На титульній сторінці цього номера до словосполучення «виклик секуляризації», напевно, варто було б додати знак питання, оскільки з явищем секуляризації не все так просто, як видається на перший погляд. Це читач зрозуміє після ознайомлення з тими матеріалами, які ми пропонуємо. Майже неможливо дати однозначну і вичерпну відповідь на запитання «Що таке секуляризація?». Процеси, які зазвичай охоплюють цим терміном, неможливо звести до одного знаменника. Вони відрізняються залежно від країни та суспільства, яке в ній живе. Відповідно й наслідки тих процесів різні. Прикладом може бути хоча б Франція з її програмою laïcité (жорсткої світськості) та Німеччина, де держава не уникає відносин із Церквою. 

Дистанція між Церквою і державою не є чимось чужим християнській вірі. Своєрідний секуляризм відчувається у словах Христа: «Віддайте ж кесареве кесареві, а Боже Богові». Христос недвозначно говорить, що Його Царство (яке не від світу цього) і Царство Кесаря – це дві паралельні реальності. Вони немовби зберігають нейтралітет відносно одна одної. Христос не говорить про їх злиття чи взаємопоглинання – він каже, що якби Його Царство було від світу цього, то всі сили небесні воювали б за це. Так виглядає, що секуляризація є наслідком невиправданого злиття цих реальностей. І з цим багато хто погодиться. Однак де пролягає межа релігійного і світського? Між політичною та правовою сферами? Освітньою? Дехто хотів би посунути цей кордон аж до порога храму, підмінивши ідею секулярної держави державою атеїстичною, в якій невіруючі лише люб’язно дозволяють жити віруючим.

Чеський священик і дисидент Томаш Галік зауважує, що такий інтолерантний секуляризм прагне тотально витіснити релігію із суспільного простору і таким чином сам стає інтолерантною “релігією”. З іншого боку, пише Галік, багато з того, що ми називаємо секуляризацією, критикою релігії, навіть атеїзмом, є великим шансом на розпізнання, очищення та відкриття простору для оновлення нашої віри. Секуляризація може допомогти Церкві позбутись того зайвого, що до неї причепилось, але не є властивим їй. 

Чи не про це говорив Папа Франциск у своїй промові в Ассізі: «Церква повинна оголити себе з великої небезпеки, яка загрожує кожній особі в Церкві, усім: небезпеки світськості»? Залишається, проте, запитання: як бути християнам у секулярному суспільстві, де держава полишає нейтральне ставлення до релігії і займає антирелігійну позицію? Чи можливо обмежити християнство церковним «парканом»? Виходить, що людина в такій ситуації повинна була б бути християнином в межах храму, удома, а вийшовши на вулицю, ставати атеїстом. Навряд чи суспільство, яке плекає в своєму громадянинові цю шизофренію, можна вважати таким, що шанує «світогляд і гідність кожної особи». Тож мають слушність ті, хто зауважує, що агресивний, інтолерантний секуляризм перебуває за крок до войовничого атеїзму. Українська дискусія про виклик секуляризму щойно починається, в той час як у західному світі щораз голосніше говорять про постсекулярну добу.  В принципі, ще не відомо, як ляжуть західні секулярні ідеї на «старі дріжджі» радянського атеїзму. Але одне відомо напевно – Церква потребуватиме нових відповідей на щораз нові запитання. Зрештою, нічого нового під сонцем…