Блог Тараса Тымо_image

Блог Тараса Тымо

Українське богослов'я: що робити далі?

23.10.2011, 22:15
В продовження дискусії про причини невдачі відродження українського богослов"я і його перспективи...

Після появи мого допису, що містив аналіз причин невдачі відродження якісного академічного богослов’я в Україні, зав’язалася активна і цікава дискусія. Я особисто отримав багато листів і дзвінків, активне обговорення велося на форумі РІСУ та в соціальних мережах... Було висловлено чимало цікавих, дискусійних, конструктивних думок.

Оскільки мій перший допис мав на меті порушити проблему, сказати про неї вголос і вказати на різні «болючі точки», то він неодмінно вимагає продовження. Адже не досить констатувати проблему, треба пропонувати її вирішення. Нехай ці пропозиції будуть не «остаточними» і не всеохопними, а просто суб’єктивними роздумами, все ж їх варто висловити. Крім цього, в дискусії прозвучали різні слушні думки, які варто розвинути, доречні зауваження, а також – різноманітні побоювання і сумніви, на які треба принаймні спробувати відповісти...

Дискусія про причини невдачі

Щодо реакцій на мій допис, то хочу відзначити дві речі. По-перше, тішить те, що його було сприйнято позитивно і конструктивно. Дискусія навколо висловлених тез зав’язалася предметна, без переходу на особистості і недоречних образ. Це вже велика справа. Я отримав дуже позитивного і доброго листа від Блаж. Любомира, в якому він висловив розуміння моєї позиції, погодився з багатьма твердженнями і виклав своє бачення зробленого за останні півтора десятиліття на богословській ниві. Я думаю, що сам по собі факт відповіді Глави Церкви на допис у блозі вже є великим свідченням здорової атмосфери дискусії і пошуку правди...

По-друге, при обговоренні проблеми аудиторія розділилася на дві «партії»: «ідеалістів» і «матеріалістів» . Оскільки я багато уваги присвятив питанню ресурсів, то дискусія часто зводилася до того: що первинне – дух чи гроші. Перші доводили, що гроші тут ні при чому, добробут ніколи не стимулював творчості, найбільші генії людства творили як правило в жахливих умовах, і вся проблема в тому, що молоді богослови не мають духа, не прагнуть до вершин і появою «фондів» ситуації не врятувати... Другі опонували, що для того, щоб жити, людина потребує мати засоби для життя і творчості, і справа зовсім не у відсутності «духу» чи натхнення в молодих людей, а у відсутності системного бачення і втілення цього бачення керівництвом Церкви різних рівнів.

Погоджуючись в окремих тезах і з однією стороною, і з іншою, зазначу наступне. На моє переконання, наша церковно-богословська ситуація подібна до суспільства, в якому є багато патріотів, здатних захищати батьківщину і, часом, ці патріоти об’єднуються в партизанські загони. Такий ентузіазм необхідний і є основою боротьби, однак ніяка партизанщина не замінить регулярної армії, впорядкованої, добре оснащеної і фінансованої, керованої вишколеними офіцерами і мудрими стратегами. А відповідальність за створення системної і регулярної армії не може лежати на «рядових» громадянах, а лише на провідниках суспільства і воєнначальниках...

Саме про створення такої доброї регулярної армії мені йшлося, коли я піднімав питання ресурсів, фінансування і належного адміністрування. Солідно продумана і якісно впроваджувана системність не може замінити візії і харизми, але може і повинна творити платформу для реалізації візії і харичзми в житті. Місце для жертви в житті завжди залишиться, однак не треба закликати до жертовності замість налагодження нормальної системи праці, замість відповідального ставлення до організації зусиль інших людей.

Так чи інакше, залишається питання: яким бути українському богослов’ю і в якому напрямку йому розвиватися?

Перш, ніж «проектувати» майбутнє, слід заглянути в минуле, а відтак оцінити теперішній стан, з його сильними і слабкими сторонами, загрозами і можливостями...

Історична спадщина

Реальність, яку треба визнати і від якої відштовхуватися така: досі світ не знає яскравих прикладів українського богослов’я. Як би «непатріотично» це не звучало, однак ані в часи Київської Русі, ані, тим більше, пізніше в нас не було створено вельми оригінальних богословських синтезів чи написано творів, які увійшли б до «золотого фонду» християнської думки. Ані в порівнянні з древніми самобутніми традиціями (як грецька, латинська, сирійська, коптійська і вірменська), ані з новітніми школами богослов’я (французьке, німецьке, російське та ін.) українське християнство ще не сказало свого вагомого слова.

