Щоразу, проходячи через Майдан, зупиняємось біля найсакральнішої локації, у якій, миготливими на вітрі й щемливо вразливими на вістрі безжального часу прапорцями, зосереджені спогади про найвідданіших дітей нашого народу. Полохливими маленькими прапорцями із молитовно вимовленими у них іменами. Так ось священний Грааль українського духу переповнений вщерть жертовною кров’ю наших героїв. Здається, ще хоч краплинка — і переллється через край всесвітнім потопом третьої (аби й не останньої) світової війни. Адже саме наші воїни стоять на заваді «русскому міру» перезапустити цивілізаційний плин в протилежний від цінностей християнсько-демократичного світу напрямок. Завдяки їхній персональній жертовності Україна сьогодні стала не лише територіальним бар'єром, а й духовним та ціннісним щитом для всього демократичного світу.

Та навала скаженого ворога, який поставив собі за мету знищити українців і витерти згадку про нас з історії та майбутнього, не спиняється. Бо навколишнього мороку, ненаситного у жадобі всепожирання, завжди більше ніж світла. Бо лушпиння нісенітниць товстим шаром засипало наш буттєвий контекст так, що крізь нього й не продерти хоча б шпариночку в напрямку світилища справжнього сенсу. Екзистенційний та сенсовий вакуум засмоктує у вир знесилення та зневіри через наростання знелюднення та наполегливість знецінення. Сенсово-емоційного вигорання не лише окремішньо персональної, але і суб’єктно національної свідомості. Так. Ми ще вживаємо правильні слова, але чи позначають вони дійсні речі, справжній досвід, істотні ідеї, вартісні цілі? Так, ми ще крокуємо свідомістю стежками українського ціннісно-смислового універсуму, але чимраз дзвінкіше озивається лише відлуння самого питання від скалок розтрощеної градами, ракетами та бомбами нашої домівки, спустошеної без голосів тих, чиї імена засвідчують нашу ідентичність прапором України: заради чого це все?…

Та й масне контекстуальне болото корупції, ненаситного споживацтва, здичавілого марнославства, нестримного утилітаризму, легковажного безглуздя, інфантильної безвідповідальності, егоцентричної засліпленості, нівеляції засадничих для українського світогляду цінностей (волі, гідності, справедливості, правди, життєствердної любові, доречної творчості, відповідального персоналізму, здорового прагматизму, стиглої мудрості та збалансованого кордоцентризму як поєднання ідейного засновку й вказівної візії, емоційно-вольової наснаги та практично-доцільної наполегливості у актуальній суб’єктній присутності в екосистемі життя) роз’їдає іржавими виразками подійне тло. І там, де свідомість шукає сенсового вкорінення та змістовного ресурсування – виявляється пустка і безглуздя. Чи ж за цю сенсову порожнечу із змістовним абсурдом наша славна нація заплатила криваву жертву життями (вбитими, знищеними, розтоптаними чи загубленими) мільйонів наших сучасників – братів і сестер, дітей і батьків, пожертих війною та й втрачених для можливості «успішного комфортного життя» в зоні розвинених демократичних цивілізацій? Чи не завелика ціна – страта у вирі кривавої війни окремих (потенційно успішних чи, принаймні, можливих для тривалого у часі й розмаїтті подій) життів заради «українських територій» чи чиїхось «владних амбіцій»? Чи ж озветься із прірви небуття до нас голос втрачених для тимчасового, але знайдених для справжнього і неспростовного, тих замордованих українців, хто власну жертовність перетворив у зерно стиглого сенсу, яке, засіваючись у ґрунт сакрального, проростатиме змістом осмисленого й належного майбутнього Українського світу?

