Національне пробудження галицьких українців припало на ХІХ століття, проте шлях самоусвідомлення пролягав спершу через польське підпілля, а далі — через москвофільство. Єдина вища верства — греко-католицьке духовенство — пройшла політичну школу обох рухів, аж поки діти священників сформували критичну групу світської інтелігенції, що перебрала політичний провід (див. Тиждень № 49/2020). Та навіть це не знищило москвофільства. Воно вийшло на суспільну арену в 1866 році й було актуальним до Першої світової війни. За майже пів століття цей політичний рух значно еволюціонував: від антипольських старорусинів до проплачених агентів російського уряду.
Погодінська колонія
Знайомство австрійської Галичини зі справжніми росіянами припало на 1830-ті роки. Це були неспокійні часи: у Російській імперії зазнало поразки польське повстання, а в Галичині руська (українська. — Ред.) молодь поповнювала лави польського підпілля. До нього належав і Маркіян Шашкевич, який після того заснував український гурток із назвою «Руська трійця». Їхні перші кроки були не надто успішними: у 1834-му підготовлену ними збірку «Зоря» не допустили до друку. Та вже наступного року, повертаючись із Європи, у Львів заїхав московський історик і публіцист Міхаіл Погодін. Тут він познайомився з істориком Денисом Зубрицьким, який заочно пов’язав Погодіна з «Руською трійцею». Останні переживали важкі часи розчарування та зневіри у власних силах. Тому поява особи, яка цікавилася місцевими справами, підбадьорила: Погодін публікував їхні матеріали, платив гонорари й надсилав російську літературу. Натомість москвич отримав удячне коло молодих інтелектуалів, що також мали чим здивувати. Так, Іван Вагилевич надіслав Погодіну зображення написів, які начебто виявив на карпатських скелях. Згодом Головацький довів, що це фальшивка, але Погодін таки вмістив їх у свою «Древнюю русскую историю до монгольского ига».
Групу галичан згодом назвали «погодінською колонією», та у щось більше в 1830–1840-х роках вона не переросла. «Я думаю, що коли-небудь відбудеться з’єднання всіх гілок руського народу, але це моя приватна мрія», — скромно писав у 1843-му Зубрицький до Михайла Максимовича. Останній став першим наддніпрянцем, із яким познайомилися галичани, і це відбулося на початку 1840-х років. На відміну від москвичів, він закликав галичан писати «народною, живою мовою». За кілька років шальки терезів таки переважили на користь українства — «весна народів» пробудила й галичан. Їхнє пробудження дещо спровокували поляки, які послідовно відмовлялися згадувати наявність іще одного народу в Галичині. «Адже стільки тисяч русинів вигукувало: «Хай живуть поляки!». І чи хоч один із цих поляків хоча б із ввічливості відповів: «Хай живуть також русини!»? Пам’ятали про євреїв і про німців, які тут мешкають, тільки русина не дай Боже було побачити», — писав у 1848-му отець Василь Подолинський. Він сам іще за кілька років до того належав до польської підпільної групи. Переважно з духовенства було сформовано національний орган — Народну раду, затверджено символіку з синьо-жовтими кольорами й навіть складено перший національний гімн «Мир вам, браття!».Галицькі українці зробили несамовитий стрибок, але «весна народів» швидко закінчилася. Духовенство охопило суспільне розчарування, національну ідею зривали польські рухи, до того ж вона була надто кволою, щоб самостійно втриматися на ногах. Наступне десятиліття стало дуже складним для її адептів. Засновані українцями політичні інституції розпустили, перша газета «Зоря Галицька» перейшла на язичіє, а від живої мови відмовилися навіть такі її популяризатори, як член «Руської трійці» отець Яків Головацький, співробітник Шашкевича отець Микола Устиянович та автор слів гімну Галичини «Мир вам, браття, всім приносим…» отець Іван Гушалевич. Чи не єдиним середовищем, яке плекало паростки українства, залишалося молоде покоління семінаристів, але й воно було дезорієнтованим. Єдине, за що можна було зачепитися, виявився обряд, який відрізняв їх від упривілейованих поляків.