В «новітні часи» українські богослови і церковні діячі проявляли дуже мало самобутності і масштабності мислення, йдучи майже виключно у фарватері західних світоглядних парадигм, іноді – східних (російських православних). Навіть такі визначні особистості як Петро Могила, пізніше Андрей Шептицький чи Йосиф Сліпий були скоріше «ретрансляторами» загальноєвропейських інтелектуальних віянь, аніж оригінальними мислителями. Всі значні богословські рухи новітнього часу (Реформація, контреформація, неотомізм, історично-критичне богослов’я, екуменізм, євхаристійна еклезіологія, неопатристика і т.д.) починалися не в нас і не нами, а Україна лишалася на їх периферії чи, в кращому разі, залучалася до них в особі декількох представників. І навіть намагання цих одиниць переважно не розуміли і не цінували «вдома». Серед класиків богослов’я останніх століть немає ні одного українського імені, яке звучало б у світових академічних колах.

Навіть при поверховому аналізі не важко побачити, що карта світових богословських шкіл новітнього часу практично 100% накладається на геополітичну карту націй «багатих і успішних»: Німечина, Франція, Великобританія, царська (а відтак – емігрантська) Росія, згодом США. Бідні і пригноблені народи як правило не змогли дати світові нічого особливого і в богослов’ї. Існують поодинокі винятки з цього правила, але вони не порушують загальної закономірності). Це зайвий раз підтвержує, що для розвитку академічної науки потрібне нормальне ресурсне забезпечення і адмінстративна інфраструктура, а не просто харизма одиниць.

Тому не дивно, що в Україні (як і в багатьох інших традиційно християнських країнах – Вірменії, Сирії, Грузії, Сербії і т.д.) в новітні часи академічне богослов’я не відбулося через вкрай несприятливі політичні, соціальні та економічні умови. Підкреслю, що це твердження не означає, ніби в нас зовсім не було думаючих, навіть доволі визначних людей. Можна навести чимало світлих імен, однак ці одиниці ніколи не стали школою, явищем, помітним на світовому інтелектуальному обрії... Такий стан справ не варто «патріотично» прикрашати. Історія є така, яка є, і треба намагатися знайти у ній сенс і виводити з неї належні висновки.

Головне для нас те, що перший крок до успіху в реалізації власної богословської школи – прийняти і осмислити феномен богословського безпліддя останніх століть. Думаю, що його осмислення буде не принижуючим, а визволяючим. Воно приведе не до фаталістичного переконання у нездатності українців до плідного християнського богомислення. Навпаки – через аналіз помилок ми побачимо вихід з існуючого глухого кута. Воно дозволить побачити ті критичні фактори неуспіху, які не давали українському богослов’ю реалізуватися, ані навіть зародитися. Я думаю, що, окрім політичного лихоліття, такими факторами були: брак нормального доступу до світового богословського доробку, провінційність і периферійність, а також невпевненість у собі, страх, боязнь оригінальності, зрештою тривала і глибока «внутрішня несвобода» (духовна, інтелектуальна, юрисдикційна та інша залежності від чужих церковних центрів). В історичних умовах минулих століть українське богослов’я було запрограмоване на наслідування чужих зразків, їх герменевтику, апологію або заперечення, але аж ніяк не на критичне переосмислення і власний незалежний синтез. Це богослов’я було під впливом чужих (нехай часто доволі «прогресивних») концепцій, і це стосується аж ніяк не в меншій мірі Риму і Заходу, ніж Москви.

Другий висновок з історії – нам треба вчитися від інших. Якщо немає свого доробку, ніколи не пізно почати. Однак починати доведеться через черпання із надбань інших. В цьому сенсі, українське богослов’я по доброму «приречене» на вивчення досвіду інших богословських шкіл, їх дослідження і діалог з ними. Це означає обов’язкове вивчення мов, класичних і сучасних іноземних, опрацювання іншомовної наукової літератури як sine qua non будь-якого розвитку і оригінальності. Це також означає, що потрібно перекладати, активно і масово, кращі богословські твори минулого і сучасності на українську мову і запускати їх в інтелектуальний обіг в Україні. Попри очевидність одного і другого, нажаль ані вивчення мов, ані тим більше справа перекладів і видання богословської класики, у нас не поставлена як належить. Над цим треба ще багато попрацювати перш, ніж у нас з’являться вартісні самобутні богословські твори...

