселенський Собор це подія небуденна, це не сказати нічого. В історії Церкви їх було не так вже й багато. Проте в цій історії, ІІ Ватиканський собор має ще одну особливість, він відбувся в час, коли людство вже практично втратило «смак» таких подій. Попередні Собори сьогодні сприймаються як музейні експонати, немов «преданья старины глубокой». Натомість Собор це свідчення життєвої сили Церкви, тому надзвичайно важливо оновлювати пам'ять про них.

11 жовтня, 50 років назад, розпочався ІІ Ватиканський собор. Без перебільшення, це найбільша подія у християнському світі у ХХ столітті. Цю статтю написав для журналу "Католицький вісник". Вона присвячена "проповіді під місяцем", яку виголосив Папа Іван ХХІІІ до десятків тисяч вірних, які того вечора зібрались на площі перед базилікою Святого Петра. Зі слів знайомого очевидця, це була надзвичайно зворушлива мить. Цю атмосферу можна відчути навіть під час перегляду короткого відео цієї промови, яке й долучаю. 

 

«Дорогі діти, я чую ваші голоси. Мій голос є одним з багатьох, але він підсумовує всі голоси світу. Тут присутній увесь світ. Можна сказати, що навіть місяць вийшов цього вечора, щоб поглянути на це дійство. Якого не бачила навіть базиліка Святого Петра, за свою чотирьохсотлітню історію». Так промовляв до десятків тисяч людей зібраних 11 жовтня 1962 року на площі святого Петра Папа Іван ХХІІІ. Його «проповідь під місяцем» не дарма отримала таку поетичну назву. Цього вечора, площа перед головною базилікою Вселенської Церкви була наповнена палаючими факелами. Ці вогні були запалені в знак спомину Третього Вселенського Собору в Ефесі 431 року, на якому Церква захистила правду віри про матір Христа, як правдиву Богородицю. Символічність цих вогнів підкреслювалась тим, що ХХІ Вселенський собор – ІІ Ватиканський був поручений під покров Богородиці. Над площею висів повний місяць, а проповідь Папи була сповнена тепла та простоти.

Нинішні дослідники стверджують, що ідея Вселенського собору на середину ХХ століття вже висіла в повітрі. Про це говорили богослови, єпископи, кардинали та й самі понтифіки Пій ХІ та Пій ХІІ. Про ці розмови не міг не знати Джузеппе Ронкаллі, який у 1958 році став 261 наступником святого Петра. Проте, з його власних слів ми дізнаємось, що скликання ІІ Ватиканського собору не було частиною його планів на понтифікат. 8 травня 1960 року Папа Іван ХХІІІ на зустрічі з паломниками з Венеції розповів, як виникла ідея Собору. За словами Папи це було ніщо інше, як Божественне втручання: під час своєї зустрічі з державним секретарем Ватикану, кардиналом Тардіні, він ділився невеселими роздумами про ситуацію в світі, про ті страхи і небезпеки, які панують у суспільстві. Про численні конфлікти та наростаюче відчуження між людьми. «Як Церква повинна діяти? Чи повинен Христовий човен просто повільно плисти за течією, підкидуючись на хвилях та рухаючись за припливами та відпливами?...І раптово мою душу осяяла велика ідея…». Папа оголосив про скликання Собору на третьому місяці свого понтифікату, 25 січня 1959 року, на зустрічі кардиналів у римській базиліці святого Павла. Формальне осмислення ідеї Собору Папа зробив у своїй Апостольській конституції Humanae Salutis від 25 грудня 1961.                    

Щоб краще зрозуміти «проповідь під місяцем» варто ненадовго зупинитись на цьому документі. В Humanae Salutis Папа аналізує стан тогочасного суспільства. Перша половина ХХ століття це час найжорстокіших воєн спричинених тоталітарними ідеологіями, які тільки знало людство. Але на цьому трагедії не закінчились. На 1/6 частині земної кулі запанував один з найжорстокіших тоталітарних режимів – радянський. Після жахів ІІ Світової війни світ опинився за крок до нової – атомної. Пригадаймо, що підготовка ІІ Ватиканського собору співпала в часі з Карибською кризою, яка ледь не переросла у війну між США і СРСР (А у її вирішенні одну з провідних ролей зіграв сам Іван ХХІІІ). По ту сторону «залізної завіси» справи теж були кепські. Культура споживацтва (консюмеризму) висунула на маргінеси духовні цінності Західного світу. На перший план вийшло неконтрольоване «хочу». Люди втратили голову, а разом з нею і внутрішній мир. ХХ століття стало віком депресії та песимізму. Якщо початок цього століття був позначений оптимізмом, вірою в силу людського генія, то його кінець був позначений глибоким сарказмом щодо будь-якої віри, надії та любові. Всі ці тенденції коротко зреферовані в Апостольській конституції Humanae Salutis. Оголошуючи скликання Вселенського Собору Папа поставив за ціль повернути цьому зраненому та зневіреному людству надію: «зневірені душі бачать тільки темряву, яка опускається на землю. Тому ми хочемо наново засвідчити нашу віру у Спасителя, який не полишив світу, ним відкупленого». Завданням Собору стало привнесення у суспільство, яке саме себе знищує, життєдайної силу Євангелія Ісуса Христа.