«Для нас, молодих студентів, не було солодшого патріотичного обов’язку, як строгим виконанням усіх церковних функцій публічно маніфестувати свою приналежність і любов до руського народу, — пригадував Остап Терлецький. — Вертав я (з церкви. — Ред.), признаюся відверто, в тім переконанні, що сповнив як слід свій обов’язок і був доволі щасливим, хоча від поклонів, яких я вдарив щось близько 200, голова мене дуже боліла. Як же гірко вкололо мене в серце, коли зустрів мене товариш-поляк і зі злобною насмішкою крикнув до мене: «Ото патріот руський! Ми кров проливаємо за незалежність, а вони в поросі валяються!». Із «пороху» молодь піднялася лише в 1862 році, коли в Галичину потрапив перший «Кобзар» і здійснив переворот у молодих головах.
Eкспансія «русского мира»
1860-ті роки стали епохальними для всієї імперії. Австрія зазнала поразки в боротьбі за Італію та у прусській війні, відтак зовнішні проблеми обернулися серйозними випробуваннями у внутрішній політиці. Щоб задовольнити розбурхані національні групи, імперію трансформували в дуалістичну монархію із назвою Австро-Угорщина. А Галичина отримала крайовий сейм і намісника, якого призначали із середовища польської шляхти. Це і стало для русинів останньою краплею. «Не можемо відділитися Китайською стіною від братів наших і відступати від мовного, літературного, церковного й народного зв’язку зі всім руським міром! Ми не рутени від 1848 року, ми настоящі руські», — писав священник Іван Наумович у львівському часописі «Слово» за 8 серпня 1866 року. Стаття, у якій ішлося, що «Русь галицька, угорська, київська, московська й тобольська під етнографічним, історичним, мовним, літературним і обрядовим оглядом є ідентичною» стала відліком політичного москвофільства. А його синонімом — поняття «святоюрці» (від назви головного храму греко-католиків собору Святого Юра, духовенство якого розчаровано поповнювало лави нової групи).
«По-московськи ніхто не вмів і не говорив, а мало хто й читав. Усі любили свою рідну українську (як її тоді називали: руську) мову, українську пісню, український театр, народний стрій, танець, обряди і звичаї. Та попри все було щось, що потягало до Росії, робило її симпатичною. Передусім ішла та симпатія через церкву. У нас панувала в цілім тодішнім житті церковщина. Перша ознака русина була та, що він ходив до церкви й любив її. Такого русина, який до церкви не належав би й не вважав би її за першу національну святість, не можна було собі подумати. Одначе та церква була в нас понижена супроти латинської, духовенство зіпхане на нижчий ступінь, а тут за границею церква та була державна, до неї належали найвищі достойники й сам цар. Вона була окружена авреолою слави й сили… початки москвофільства прийшли до нас через церкву й духовенство, а першим його пропагатором була Польща й австрійське правительство, що нас їй віддало», — пояснював феномен москвофільства Євген Олесницький.
Серед духовенства з’явилася група «твердих», які виступали за етимологічний правопис і «тверду Русь», а їхнім головним рупором стала газета «Слово». У руках москвофілів опинилися чи не всі українські установи, що тоді діяли. Показово, що коли молоді народовці в 1868 році засновували товариство «Просвіта», то їх прозвали «ляхоманами», а на зібрання прийшов лише один священник та й той сказав, що представляє «німий сільський люд». Отже, між галицькою інтелігенцією проявився розлам: на противагу «твердим» з’явилися «м’які» — прихильники фонетичного правопису. «Ось так стояли в тім часі дві орієнтації проти себе: батьків — політичних русофілів і синів — безоглядних українофілів. Перші вижидали приходу побідної Росії до Галичини, щоб визволити нас із польського ярма, другі бажали собі розбиття Росії, щоби визволити нашу Україну з російської неволі, — описував настрої під час російсько-турецької війни 1860–1870-х років Кость Левицький. — Я шукав тоді нагоди, щоб про це питання розговоритися з нашими селянами, майже безграмотними, та немало здивувався, як почув від них смілий і рішучий голос за Росію, бо мовляли: там є дужий цар, таки нашої, твердої віри, та він не дасть нам загибати».
У 1879 році народовці спробували вступити до русофільської «Руської ради», щоб разом провадити українську політику, та попри домовленості, їх сюди не допустили. Отже, вони були змушені творити окрему політичну силу й у 1880‑му заснували часопис, який на кілька наступних десятиліть став найвідомішим українським виданням Галичини. Щоб відмежуватися від москвофілів та їхнього «Слова», новий часопис назвали «Діло». Москвофіли зневажали молоду інтелігенцію й ігнорували заклики львівських митрополитів, які не підтримували русофільство кліру. Митрополит Григорій Яхимович навіть активно долучився до «азбучної війни» й відмовився зайняти престол, вимагаючи відмінити «какографію» — урядову версію кириличного правопису.