 «Їжак» українського богослов’я

Після історичних висновків, слід спитати: а що робити сьогодні, куди рухатися? Сьогодні богослов’я є величезним інтелектуальним масивом, що простягається від різноманітних філософських течій та досліджень на межі квантової фізики до біблійної археології і розшифрування древніх текстів; від споглядальних містичних вчень до соціально-політичних доктрин. Де в цьому спектрі місце для українського богослов’я, де воно зможе чутися найбільш органічно?

Є одна організаційна теорія, яку називають «правилом їжака»: якщо не знаєш, що робити, роби те, що у тебе виходить найкраще. Так як їжак, коли йому загрожує небезпека, згортається в клубок, немов би звертаючись до свого ядра, своєї сутності, так і ми в період невизначеності чи кризи повинні знайти центр свого буття і згрупуватися в ньому. Це означає – знайти ті сфери діяльності, які є для нас найорганічнішими, в яких ми природно почуваємося сильними, і діяти в них. Яким є такі природні сфери для українського богослов’я?

Кожна течія сучасного богослов’я чи суміжних з ним наук постала у своєму природному контексті. Неможливо відділити модерну біблійну критику від руху гуманізму і протестантського sola scriptura, неопатристики – від православ’я і досвіду російської еміграції, «богослов’я визволення» від латиноамериканських соціальних реалій і т.д. Українському богослов’ю треба не стільки шукати, скільки побачити свій питомий контекст, свої пекучі питання, на які треба по-християнськи відповісти... А таких питань назбиралося досить. Тоді ця відповідь буде і оригінальною, і цінною для інших. І це буде богослов’я автентичне, яке промовлятиме до інших і про яке інші писатимуть дисертації...

Що може становити той об’єднавчий стержень українського богослов’я?

 Богослов’я і реальність або «Екзистенціальне богослов’я»

Справжня суть богослов’я – спасіння живої людини через її зустріч і поєднання з Триєдиним Богом. Християнські літургійні тексти називають богословами в першому і головному значенні цього слова – апостолів, які прийняли Святого Духа у П’ятдесятницю і проповідували Євангеліє народам; а богослов’ям церковна традиція називає проповідь істинної віри, її пояснення і донесення до людей задля їх спасіння, а також – глибоке внутрішнє поєднання людини з Богом у молитві і любові. Чим більше богослов’я відривається від цієї своєї серцевини, тим стає більш абстрактним, сухим, манірним і безжиттєвим.

 Потреба духовності самих богословів є очевидною, а її доведення скидалося б на моралізаторську проповідь. Однак існує ще й інший вимір цієї «екзистенціальності» богослов’я. Богослови не лише мають самі вірити і жити згідно з Євангелієм, вони мають ще й говорити і писати саме те і так що і як потрібно для збудування віри і життя Церкви. Якщо українське богослов’я претендує на успіх, то йому, як то кажуть, треба триматися поближче до народу. Це не означає, що воно не має бути справді академічним і високо інтелектуальним, аж ніяк. Однак справді великі люди, визначні науковці і мислителі вміли ставити перед собою завдання реальні, пов’язані з реальним життям і користю людям живим людям. І вміли давати відповіді на ці питання так, щоб їх слово було доступним навіть для простої людини. Відома фраза А. Ейнштейна: «Якщо ви не спроможні просто пояснити складного, значить ви самі його не достатньо зрозуміли».

 Про це вартує говорити, бо в західному науковому світі богослов’я, яке стало частиною «академії», часто піддається спокусі елітаризму. Замість того, щоб бути виразником живого досвіду Церкви і її «інтелектуальної лабораторії», воно стає мешканцем такої собі «вежі зі слонової кості», що зверхньо дивиться на оточуюче життя і тішиться власною самодостатністю. Як і будь-яка інша наука (насамперед гуманітарна, що не має безпосереднього прагматичного застосування і «перевірки на ефективність» як фізика, медицина чи комп’ютерні науки), богослов’я ризикує перевторитися на «шлунок, що перетравлює себе самого», з безконечними примітками задля приміток, цитатами задля цитат і статтями задля наукових ступенів... Звідси і величезний масив «наукових праць», які виходять щороку, при тому, що масштабних особистостей, глибоких мислителів і справжніх духовних провідників – обмаль. Як мені колись сказав один американський професор: «Сьогодні в університетах люди бояться думати, вони воліють захищати дисертацію про думку інших...».

