Блог Анатолия Бабинского_image

Блог Анатолия Бабинского

Роздуми під ювілей

26.07.2013, 23:48
Не знаю як у кого, але в мене всі інформаційні повідомлення про святкування нашого чергового ювілею Хрещення все більше асоціюються з ось таким театром абсурду, який описав Оруел в своєму романі. Статистика вперто свідчить, що ми належимо до цивілізації смерті (дорослий і дитячий алкоголізм, аборти, занепад медичної системи і відповідно висока смертність, вісім з десяти молодих людей хоче покинути назавжди цю країну), проте нам розповідають про якусь іншу цивілізацію.

Мабуть, якби Джордж Оруел писав свій роман-антиутопію «1984» сьогодні, то до чотирьох міністерств: миру, правди, достатку та любові, він би ще додав міністерство віри. Проте, це було б справді дотепним жартом, якби такого міністерства ніколи не існувало. Хоч в реальному житті воно мало трохи іншу назву: «Министерство духовных дел и народного просвещения», знову ж таки за логікою оруелівського новоязу цю назву варто було скоротити і відсікти все зайве. На новоязі назва повинна лаконічно передавати суть справи: військове відомство – це Міністерство миру, економічне – достатку, пропаганда і історична пам'ять в руках Міністерства правди, ну а правоохоронні органи – це Міністерство любові. Дарма, що всі ці установи займаються зовсім протилежними своїй назві справами (Міністерство любові переслідує і катує, МінПравди постійно фальсифікує історію, а МінДостатку врізає пайки), відомство віри в такій системі тоталітарного суспільства зайняло б свою нішу і доповнило б букет Міністерств.

Не знаю як у кого, але в мене всі інформаційні повідомлення про святкування нашого чергового ювілею Хрещення все більше асоціюються з ось таким театром абсурду, який описав Оруел в своєму романі. Статистика вперто свідчить, що ми належимо до цивілізації смерті (дорослий і дитячий алкоголізм, аборти, занепад медичної системи і відповідно висока смертність, вісім з десяти молодих людей хоче покинути назавжди цю країну), проте нам розповідають про якусь іншу цивілізацію: де зростає віра, духовність, а поглянувши на стосунки між людьми можна без перебільшень констатувати – це християнське суспільство, бо мають вони любов між собою. Можливо святкувати треба, але точно не треба святкувати в такий спосіб як це відбувається сьогодні в нашій державі. Про це вже написано дуже багато, і про корупцію, цинізм, про удаване християнство наших державних крахоборів, починаючи від місцевих еліт закінчуючи найвищими, від Заходу і до Сходу і т.д.. Вчора подивився на місцевому телеканалі районного масштабу сюжет про місцевий «утріннік» присвячений ювілею «1025», завтра те ж саме, але з більшою помпою, покажуть по Першому національному.  

Важко не погодитись з відчуттями Катерини Щоткіної, що так безкінечно тривати не може. Мусить наступити точка біфуркації, коли все обнулиться. Я маю такі самі відчуття. Перш за все обнулиться кількість парафіян, проте Міністерству віри парафіяни не потрібні. Тільки час від часу, для масовки. В «мирний час» вони можуть навіть заважати. Але справжня Церква, це не структура, це Божий люд, тому, коли ми говоримо про Церкву, то без людей ну ніяк не обійтись.

Не все так аж так катастрофічно як я описав вище, бо багато було сказано і справді християнського в ці дні. І зі сторони православних, і католиків, і протестантів. Я далеко-далеко не єдиний кого знудив цей театр абсурду.  Мені особисто не бракувало хороших думок «що», але справді бракувало думок «як». Маю на увазі, що всі ми добре розуміємо, яке значення мають події 1025-літньої давнини, які проблеми існують в суспільстві сьогодні, але майже не чутно думок, що ж робити. Не узагальнено і туманно. А конкретно, які конкретні кроки, починаючи від парафії і закінчуючи єпископатом, треба зробити, щоб те, що відбулось 1025 років якісно проявилось тут і зараз.

В цьому часі також відбувається Світовий день молоді в Бразилії на який прибув Папа Франциск. Я намагаюсь краєм ока слідкувати, що там відбувається і перечитую різні статті пов’язані з цією темою. Журналіст National Catholic Reporter Джон Аллен написав, що Папа повернувся до витоків свого понтифікату. Зокрема йшлось про його візит в Апаресиду, де у 2007 році відбулась V Конференція католицького єпископату Латинської Америки (CELAM). Під час цієї конференції, яку відкрив Папа Бенедикт XVI було укладено документ, в якому було накреслено план місії Церкви в Латинській Америці, щоб цей континент став «Континентом надії». Суть його доволі проста:  Церква повинна вийти за церковні стіни з місією на вулиці, позбутись культури клерикалізму і пасивності, солідаризуватись із бідними («бідна Церква для бідних») та покривдженими. Це занадто коротке резюме 95-ти сторінкового документа, але кому цікаві деталі запрошую прочитати, це не буде згаяний час. Цінність цієї «дорожньої карти», одним з провідних авторів якої був нинішній Папа Франциск, це те, що він говорить не тільки «що», але і «як».