Гнилички галицького суспільства
Увесь той хаос, що опанував українцями, ілюструє родинний опис Кирила Трильовського: «Хоч у нас удома розмовляли по-польськи, насичували себе лише польською літературою, але ніколи не вважали себе за поляків. Батько мій почувався русином, писав етимологічним правописом, але не належав до тих «твердих», що проповідували «адін народ, адін руській язик». Ситуація набула небезпечних обертів на початку 1880-х, а поворотним моментом став перехід громади села Гнилички Збаразького повіту (тепер Підволочиський район Тернопільської області) на православ’я. Як виявилося, влада не контролювала внутрішніх процесів, які відбувалися за втручання Росії. На лаві підсудних опинилися прибулі з Угорщини Адольф Добрянський із донькою Ольгою Грабар та кілька помітних москвофілів на чолі з отцем Іваном Наумовичем. За намагання відірвати Галичину від Австро-Угорщини та приєднати до Росії їх звинуватили у злочині «головної зради», за що загрожувала смертна кара.
Гучний процес завершився великим пшиком: із одинадцяти підсудних засудили лише чотирьох, а найбільший термін отримав отець Наумович — вісім місяців ув’язнення. Згодом він емігрував до Росії, а вся справа набула скандального забарвлення: москвофільство не лише трималося на російських рублях, а й підтримці Відня та місцевої влади. «Московські рублі пливли й опинялись у приватних кишенях. У тих сферах, які освітив процес, процвітала продажність і шпіонство та заступало місце національних ідеалів. Такі Гнилички були справді вицвітом гнилі. Туди вели нарід рутенські політики, що трималися уряду, й за це уряд їх підтримував і вибирав, — писав Євген Олесницький. — Та ті рутенці вміли брати гроші не лише від австрійського міністра. Газети Наумовича «Наука» й «Русская Рада» підтримував австрійський уряд, їх передплачували з повітових фондів для громад, повітові ради, а вкінці й «матушка» також не поскупилася. Була це справді велика штука — аж три корови нараз ссати».
Через інцидент у Гниличках і судовий процес львівський митрополит Йосиф Сембратович позбувся престолу, а за якесь десятиліття через москвофілів постраждав його наступник Сильвестр Сембратович. На віденському вокзалі його закидали яйцями члени москвофільського товариства «Буковина». Внаслідок того митрополит усунувся від політики, а цісар закрив віденську греко-католицьку семінарію. На цьому російський вплив не припинявся: Санкт-Петербург надав кілька мільйонів рублів на підтримку Крилошанського банку — фінансової церковної установи у Львові. Та банк збанкрутував, а москвофільство помітно маргіналізувалося. Щоправда, тепер його підтримувала місцева польська адміністрація, а в 1908 році на Слов’янському з’їзді у Празі польський політик Роман Дмовський пообіцяв росіянам усіляко заважати розвитку українського національного життя в Галичині. У 1911 році інший польський політик Леон Васілевський писав у книжці «Україна і справа українська», що москвофільство «поволі здобуває таке політичне значення, якого ніколи не мало старе. І здобуває його внаслідок зближення з польськими націоналістами — такими самими, як і москвофіли, ворогами руського народового руху…».
Епілогом москвофільства в Австро-Угорщині став іще один судовий процес над москвофілами у Львові. У червні 1914 року підсудних, звинувачених у державній зраді та військовому шпіонажі… випустили на волю. «Польські судді присяжні віддали 12 своїх голосів за звільнення підсудних, а за те зібрана русофільська публіка прийняла цей вердикт оплесками й закидала ласкавих суддів квітами. Такою демонстрацією закінчився цей політичний процес, що був прикладом розрахунку поляків з Австрією», — підсумував ту сторінку Кость Левицький. Австрійська влада, яка крізь пальці дивилася на російську присутність, а руками поляків навіть підтримувала цю політичну течію, таки знайшла спосіб повішати на галичан ярлик москвофілів. У перші дні війни в містечку Талергоф, поблизу Ґраца, відкрили концентраційний табір, де опинилися тисячі українців із Галичини й Буковини, яких звинувачували в русофільстві.