Українському богослов’ю, на моє переконання, не слід боятися сказати своє вагоме слово, не слід лише оглядатися на минулі чи теперішні авторитети і займатися їх старанним цитуванням і реферуванням. Сьогодні на заході масово скорочується фінансування гуманітарних дисциплін, особливо дуже езотеричних, ізольованих самих в собі, без будь-якої видимої віддачі для суспільства (їх саркастично називають «орхідейними дисциплінами»). До цієї тенденції можна ставитися по-різному, однак у нас ситуація, м’яко кажучи, кращою не буде. Якщо молоде українське богослов’я хоче жити, воно мусить жити для інших: для Церкви, для суспільства, для євангельського свідчення світові і вирішення його проблем – від домашнього насильства до екології та фундаментальних філософських питань. Ті з богословів, хто думає займатися чимось на подобі середньовічних схоластичних диспутів на тему «скільки чортів поміститься на кінчику пера» і розробляти теми, гідні номінації на відому сатиричну «Шнобелівськоу премію», мабуть і справді повинні шукати собі інше заняття...

На щастя чи на жаль, але в Україні є досить роботи для богословів у суспільній сфері: осмислення екзистенціальних проблем суспільства (політичного життя, історичних трагедій і невдач, соціальних та економічних моделей майбутнього...). Україна мала свій довгий досвід лихоліть і трагедій, які вимагають євангельського осмислення і відповіді; має актуальний досвід невдач і розчарувань, які чекають осмислення і висновків «з християнської точки зору»; матиме багато роздоріж і викликів, пов’язаних зі зміною суспільних парадигм (глобалізація, екологічні проблеми, технологічний прогрес, міграція, космополітизм і т.д.). Якщо Церква сильна і жива, вона не може не займатися цими питаннями.

«Богослов’я на межі»

Про Україну як «пограниччя» культур, світоглядних парадигм і навіть цивілізацій говорять всі: історики, культурологи, соціологи, політики... В богословському дискурсі «пограничність» найчастіше осмислюють в контексті екуменізму, як руху, спрямованого на подолання розділення між різними християнськими конфесіями і течіями. Однак багато у кого екуменізм як рух викликає справедливу оскому. Не тому, що його суть є хибною, а мета - недостойною. Просто екуменізм, який народився як прорив, як харизматичний імпульс, забалакали і спрофанували. Екуменізм як проект, осідланий церковною номенклатурою і дипломатією погряз в офіціозі, надуманих і нещирих формулюваннях конгресів, «змішаних комісій» і «багатосторонніх зустрічей».

Коли ми говоримо про «богослов’я на межі», нам йдеться про богословський дискурс реально відкритий до іншості і до Іншого, не обмежений до «свого», «традиційного», «канонічного», «західного» чи «східного». Це богослов’я, єдиним безумовним стержнем якого є Христос, Євангеліє, а все інше набуває цінності в міру своєї відповідності Христові і Євангелії. Це богослов’я на межу традицій, яке вивчає і знає різні традиції, та вибирає з них те, що найкраще відповідає потребам нашого контексту і часу. У цьому контексті можна говорити про екуменізм лише як про реальний, щоденний досвід життя в умовах розділеної Церкви і розділеного народу. Народу, який не має навіть спільного тексту молитви «Отче наш» і не може спільно помолитися з огляду на «канонічні бар’єри», поставлені чужими владними центрами. В академічному богословському сенсі, нам давно пора вийти з ролі пасивного об’єкта екуменічної політики і екуменічного богослов’я і сказати своє слово. І треба бути готовим до того, що для того, щоб воно прозвучало автентично, воно має бути власне нашим, а не повторенням чужих тез, спущених згори. І навіть якщо за це доведеться платити певними конфліктами, скороченням фінансування «з центру» чи дискомфортом від несприйняття наших позицій, все одно це слово має прозвучати, інакше ми будемо не Церквою, а просто «матеріалом» для розбудови чужих «юрисдикцій».

