У цей різдвяний час хочеться якимсь особливим чином подумати про тих, кого упродовж року, що минає, я не раз критикував. Отже, кілька небайдужих слів про Українську Православну Церкву, що в єдності з Московським патріархатом.

Лист керуючого справами УПЦ архиєпископа Митрофана до управління ритуальних послуг м. Києва, у якому міститься рекомендація, фактично, усунути Українську Православну Церкву Київського Патріархату від здійснення поховальних обрядів, засвідчив, що УПЦ наблизилась до небезпечної межі, після якої йтиметься уже навіть не про нехтування релігійною свободою, а про відверту антиконституційну позицію. Адже порушення загальновизнаного ООНівського принципу: «Сім’ям померлих дозволяється використовувати символіку своєї віри та проводити поховання тіл на спільних кладовищах відповідно до традиційного релігійного обряду кожної віри» було би справжнім світовим скандалом, рівнозначним скандальній поведінці верховодів Талібану.

Духовенство УПЦ мало б правові підстави забороняти «неканонічні» чи «сектантські» поховання лише в одному випадку, а саме: коли б, відповідно до спеціальної угоди з державою, конкретний цвинтар належав виключній юрисдикції УПЦ. Оскільки Байкове кладовище у Києві підпорядковане державі та лише їй, жодних юридичних прав втручатися у поховальний обряд над покійником, що належав іншій релігії, конфесії чи юрисдикції, Українська Православна Церква не має.

Згаданий лист священика УПЦ є лише окремою ланкою у низці кроків з боку представників цієї Церкви, спрямованих на утвердження її особливого статусу в Українській державі й на отримання нею досі безпрецедентних преференцій. Це відбувається, як правило, на тлі мовчазної підтримки з боку Президента країни (який, як відомо, є гарантом її Конституції) і влади загалом. Мовчать усі державні структури, які покликані стежити за дотриманням законності в країні: набрала у рот води парламентська більшість, яка в часи Ющенка так дбала про конфесійну нейтральність держави; нічого впритул не бачать прокуратура, Міністерство юстиції тощо. Що ж, тут усе зрозуміло: коли в державі слабне сила закону, вступає в дію закон сили. І нинішня влада ще понесе свою кару за ті кривди, які сьогодні вона чинить так легко й безкарно.

Проте мене більше турбують процеси, що відбуваються в Українській Православній Церкві. Адже радикальні злами у її позиції позначилися саме тоді, коли Церква активно здобувала собі авторитет у суспільстві. Оговтавшись від прикрого для неї уроку Помаранчевої революції і від незвичної для неї атмосфери конкурентності, вона доволі вправно освоїлась у ній, а в окремих питаннях навіть вирвалась на певні лідерські позиції. Причому цей успіх прийшов не всупереч, а саме завдяки релігійній свободі. Зокрема, великі надії на цивілізоване вирішення проблеми єдності українського православ’я подавала розумна позиція керівництва УПЦ щодо переговорів з УПЦ–КП.

Сьогодні проросійська фракція у цій Церкві глупо ламає усе здобуте, чим рубає цивілізовані перспективи цієї Церкви під корінь. Адже збудувати «русскій мір» в Україні все одно не вдасться (як у значно страшніший час не вдалося навіть Йосифу Віссаріоновичу), зате своїми власними руками згуртувати проти себе усі скривджені деномінації – дуже легко. Але все це пуста балаканина для тих, хто ще недавно закликав православні братства в Москві до «хрестового походу» в Україну. Вони твердо знають, чого хочуть, бо серце в них віддавна мліє від трепетного сподівання: ненависній українській незалежності залишилося максимум рік-два, Росія знову візьме віжки у свої руки, а там і кінець усяким уніям, автокефаліям та різного роду «сектантам».

Що ж, майбутнього ніхто не знає, а в історії людства змій не раз уже давав світській владі «свою силу, і престола свого, і владу велику» (Об. 13:2). Проте чи варто Церкві опиратися на таку владу? Адже є перспектива, в якій усі ці перемоги обертаються катастрофою для Церкви. Російська Православна Церква уже знала період, коли до храмів навідувались поодинокі «бабушки». Кажучи словами делегата Православного з’їзду 1917 року, хрустіли вже кості православних від цупких обіймів  держави.

Проте урок, бачиться, не засвоєно. Те, що виробляє сьогодні в Україні промосковська група в УПЦ, рубає під корінь інтереси цієї Церкви, оскільки активно формує проти неї єдиний фронт незгодних. Мало того, така поведінка представників УПЦ приносить медвежу послугу всій релігійній сфері, оскільки робить секулярні застереження щодо неї виправданими й навіть спасенними. Адже, скажімо, коли мені треба буде вибирати між буцімто християнським «русскім міром» патріарха Кирила, якого так ілюстративно репрезентує згаданий архиєпископ Митрофан, і секулярною державою, яка дозволяє родичам ховати своїх померлих так, як їм підказує їхнє сумління, то я, звичайно ж, виберу друге.

Однак за усіма згаданими моментами проглядає головна інтрига кінця ХХ – початку ХХІ століття, а саме: чи зможе Київська Церква вирватися з-під гравітаційного полону Церкви Московської? Фермент «києвоцентричності» визріває у кожній з гілок давньої Київської Церкви – та що там казати, визріває він навіть у римо-католицькому та протестантському середовищах. З Божої волі, головний фронт цієї невидимої, але цивілізаційно значущої боротьби перейшов у 2010 році у сферу Української Православної Церкви, що в єдності з Московським патріархатом. Саме вона сьогодні в облозі. Отож, у ці тихі святі ночі поміж західним і східним Різдвом, коли в нашому житті особливо увиразнюється присутність Божого Сина, я  щиро молюся за всіх тих у цій Церкві, хто шукає в собі сили не схилитися перед престолом змія, а віддати свої сили й енергію одвічній київській мрії – будування в душі народу твердині Другого Єрусалима.