Рятівник Європи народився на Львівщині Собеський відстояв Греко-католицьку церкву та — Україну

Батька Яна ІІІ — спершу белзького, а потім руського воєводу Якуба Собеського — частина писемних джерел іменує Собешиним, указуючи цим на його непольське походження. Та й дід короля по матері — також руський воєвода Іван Данилович, що був нащадком давнього місцевого боярського роду.

Та хоч серед пращурів Собеського були як поляки, так і русини, він робив усе, щоб обидва народи перебували в складі єдиної держави. Тому активно протидіяв боротьбі гетьмана Петра Дорошенка за унезалежнення України.

Історик Тарас Чухліб писав із цього приводу: «Показовою є картина французького художника «В’їзд Яна III на коронацію до Кракова», датована 1675 роком. На ній зображено наближення польського короля до Вавельського замку, перед яким алегорично, у вигляді танцюючих дівчат, змальовано Польщу, Литву й Україну, і підпис — Invicto Avgvsto Ioanni III Regi Poloniae magno duci Lithuaniae, Ukrainae, etc».

Те, що Ян ІІІ не був українофобом, він засвідчив не лише в листах, де писав, що «любить» козацтво, а і його відновленням 

1684-го в Правобережній Україні. А також підтримкою гетьманування там Остапа Гоголя, Степана Куницького, Андрія Могили, Гришка й Самійла Самусів і полковництва Семена Палія. Щоправда, навряд чи при цьому він керувався альтруїзмом. Коли Собеського ревнували в сеймі до них, він нагадав, що 1621 року турків перемогли під Хотином тому, що там «було 40 тис. козаків, а польського й литовського війська — 60 тисяч».

Отож козацтво не лише брало участь у його молдавських походах 1685, 1686 і 1691 рр., а й рятувало спільно з ним Європу в битві під Віднем1683-го. Причому там було задіяно не лише 5 тис. козаків на чолі з полковниками Палієм, Апостолом, Булигою, Вороном і Іскрою: українські історики запевняють, що й коронне військо 

Ян ІІІ набрав переважно з галичан і волиняків. І все ж Собеський зізнався 1683 року в листі до своєї дружини Марії-Казимири: «Ні про кого так не журюся, як про козаків. Усі обози держіть напоготові для них, бо без інших людей можемо обійтися».

Порятунок Відня залежав від козаків!

Французький дворянин Д’Алєрак із королівського почту занотував тоді ж: «Я чув не раз, як Собеський вихваляв військо козаків, а, ідучи в похід, доручив королеві поспішно висилати новобранців за ним... Одне слово, треба думати, що порятунок Відня залежить лише від козаків!»

Так само вважали тоді й у Ватикані. Патріарх УГКЦ Йосиф Сліпий свідчив 1983-го в посланні з нагоди 300-річчя битви під Віднем: «Записано у ватиканських хроніках, що 2 лютого 1684 року в Римі відслужено торжественне Богослужіння з участю Папи (Інокентія XI. — Ред.) у подяку «за перемогу, що її осягнули козаки над турками й татарами». Слова ці залишились в історії про великий історичний факт, у якому брали участь наші козаки, і їхня перемога 1683 року під Віднем врятувала Європу. Хоч подія ця — великої ваги, на жаль, не всім відома вона, не всі усвідомлюють собі те, що долю християнської Європи врятували тоді ми, український нарід, відвагою, військовим хистом козацьких грудей.

Ватиканський хронікар слушно приписує перемогу над турками під Віднем нашим козакам, хоч воювали там різні народи під проводом польського короля Собеського. Коли турецька навала грозила християнській Європі і тодішні політичні провідники в безконечність дискутували, що робити, Папа Інокентій XI знає, що ані дипломатією, ані конференціями нічого зробити не вдасться. Потрібна вміла, скора та рішуча оборона, і цю оборону й перемогу над турками вміють і потраплять дати козаки. Тому їх організує, озброює та висилає на оборону християнської Європи. Козаки, незважаючи на те, що православної віри, ідуть і діло виконують на славу козацького імени. Один окремий відділ козаків бореться під папськими стягами! Який глибокий повчальний зміст має ця перемога! Хай відзначення цієї події в історії Європи пригадає всім про ролю України на межі між Азією та Європою — християнством і його чеснотами в українськім серці не лише в минулому, але й у майбутній долі Європи».

Свідчення про те, як Папа Римський організовував, озброював і висилав у оборону Європи козаків, розшукав у архівах Ватикану й Атанасій Великий, історик і священик УГКЦ. У листі до Інокентія XI його нунцій (посол) у Варшаві звітував, що виплатив 90 тис. флоринів відповідному комісарові, який виїхав до Львова, де було призначено голов­ну квартиру мобілізації військових потуг Речі Посполитої. Отже, перемога під Віднем над турками «стартувала» зі... Львова!

Спершу Інокентій XI виділив 1683-го для озброєння й утримання 3 тис. козаків 270 тис. флоринів, «не враховуючи туди різних видатків». А впродовж липня того року — ще 100 тис., половину з яких — запорожцям, аби «зорганізували наскок на Крим і тим відтягнули й сили, й увагу татар від властивого поля бою, яким вже тоді стали Угорщина й Австрія».