Чи ж є сенс у зникненні нашого живого вмісту, у стоншенні буттєвої повноти, у зменшенні екзистенційного ресурсу – свідомих, вільних і гідних громадян, — заради збереження на мапі України в її географічних, за ім’ям – в геополітичних, за змістом – в україновимовлених кордонах? Чи взагалі може бути хоч якийсь притомний сенс у вбивстві української людини заради перемоги ефемерної псевдоцивілізаційної ідеї «русского міра»? У заплаті життям окремої людини (тисяч людей) заради захисту шматка української території, незалежності держави Україна, вписаності у світовий контекст української історії, висловленості української культури, звучання української мови? Особливо, якщо ті, хто справді знав про цей сенс, заплатили за нього своїм персональним життям?

Не вдаватимемо, що ніхто ніколи раніше не задавав цих питань українською. Та і ми самі наполегливо шукали екзистенційних сенсових засновків на змістовних полях української свідомості. Ще до повномасштабного вторгнення відділення релігієзнавства ІФ НАНУ окреслило мапу Українського світу в його релігійному вимірі[5]. Також наш колектив у цей період ретельно аналізував тему української ідентичності у її співвідношенні з конфесійною визначеністю[3] та поліконфесійності сучасної України як історично-буттєвої умови нашого самовизначення[4]. Також про систему ідентичностей українських громадян і мешканців в протистоянні із екзистенційним й аксіологічно-історіографічним супротивником («русскім міром») ми міркували в інших колективних монографіях[6], а смисложиттєві настанови, які є корінням української свідомості[1], що живлять нас перспективами, наповнюють серце надією і допомагають розуму опертям на здоровий глузд, логічні методології та етичні норми, були і є предметом пошуку усієї української гуманітаристики. Бо якщо таких смисложиттєвих цінностей не існує, якщо вони сфальшовані – то немає сенсу і в українській гуманітаристиці, тоді вона продукує фальшивий зміст, а її продуценти виявляються авторами безглуздя.

І знаєте, справді, якщо Україна — це лише кордони довкола певної території з природними ресурсами та випадковими поселенцями, то це все криваве місиво даремне. Якщо Український світ – поняття з нульовим значенням, бо немає такого життєвого світу, актуалізованого на засадах певної скарбниці справжніх людських українозмістовних цінностей, висловлених українською культурою, мовою, свідомістю, ідентичністю, то Грааль Майдану спустошено а наша екосистема не має жодної життєвої сили. Тоді ми програли консцієнтальну війну нашому одвічному екзистенційному ворогу, який самостверджується знищуючи наш світ. Тоді ми програли когнітивну війну, бо погодились на емоційно-життєве вигорання і сенсово-змістовне спустошення. Тоді ми програли смислову війну, бо поглинулись порожнечею занурившись у води абсурду. Капітулювати через втрату сенсу внаслідок знесилення противитись зовнішнім ворогам і неспроможності очищатись від постімперських ланцюгів кланово-корупційного болота – означає відмовитись від волі, здійснити суїцид і зрадити тих, хто віддав найцінніше (своє персональне життя) за висловлений українською мовою, культурою, ідентичністю, змістом сенс життя. А ми на таке безглуздя не маємо права.

Воля до сенсу з’являється, коли ти знаєш, що якщо зневіришся, втратиш наснагу бути і діяти вільно – ворог, який прийшов тебе нігілювати – переміг. Тож ти волієш Бути, вільно дихати і діяти згідно з власним сумлінням наперекір тому злодію, що викрадає світ у тебе, а тебе проганяє зі світу. Ти, зрештою, волієш боротись, бо ще нічого не вирішено, поки маєш той ковток повітря, який напинає твої легені у цю мить. Напинає вірою у ЩО? Надихає на дію заради ЧОГО?

