Вчора у київських Княжичах відійшов у вічність великий Князь Церкви. Як кажуть у народі, відійшов прямісінько до Бога, бо був улюбленцем Святого Духа: йому голуби сідали на плечі.

Його любили греко-католики і шанували всі інші конфесії. Він був беззаперечним моральним авторитетом для євреїв і мусульман, для людей світських і навіть невіруючих. Коли він заходив у приміщення, вставали всі присутні – навіть знаючи, що він уже цього не бачить.

І причина в цьому одна: у ньому впізнавали Людину Молитви – впізнавали те, що не дається автоматично ні задля посади, ні з розрахунку. Бог, що був у його молитвах, дав йому дар говорити про високі речі простими словами – бо він добре знав людину і любив її. Тому і йшов від нього великий душевний мир.

А ще Блаженніший Любомир був Людиною Свободи. Йому, славному посланцеві української діаспори, зовсім невластивою була наша радянська звичка відбирати свободу людини, «силою заганяючи її до щастя». Він подарував нам просту формулу духовного змужніння: «Дайте людям вирости у свободі». Бо добре знав, що зі стану рабства до стану внутрішньої свободи не перестрибнути за один раз. Це велика духовна праця, яка знає гіркий смак поразок.

Кир Любомир був також Людиною Правди, що творило озонний ефект у світі пострадянського духовного занепаду чи то в нинішньому світі постправди. Його слову довіряли, бо знали, що воно не лукаве і не облудне. Тому він і зміг подати нам іще одну просту формулу – цього разу формулу суспільного духовного здоров’я: «Якщо хочемо створити середовище, в якому панує довіра, постановімо собі не торгувати правдою».

При своєму Главі, Патріархові Любомирові, і завдяки його візії Українська Греко-Католицька Церква повною мірою відновила свої структури і заклала основи свого подальшого розвитку. Консолідував свою роботу Синод Єпископів, запрацювали тематичні сесії Патріаршого Собору УГКЦ. Нове дихання внесли в життя монашества щорічні монаші собори та конференції під загальною назвою «Преображення у Господі». Після жвавих соборових дискусій активізувалося греко-католицьке мирянство. При Блаженнішому Любомирові Церква перенесла свій осідок до Києва, тим самим привносячи в нього ідею об’єднаної Київської Церкви.

Завдяки своєму Патріархові Церква виробила низку концептуальних документів, в яких було вивірено шлях її паломництва та перспективи на майбутнє. Було врешті визначено головну місію Української Греко-Католицької Церкви у нинішній час: «Святість об’єднаних людей у паломничанню на шляху до церковного сопричастя, щоб здійснити волю Христа-Спасителя».

За час служіння Патріарха Любомира утвердилося всебічне й багатолике життя цілої Церкви, що й дало йому підставу сказати 2001 року Папі Іванові-Павлу ІІ: «Уже сьогодні, Святіший Отче, перед Тобою в любові й покорі стоїть Церква, готова до здійснення нових завдань, які випливають з нашої богоносної східної традиції й церковного управління, а також із нашого почесного обов’язку перед усією вселенською Церквою».

Саме тоді, в час паломництва святого Папи, з уст Блаженнішого Любомира прозвучали потужні слова покаяння, коли він вибачився, що «…деякі сини й дочки Української Греко-Католицької Церкви, на превеликий жаль, свідомо і добровільно заподіяли кривду своїм ближнім з рядів свого рідного народу чи інших народів. За них усіх у Твоїй присутності, Святий Отче, від імені Української Греко-Католицької Церкви бажаю просити прощення у Господа, Творця й Отця нас усіх, а також у тих, кого ми, сини і дочки цієї Церкви, в будь-який спосіб скривдили. Щоб не тяжіла над нами жахлива минувшина і не затруювала наше життя, ми радо прощаємо тим, хто в будь-який спосіб кривдив і нас». Ці слова Патріарха стали великою школою для всього українського суспільства.

Блаженніший Любомир благословив 2002 року перетворення Львівської богословської академії в Український католицький університет і сформулював головні напрямні місії Університету: «Університет – це глибоке розуміння великих цінностей, виплекане мисленням, працею, студіями, особистим пережиттям, обміном думками і поглядами, а часом і суперечкою… Не лише самі знання чи вміння щось робити, а розуміння сенсу існування; розуміння, звідки походить і куди йде людина; розуміння глибин і висот, яких людина може сягнути, – саме це є метою і змістом університетської науки».

При цьому багатьом із нас, свідкам цієї події, запам’яталися його слова, які, знову ж таки, йшли від глибинного усвідомлення суті людської свободи: «В Українському католицькому університеті до цілого комплексу наукової правди ми підходимо з усвідомлення віри в Боже Об’явлення, в Божу правду. Це, одначе, в жоден спосіб не міняє його суті як університету, бо університет – це не катехитична школа».  Ми вдячні Блаженнішому, який впродовж 10 років опікувався нашим університетом як Великий канцлер УКУ, за прекрасну школу інтелектуального життя у вірі і правді.

Рішення Блаженнішого Любомира відійти від безпосереднього кермування Церквою здивувало багатьох людей. За цим побачили бажання літнього за віком первоєрарха відійти від справ і прагнення монаха повернутися в келію. Натомість українці здобули невтомного порадника, наша молодь – життєрадісного і досвідченого приятеля, а медії – прекрасного співрозмовника. Журналісти полювали за ним, бо знали: все, що скаже цей мудрий вісімдесятилітній старець, буде неодмінно людьми вислухане чи прочитане.   

Сьогодні місія життя Блаженнішого Любомира підійшла до свого кінця, проте місія життя його слова триватиме доти, доки воно резонуватиме в наших душах. В цьому і є великий сенс прощальної формули: «Вічная йому пам’ять!»

А ще один друг нашого університету  сказав по телефону до нас усіх: «Досі ви мали поміж себе великого проповідника – тепер ви матимете перед Богом великого заступника».