26 серпня 1883 року нунцій повідомляв Папі, що козаків тоді зголосилося понад ті 3 тис., на допомогу яких сподівався понтифік, і що вони вже вирушили в похід. 8 вересня нунцій записав: «Напливають щораз нові козаки, яких висипається скоренько до королівського обозу, зважаючи, що це — найкраща піхота, що її можна виставити проти турків».

Щоправда, попри те, що Собеський, за його словами, без козаків обійтися не міг, він не лише не віддячив їм, а й... привласнив чи не левову частку грошей, надісланих їм Інокентієм XI. Папський нунцій писав понтифіку, що, коли переповів королю скарги козаків, Собеський і його генерали виправдовувалися: «Це було зроблено тому, щоб, одержавши гроші, козаки не розбрелися».

А австрійський імператор Леопольд, урятований 1683-го поляками й українцями, не те що козакам — навіть Собеському не подякував. Що вже казати про подвиг Юрія Кульчицького зі Самбірщини, який відчайдушно пробрався з австрійської столиці крізь турецьке військо до Леопольда й польського короля з донесенням про скрутне становище оборонців Відня. Коли б не спонукав цією звісткою обох монархів до негайної битви з турками, ті здобули би Відень і перетворили його на свій форпост у самісінькому центрі Європи. Отже, її історія могла розвиватися відтоді зовсім в іншому руслі.

До 15 вересня 2003 року про вагомий внесок українців у перемогу над турками нагадувала у Відні лише маленька меморіальна табличка на стіні церкви святого Леопольда, установлена нашою діаспорою. І лише до 320-річчя визволення Відня від турецької облоги Посольство України в Австрії нарешті врочисто відкрило в її столиці бронзовий пам’ятник українським козакам. Створили його скульптори Володимир Чепелик, тодішній голова Національної спілки художників України, і його син Олексій Чепелик, а також архітектор Володимир Скульський. Витрати ж на виконання цього проекту склали, без урахування транспортування, будівництва фундаменту й встановлення пам’ятника, понад 41 тис. USD.

Відгукнувшись на звернення української амбасади, вирішальний фінансовий внесок у реалізацію цього проекту зробили адміністрація 18-го району Відня, австрійська фірма «УТА Телеком АГ» і «Укр­телеком». А австрійська транспортна фірма 

«Др. Лассман ГмбХ» за власні кошти (майже 5 тис. EUR) перевезла пам’ятник до Відня. Отже, до сумління громадян країн ЄС таки можна достукатися?

Посильний вклад у здійснення проекту зробила й наша діаспора в Австрії. А Українське реєстрове козацтво сплатило послуги митного брокера.

Що ж до привласнених Собеським грошей, надісланих козакам із Рима, то він «компенсує» їх... посмертно. Адже його іменем принаджують туристів на Львівщину — до Олеського замку, бо саме там король народився 17 серпня (за іншими даними — червня чи липня) 1629 року, а також до Жовкви, Золочева й Підгірців, де він приймав у своїх резиденціях іноземних монархів і послів.

А в успадкованій ним від батька львівській «королівській кам’яниці» (колишній «Корняктовій») з «італійським двориком» і фігурами лицарів на даху на площі Ринок, 6 підписав 1686-го «вічний мир» із Московією, за умовами якого поділив із нею Україну навпіл.

Визнавши тоді царя покровителем православних українців і білорусів, дав тому привід утручатися у внутрішні справи Речі Посполитої, що призвело врешті-решт до її поділу між Російською й Австрійською імперіями та Прусським королівством. А отже, до ще більшого закріпачення українських селян і асиміляції жителів міст України.

Таким чином, експлуатуючи популярність Собеського в Польщі, українці можуть хоч трохи повернути його борги перед своїми земляками. Адже, попри свої русинські ґени, король неодноразово пройшовся «вогнем і мечем» по Правобережній Україні на чолі власного полку, воюючи проти повстанців гетьмана Богдана Хмельницького, і після того, як був поранений у битві під Берестечком. А 1668 року вдарив у спину гетьманові Петрові Дорошенку, коли той унаслідок перемоги над московитами об’єднав Лівобережну Україну з Правобережною.

Утім, можливо, і сам того не бажаючи, Собеський зробив українцям послугу, завдяки якій росіяни й поляки не асимілювали їх остаточно. Вочевидь, аби завадити покровительству московського царя хоча би над православними галичанами, 

Ян ІІІ суттєво підтримав послідовників Берестейської унії 1596 року в критичний для них період, коли їх не визнавали ані православні, ані католики.

Львівська й Перемиська православні єпархії перейшли на бік уніатів лише після того , як їх очолили друзі Собеського, котрі служили колись разом із ним у війську Речі Посполитої,— відповідно, Йосиф Шумлянський і Інокентій Винницький. Скориставшись королівським правом, він затверджував єпископами й архімандритами лише таємних уніатів, а православним заборонив будь-які контакти з їхніми одновірцями за межами Речі Посполитої. І цим переважив шальки терезів у міжконфесійному протистоянні на Наддністрянщині на користь Греко-католицької церкви, яка дала Україні Маркіяна Шашкевича, Андрея Шептицького та багатьох інших патріотів. Зрештою, й Августин Волошин, президент Карпатської України, і батько Степана Бандери також були священиками УГКЦ.

Може, саме тому після Другої світової війни росіяни віддали полякам пам’ятник Собеському, установлений у Львові на Гетьманських валах (нині — проспект Свободи)… Адже тепер він височіє посеред Ґданська.