То ЩО ж таке той сенс, у який треба вірити? У якому не можна зневірюватись? Сакральні сенси змістовно знаходяться на перетині екзистенційних та онтологічних, історіографічних та аксіологічних координат. І ми раніше неодноразово писали про те, що москальня вирішила нас знищити саме через те, що ми з ними є екзистенційними та аксіологічними антагоністами. Бо їхні антропологічні, онтологічні, історіографічні, а зрештою і метафізичні уявлення категорично спростовують наші. А наші майже повністю співпадають з європейськими, але змістовно розгортаються українською в нашому дійсному життєвому контексті. Тож цим ми піддаємо сумніву, що існують якісь універсальні (ті самі) цінності для нас і наших убивць. Війна за наше знищення чи виживання саме тому і відбувається, що наші цінності заважають русні побудувати і тотально накинути глобальному світові той «русскій мір», який вони конструюють із перетравленої їхніми тваринними шлунками й звірячими інстинктами української культури й історії.

Тож якщо морок так щільно огортає наше духовне світло і прагне загасити пломінчик нашого життєвого натхнення, то спинившись у розпачі перед цим святим місцем — Граалем українського духу — задамось одним наполегливим питанням: заради чого це все? Адже ось – найкращі і най достойніші жити в Українському світі, цвіт української нації, осердя українського народу перетнуло межу поцейбічного і випало стиглими насінинами геть у вічність. І моторошно стояти перед прірвою, яка може виявитись порожнечею, і відмовлятись вірити в те, що в ній зріє сенс, а не каламутиться безглуздя. Екзистенційний вакуум у такі миті затягує нас. Адже ось, щойно наші брати і сестри, батьки і діти, сусіди й побратими були поруч – а тепер лише мерехтіння прапорців з іменами.

Засмоктує те, що суб’єктилось українською свідомістю, що усвідомлювалось українською самістю, та вмовкло, сховавши тишею від зла та бруду сакральний сенс життя. А що ж лишається поцейбіч? Масне болото корупції та зневаги до сенсу й людини самозакоханих владолюбців? Мотлох слабодухих та слаботілих? Виснажених та внутрішньо випалених війною і сумнівами? Вигорілих до повної неспроможності чіплятись за якийсь сенс чи вірити в його український зміст? Розгублених територіями і країнами, викорінених з українськості втікачів від війни? Ну бо який сенс в усьому цьому випробовуванні українського життя і свідомості на виживання, коли «русскі» нас просто вбивають, а те, що лишається тут – масне смердюче болото розбещеного постсовка, сформоване цинізмом знецінення, зневолення, знересурснення гідності і волі ціннісновмотивованої особистості. Нас вбивають за те, що ми є, що ми мислимо українською, міряємо нашим досвідом, мріємо власними небесами, стоїмо на цій самій землі, формулюємо українським змістом справжні (сакральні) цінності (воля, гідність, життя), надихаючись любов’ю до рідного й іншого, відповідально співтворимо з Господом та громадою наш Український світ. Нас витоптують для того, щоб не підводились у своїй ціннісній мотивації над суцільним болотом ненажерливого утилітаризму, для якого Український світ – лише територія з ресурсами та хлів із тягловою худобою.

То чи є щось, що може врятувати українську націю від інтелектуально-емоційного, життєвого й національного, екзистенційного й генетичного, політичного і культурного, історичного й духовного остаточного вигорання? Між зовнішньою навалою ворогів і внутрішнім вигниванням постосовково-підімперського спадку зараженої зневагою до людини і ненавистю до гідного громадянина системи кланово-владного підпорядкування, мусимо вкорінитись волею у сенс, засвідчений сакрально.

Безумовно, триматись лише на тому розумінні, що змиритись з цим вигоранням – капітулювати перед кремлівськими смертожерами, — замало. Маємо сформулювати українським досвідом і змістом сенс життя гідного і відповідального громадянина, що з любові до рідного і поваги до іншого протистоїть брутальному і бридкому злу, екзистенційній порожнечі, нищівному абсурду, і власною волею повертає сенс у світ, поглинутий байдужістю і зневірою. Це – не пафосна риторика, а функціональне завдання для кожного свідомого й ціннісновмотивованого громадянина. У цьому, власне, функціональне призначення і гуманітаристики, і релігії – запропонувати людині сенс, який, вкорінюючи її у священне, надихатиме на змістовну дію у тимчасовому.