В своїй «проповіді під місяцем», Папа, відійшовши від стриманого стилю офіційних документів, знову говорив про стан суспільства та завдання, які стоять перед Вселенською Церквою. В цій промові Папа задав новий тон проповіді Благої вісті Ісуса Христа в сучасному світі який став наскрізним для Вселенському собору. Іван ХХІІІ звернувся до образу Матері Церкви. Але не суворої матері, яка повчає своїх бешкетників, а до символу матері люблячої і милосердної, яка втішає. ІІ Ватиканський собор, часто називають унікальним, вже тому, що він нічого і нікого не засудив по всій «строгості закону». І справді, його документи відносно рішень попередніх Соборів, це як романтична поезія у порівнянні з вироком суду. Ключ до розуміння цього феномену можна віднайти саме в «проповіді під місяцем»: «Людські погляди змінюються. У попередні часи з‘являлось багато помилкових вчень, що згодом зникали, як туман при сході сонця. Церква завжди противилась їм, а часто і засуджувала їх зі всією суворістю. Проте зараз Невіста Христова воліє застосувати ліки милосердя замість суворості». Чому Папа говорить про такий шлях? Адже далі він продовжує, що шлях милосердя не свідчить про те, що в суспільстві не панують тенденції гідні осуду з точки зору християнського вчення. На це є кілька причин, які стосуються як самого людства так і Церкви. Шлях милосердя про який говорить Папа, це ніщо інше як шлях діалогу. Увесь ІІ Ватиканський собор просочений цією «діалогічністю». Тому й не дивно, що саме після Собору Католицька Церква активізувала таку велику кількість діалогів: з іншими християнськими спільнотами, з іншими релігіями, різними країнами та суспільними групами, навіть з атеїстами, що раніше було немислимо. Зерна всіх цих діалогів ми можемо віднайти у «проповіді під місяцем» Папи Івана ХХІІІ.

Причиною переходу від навчання до діалогу є стан самого суспільства (зокрема західного), яке не визнає жодних беззаперечних учительних авторитетів і не бажає нічого приймати «на віру», з іншого боку це людство знесилене, дезорієнтоване та зневірене. Той хто намагатиметься щось накинути «зверху» на цей знекровлений організм просто остаточно його доб‘є. Саме тому Папа говорить про шлях милосердя, а не суворості. З іншого боку Папа говорить про оновлення Церкви, про повернення до первісної простоти. Що ж Церква може дати цьому зраненому людству? Папа цитує слова апостола Петра: «Срібла й золота нема у мене; що ж маю, те тобі даю: В ім'я Ісуса Христа Назарянина, встань і ходи!» (Дії 3,6). Церква не може говорити з позиції політика чи бізнесмена, міжнародної організації чи фінансової корпорації. Центром і джерелом її життя  та єдиним скарбом є Ісус Христос та його Євангелія. Все, що Церкву повинна донести до людей це віру, надію та любов Благої вісті, яка повинна стати компасом для дезорієнтованого людства. «Шукайте перш за все Царства Божого», говорить Папа у відповідь на тенденції культури споживацтва.

Пригадав Папа і про страждаючих братів і сестер по той бік «берлінського муру» та про тих римо- та греко- католицьких єпископів, які не змогли прибути на Собор через репресії з боку тоталітарного режиму у Східній Європі. Водночас Іван ХХІІІ засоромив тих, хто намагався внести в Церкву той сам дух песимізму, який панує у світі, мовляв, це останні часи і тому Католицькій Церкві слід вибудувати непробивну стіну, а не діалогувати зі світом. Знаємо, що цей песимізм дає про себе знати в Церкві і сьогодні, в першу чергу через сарказм щодо самого ІІ Ватиканського Собору.

Сказати що Вселенський Собор це подія небуденна, це не сказати нічого. В історії Церкви їх було не так вже й багато. Проте в цій історії, ІІ Ватиканський собор має ще одну особливість, він відбувся в час, коли людство вже практично втратило «смак» таких подій. Попередні Собори сьогодні сприймаються як музейні експонати, немов «преданья старины глубокой». Натомість Собор це свідчення життєвої сили Церкви, тому надзвичайно важливо оновлювати пам'ять про них. На початку своєї «проповіді під місяцем» Іван ХХІІІ сказав: «Незважаючи на дві тисячі років, які минули, перед людством стоїть те саме питання. Христос, як і завжди, в центрі історії. Люди або з Ним і Його Церквою і тоді вони осягають світло, добро, порядок і мир, або вони не з Ним або проти Нього і тоді виникають замішання, гіркота у стосунках між людьми і небезпека братовбивчої війни». Через 50 років всі згадані проблеми залишились, деякі посилились та додались нові. Проте 50 років тому, Церква через свій Вселенський форум отримала дієві інструменти для дій: зосередження на головному, на центрі віри та безупинний діалог зі всіма. Куди б докотився світ без цієї онови важко собі й уявити.