Другий вимір «богослов’я на межі» – це відкритість до діалогу з сучасністю і його розмаїттям. В цьому сенсі «межа» – це місце, де ми стоїмо. За нами – минуле, якого вже нема, але з якого можна винести багаті скарби досвіду і мудрості; перед нами – майбутнє, якого ще нема, але яке ми будуємо своїми кроками і рішеннями сьогодні. Забуття минулого загрожує дезорієнтацією і позбавляє нас коріння та грунту під ногами, несприйняття сучасного унеможливлює участі в будуванні майбутнього. Хоча ці твердження очевидні і майже банальні, в багатьох течіях богослов’я сьогодні ми бачимо проблеми або з осмисленням минулого (крайній радикалізм, лібералізм, духовне «безбатченство»), або з елементарною чутливістю до духу часу (фундаменталізм, надмірна консервативність, тріумфалізм). Така вже природа сучасності, що кожен має більше свободи творити власний «світ». А тому вже немає одного «світу», Церква повинна будувати стосунки з багатьма «світами» різних груп і навіть поодиноких осіб. Власне в цьому контексті особливо актуалізується потреба «богослов’я на межі», богослов’я зустрічі і діалогу, богослов’я посередництва і поєднання...

Літургійне богослов’я

Якщо говорити про досвід східнохристиянську церковність, то в ній центральне місце займає Богослужіння. З огляду на це, літургійне богослов’я може претендувати на стержневу роль у побудові українського богослов’я. Ця роль передбачає осмислення всього масиву Божого Об’явлення і віри Церкви саме через досвід богопочитання (спільнотний і особистий) і через призму літургійних текстів і обрядів. Саме в контексті богослужіння як особливого «місця богословствування» всі шматочки мозаїки християнського богослов’я стають на свої місця, як на загальноцерковному інтелектуальному пано, так і в серці конкретної людини-богослова.

Важливо, щоб це літургійне богослов’я не зводилося ані до історії уставу, текстології і рубрицизму, ані до абстрактного, бездосвідного «ритуалізму». А це буде можливим за двох умов:

a. Коли Церква буде повноцінно і по-справжньому жити повнотою свого літургійного життя, а не його «обрубаною версією», як це переважно є зараз. Ця повнота має включати і відповідні богослужбові тексти доброю українською мовою, і плекання зв’язку з нашим літургійним корінням (не відкидати і не виключати з ужитку під абсурдним претекстом «лефевризму» богослужінь церковнослов’янською мовою). Вона має виражатися і в молитві різних богослужінь, а не обмежуватися лише євхаристійною Літургією. Ця повнота має відображатися у дбайливому, дидактичному і естетичному здійсненні обрядів, належному літургійному співі і поверненні іконопису та традиційного храмового мистецтва на своє почесне місце. Нарешті – у відмові від дешевого псевдопасторального популізму, що спонукає до безконечного скороченняі спрощення богослужінь в напрямку «побожної попси»...

b. Коли на найвищих рівнях підкреслюватиметься авторитетність літургії Церкви як джерела богослов’я. Старовинний церковний принцип, що «правило молитви встановлює правило віри» слід сприймати серйозно і повернути в богословський «обіг» українських Церков. Це дозволить повернутися до старовинних засад віри, благочестя і літургійних практик наших Церков, перерости різні богословські «анахронізми» і роздвоєність між тим, як ми молимося і тим, що постулюємо в богословських документах чи в церковній практиці. Для багатьох буде несподіваним саме урівняння в правах літургійних текстів і звичаїв з декретами Соборів, вченням римських Архієреїв чи приписами канонічного права, однак саме такою була традиція ранньої Церкви і вчення Отців (наприклад святого Василія Великого).

Біблійне богослов’я

Безперечним стержнем будь-якого богословського осмислення має бути Боже Слово, записане у Святому Письмі Старого і Нового Завітів. Нажаль, ані наша традиція, ані тим більше сучасна церковна практика, не може похвалитися належною увагою до Святого Письма. Попри велику кількість біблійних читань у богослужіннях і святоотцівських коментарів на біблійні тексти, знання Святого Письма і його пережиття замало «культивується» в нашій церковності. З іншого боку, світова наука зробила гігантський прогрес у вивченні Біблії, її витоків, богословських інтерпретацій, взаємопереплетнь різних пластів значень тощо.Видається, що важливою «артерією» українського богослов’я може стати саме глибоке дослідження Святого Письма, і то саме в тих аспектах, які близькі нашій церковній традиції. Може постати дуже цікава і оригінальна школа біблійної екзигези, базована не лише на досягеннях сучасної біблістики, але й на традиціях патристичної і літургійної герменевтики священних текстів.