Наш екзистенційний ворог хотів би, щоб ми втратили сенс і відмовились від світотворчого натхнення, розпорошились територіями, загубились на сторінках чужих історій, виснажились втечею від небезпеки, замкнулись у локальних індивідуальних досвідах війни й особистих трагедіях, переймались лише приватним інтересом й опікувались інстинктом особистого виживання. Щоб ми зневірились і відмовились від волі до сенсу, висловленого дискурсом Українського світу. Тож не подаруємо навіженим московитам такої капітуляції.

Маємо здійснити екзистенційний стрибок над прірвою небуття з катастрофічного тепер у потенційне майбутнє, хоча перебуваємо зараз у вкрай драматичній ситуації: найкращі гинуть, ворог наполягає на нашому остаточному знищенні, а ослаблена імунна система Українського світу не справляється з очищенням від вірусу ненажерливого утилітаризму. Та будь-які поступки виявляться не просто капітуляцією, але суїцидним фактором. Тож заземляємось тут і зараз у нашому спільному досвіді, вкорінюємось в нашу спільну історію, формулюємо нашу спільну пам’ять, зшиту з індивідуальних досвідів та вишиту оповідями про самовідданих українських героїв, натхненних нашими спільними цінностями: воля, гідність, правда, справедливість, любов до родини, повага до інших, життя особистості, розквіт екосистеми. А те безмежне небо, що аж до обріїв розливається над нашою земною домівкою, вмістить сакральні нарації усіх українських конфесій – побратимів. Головне, щоб кожен гідний громадянин міг вільно вдихнути на повні груди священного сенсу, й натхненно діяти задля захисту й розквіту нашої української домівки.

Джерела:

1. Ідентичність людини: філософсько-антропологічний аналіз. Монографія. [Загороднюк В.П., Шалашенко Г.І., Козачинська В.В., Лютий Т.В., Хамітов Н.В., Ковадло Г.П., Солонько Л.А., Дондюк А.М., Вишинський С.Д., Малєєв К.С..] К., 2023.–296 с. – 16,5 др. арк. ISBN 978-617-14-0163-1 (електронне видання).
2. Криза ідентичності: історико-філософський контекст [В. В. Лях, А. В. Ільїна, О. М. Йосипенко, Я. В. Любивий, К. Ю. Райда, Р. В. Самчук, Л. А. Ситніченко, А. В. Усик, С. Л. Шевченко]; відп. ред. В. В. Лях. К., 2021. 401 с.
3. Релігійні ідентичності в їх сутності і конфесійних виявах: український контекст / Колективна монографія. За ред. проф. А.Колодного, Л.Филипович, А.Арістової; Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України; Українська асоціація релігієзнавців. К.: УАР, 2021. 348 с. (24,66 д.а.) ISBN 978-966-02-9554-4.
4. Україна поліконфесійна. Колективна монографія / За ред. А.Колодного і П.Павленка; Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАНУ. К.: Інтерсервіс, 2021. 384 с. Авторський колектив: А.Колодний, П.Павленко, А.Арістова, О.Бучма, О.Горкуша, С.Здіорук, Г.Кулагіна-Стадніченко, В.Шевченко, С.Ярмусь. ISBN 978-966-999-140-9
5. Український світ в його релігійних вимірах: колективна монографія / За ред. професорів Л.Филипович та А.Арістової. Інститут філософії імені Г.С.Сковороди НАН України; Українська асоціація релігієзнавців. К.: Світ знань, 2022. 242 с. ISBN – 978-966-02-9977-1 (е)
6. Філософські діалоги 2021. // ”Русский мир” як доктрина: витоки, загрози, методи. Зб. наук. праць. – К., 2021. – 156 с. (упорядники та виконавці проєкту: Володимир Волковський, Ксенія Зборовська, Галина Ковадло)

Про авторку: Оксана Горкуша, к.філос.н., старший науковий співробітник відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України