Але як зазначають самі автори Документу з Апаресиди – ця конференція стала логічним продовженням попередніх засідань CELAM,які відбулись після ІІ Ватиканского собору в Меделліні (1968), Пуеблі (1979) і Санто Домінго (1992). Серед цих всіх зустрічей найбільш відомою є Конференція в Меделліні. Вона увійшла в історію з дещо неоднозначним реноме, оскільки саме від неї найчастіше починають відлік розвиток Теології визволення (помірна течія якої була в останній час фактично повністю реабілітованою – див. інтерв’ю префекта Конгрегації доктрини віри кардинала Герхарда Мюллера). Проте при уважному читанні не важко помітити, що Меделлінський документ був початком того, що було ще раз підкреслено в Апаресиді у 2007 році.

В Меделлінському документі Церква Латинської Америки засвідчила свою солідарність з бідними, не тільки на словах, але й в конкретних кроках (єпископи наприклад обіцяли відмовитись від всіх елементів розкоші). Документ розпочинається з того, що єпископи звертають увагу, що вірні критикують відірваність церковної верхівки від вірних та їх доволі розкішне життя.

Вам нічого це не нагадує?

Один знайомий священик якось сказав на проповіді: «В галицькому товаристві посиденьки закінчуються тим, шо хлопи сідають говорять за політику, а жінки про церкву і священиків». Ніде правди діти, часто всі разом говорять і про одне і про друге. Духовенство це все добре знає. І прірва між вірними, священиками і єрархією тільки зростає від цього. Не має взаємної довіри. Священики не довіряють вірним, а ті відповідають цим самим: «Нехай собі говорить свою проповідь, в нього робота така. А реальне життя, це реальне життя». Сучасна культура споживацтва і індивідуалізму накладена на ось таку традиційну ходьбу до церкви рано чи пізно «обнулить» більшість храмів. Перш за все в селах. Де похоронів вже більше ніж хрещень. І це так, лише вершина айсберга.

Єпископи, які зібрались в Медделіні дуже серйозно поставились до тих звинувачень, які висували їм вірні, та до прірви, яка існувала між духовенством і мирянами. В невеликому документі вони накреслили кілька конкретних кроків виходу з цієї ситуації. Наскільки ми можемо судити з тих біографічних даних, які ми знаємо про життя кардинала Бергольйо – він урок Меделліну засвоїв і втілював. Звісно, в нас нема, аж такої бідності і таких трущоб (хоча…) проте наші люди щодня стикаються з не меншими загрозами. Візьміть до прикладу хоча б безпорадність «маленької людини» перед цинізмом влади чи міліції. Пригадайте Врадіївку. Так, не справа священиків вирішувати ці проблеми, але члени Церкви-спільноти не можуть жити в паралельних вимірах. Інакше вони один одного спершу будуть чемно ігнорувати, а згодом просто розійдуться. Саме це зрозуміли єпископи Латинської Америки, коли стали на сторону бідних. Вони не роздавали їм гроші, а висловили свою солідарність на словах і в діях.

Якщо у 1968 році латиноамериканські єпископи говорили тільки «ми віримо», то у 2007 році вони ствердили «ми віримо і надіємось», що Латинська Америка стане Континентом  любові, життя і миру.

На початку своєї «дорожньої карти» єпископи дуже влучно підсумовують одну з проблем, яку вони прагнуть вирішити. Проблему, яка є тою самою і в Латинській Америці і в Україні:

Католицьку віру зведено до простого багажу, набору правил і заборон, фрагментованих побожних практик, вибіркового і часткового дотримання істин віри, випадкової участі в деяких таїнствах, до повторення доктринальних принципів, м'якого або нервового моралізаторства, яке не перемінює життя охрещеного і яке потім не витримує випробування часом.

 Наша велика небезпека полягає в сірому прагматизмі повсякденного життя Церкви, в якій все триває у звичайному режимі, але насправді віра вивітрилась і ослабла.

Ми всі повинні почати знову від Христа, визнаючи, що: бути християнином це не результат етичного вибору чи висока ідея. Це зустріч з особою Христа, яка дає життю нового горизонту і вирішального напряму.

Хоч ми знаходимось за десятки тисяч кілометрів наша головна проблема в Україні є такою самою як і в Латинській Америці. Християнином людину не робить ні хрещення Русі  Володимиром чи Аскольдом, ні приналежність до якоїсь там цивілізації чи «базові цінності», ні приналежність до народу: українського чи «триєдиного», автоматичним християнином не зробить навіть приналежність до тієї чи іншої конфесії чи парафії.  Християнин, це той чиє життя виростає з зустрічі з Христом. Чиє життя базується на постійному досвіді «ламання слова» і «ламання Хліба».

Ось чого мені особисто забракло і чого було майже не чутно через всю нашу абсурдну помпу під назвою «1025». Хоча забув… Міністерству віри люди не потрібні, хіба для статистики. Проте точка біфуркації обнулить і статистику, вже не буде ні 14, ні 17 чи 5 мільйонів…. Тоді залишиться хіба підключати до роботи Міністерство правди...

Последние новости

Вчера
14 января