11 жовтня представники Дорадчої ради міжнародного Товариства Максиміліяна Кольбе, членами якої є громадяни головно Німеччини, а також Польщі, Ірландії, Італії, Боснії і Герцеговіни та України, у Львові вшанували памʼять жертв тоталітарних режимів у Львові.

Програма розпочалася з відвідин Національного музею-меморіалу жертв тоталітарних режимів «Тюрма на Лонцького», у якому директор музею д-р Руслан Забілий ознайомив гостей з трагічною історією нацистського та комуністичного режимів на теренах України і з діяльністю самого музею.

Опісля на території музею відбулася панахида за невинно убієнними, яку очолив владика Венедикт (Алексійчук). Після чого учасники зустрічі здійснили поминальне паломництво «дорогою смерті» від колишньої тюрми на Лонцького до львівської Цитаделі, на місці якої в час війни був розташований концтабір Stalag-328. Тут біля памʼятного хреста учасники дійства вшанували загиблих молитвою «Отче наш», яка прозвучить різними мовами.

Завершився перший день візиту європейських гостей дискусією за круглим столом «Проблема спадщини тоталітаризмів і Другої світової війни в Україні».

Хочу поділитися трьома своїми розмірковуваннями, які прозвучали під час цієї акції.

* * *

(у подвірʼї Музею «Тюрма на Лонцького»)

Дорогі друзі!

Ми тільки що помолились у цьому місці, на якому навіки закарбувалася печать нелюдських страждань і болю, наруги та відчаю. Тут перестають сміятися навіть діти. Здається, від подиху смерті тут холоне на устах навіть найгарячіша молитва.

У цьому моторошному місці щоночі відбувався кривавий бенкет сатани. Це місце страшної жатви того насильства, що його поперемінно сіяли на цих землях злочинні ідеології комунізму та нацизму.

Хай навіки будуть викорінені зерна цих отруйних ідеологій! Обидві вони постали з прагнення зробити світ справедливішим, однак, узявши за інструменти ненависть і насильство, перетворили світ на пекло, що стало бездонним і нестерпним.

Тримаючи цю свічку у своїх руках, ми вирушаємо у паломництво однією з багатьох «доріг смерті», які невидимо пролягли цим прекрасним і Божим містом Львовом. Ми перейдемо до Цитаделі – місця, де в час нацистської окупації розташований був концтабір «Шталаґ 328».

У душах вʼязнів, що йшли цією дорогою, поволі вмирала надія. Хай з молитвою нашою відродиться вона в нашому серці!

* * *

(по дорозі до Цитаделі)

Одного разу мене, тодішнього вʼязня тюрми КГБ, перевозили у «воронку» на інше місце. Через дірку в кузові я міг бачити вулиці, стіни будинків, перехожих. Все це виглядало ніби шматочок раю – надзвичайно милого, але вже недоступного.

Вулиці, якими ми йдемо, і ці будинки, які ми проминаємо, бачили ті, що були приречені. За цими вікнами був домашній затишок, родинна любов, кусень святого хліба. А в них, обдертих і скривавлених, не було нічого. Те, що вони чули, були різкі команди та гарчання вівчарок. Те, що вони бачили, було мороком пітьми.

Якими ж нелюдськими були ідеологічні конструкції, в яких страждання і смерть такої незліченної маси людей ставали виправданими й потрібними задля химерного світлого майбутнього! Царство небесне всім тим, хто своєю мукою увиразнив нам цю істину.

* * *

(біля хреста на Цитаделі)

Нікому не під силу полічити, скількома мовами на цій дорозі шепотіли свої молитви зболені уста вʼязнів. Єврейська і польська, українська й російська, італійська й грузинська – напевно, звучали тут зойки усіма мовами тих нещасних народів, яким випала доля опинитись на цих «скривавлених землях».

Проте в цій безодні пекла припинялася дія вавилонського прокляття, яким від початків цивілізації було розділення мов. Тут розуміли одні одних без слів, тут звучала одна єдина мова – мова болю.

У цьому місці мені хочеться згадати один феномен, який свідчить про те, що останнє слово – не за насильством, а за любовʼю. Для допомоги ув’язненим восени 1941 року було створено спільний для українців, поляків та євреїв Український Комітет. Очолив його Кость Паньківський. Від єврейської громади до комітету ввійшов адвокат Макс Шафф, а поляків представляла Марія Бартель, дружина колишнього прем’єра Польщі професора Казимира Бартеля, розстріляного нацистами. Цей Комітет не ділив людей за національностями. Він допомагав тим вʼязням, кому ще можна було допомогти; рятував тих, кого ще можна було спасти.

Саме ця місія й записана в концепції Товариства Максиміліяна Кольбе: не допустити, щоб останнє слово було за насильством. На знак нашої солідарності з жертвами концтабору «Шталаг 328», а в їхній особі – з усіма жертвами обох тоталітаризмів хай прозвучить зараз молитва «Отче наш» усіма мовами, якими розмовляють учасники цього паломництва.