Богослов’я без слів: діла милосердя і свідчення краси

Нарешті, в сучасному світі надзвичайно важливе свідчення діл, а не слова. Академічне богослов’я не повинне зникнути, віддавши своє місце харитативній діяльності. Насправді в Церкві досить місця для різних видів служіння, і всі вони потрібні. Однак, ще раз наголосимо сказане вище, богослов’я має служити потребам живих людей, бути чутливим і співчутливим, бути там, де найважче і де Христос найближчий до людини – в її стражданнях. Таке богослов’я не завжди потребуватиме товстих трактатів і витончених формулювань, але завжди залишатиме слід у серці людини.

По-друге, «безмовна проповідь» Церкви відбувається не лише через добрі діла, але й через німе свідчення про Божу красу. В сучасному світі, коли слова знецінені і пусті, а люди скептичні і недовірливі до декларацій, куди сильнішою проповіддю може бути явління Божої слави і краси в мистецтві. Ікона, гармонійний молитовний спів чи храм, збудований належним чином для слави Божого імені можуть сказати більше і промовити до серця глибше, ніж будь-які проповіді... Я думаю, що українське богослов’я не може нехтувати відомого принципу «храмового синтезу мистецтв», зібраних в одне для втаємничення людини в Боже життя і для об’явлення того Життя людині.

Конкретно це означає, що потрібно розширити завужене, надмір інтелектуалізоване розуміння богослов’я і включити в нього як повноправні елементи богослов’я краси, богослов’я образу, богослов’я архітектури, музики і співу... Богослов’я лише виграє від такого розширення, оскільки мистецтво має могутні антропологічні коріння, є надзвичайно промовистим для людини, як у древності, так і сьогодні, і мистецтво залишається одним з небагатьох ще не «скомпроментованих середників, через які можна осягнути значно більше, аніж через «прямолінійне» словесне повчання. Те, чого не можуть передати логічні раціональні формулювання (Божу велич, красу, любов...), часто дуже глибоко передає поетичне слово, візуальний образ, або поєднання багатьох мистецьких засобів (співу, іконографії , пахощів, ритуальних постав і жестів) в літургійному дійстві храму.

З чого почати?

Не хотілося б, щоб ці роздуми перетворилися в абстрактний «маніфест», без жодного конкретного застосування. Я не претендую мати повномасштабний «план дій» для українського богослов’я, однак наостанку висуну декілька тез для дискусії про те, що робити, щоб віз українського богослов’я рушив з місця.

1. Церква (тут говорю насамперед про УГКЦ, до якої належу, але мабуть воно може стосуватися й інших «традиційних Церков») має виробити реальну (а не загальникову, повну фраз-кліше) стратегію розвитку богослов’я і встановити чіткий механізм її реалізації (з відповідальними за це особами і хоча б мінімально-достатніми ресурсами, фінансуванням).

2. Створити Центр богословських досліджень, який би діяв на рівні Церкви і займався координацією і фінансуванням конкретних богословських проектів (написання книг, здійснення досліджень, підготовка церковних документів). Такий Центр міг би виконувати функцію свого роду "науково-дослідного інституту" УГКЦ, мозгового центру, що працював би над вивченням нагальних богословських питань і інтелектуальним розвитком Церкви.

3. Потрібно створити справді дієвий орган для координації богословсько-видавничої діяльності УГКЦ, розробити програму видань, зокрема перекладів «золотого фонду» богослов’я на українську мову, та налагодити розповсюдження цієї літератури в Церкві (по навчальних закладах, монастирях, принаймні міських парохіях). На початковому етапі це доведеться робити адмінстративними методами «згори», але інакше не буде можливо. В ринкових умовах ні одне видавництво академічної богословської чи філософської літератури не виживе.

4. Потрібно створювати попит на якісний інтелектуальний богословький «продукт» через плекання інтелектуального життя в семінаріях і хоча б найбільших монастирях та спільнотах, призначення ректорами і виховниками в семінарї людей, які цінують інтелект і спонукають студентів до глибшого навчання, а не розглядають його як загрозу чи небезпечне захоплення. Слід заохочувати і навіть зобов’язувати священиків до створення парохіальних бібліотек, гуртків вивчення Біблії, Літургії та ін.

Навіть якщо реалізація цих чи інших кроків займе довгий час, то слід пам’ятати стару мудрість: «Мети скоріше досягне той, хто повільно до неї повзе, аніж той, хто біжить у протилежному напрямку».

Последние новости

Вчера
13 июня
12 июня
11 июня
10 июня