Цинічний процес не припиняється… 22 червня 2026 р., на п’ятому році повномасштабної війни, співслужачи за кордонами України з постійним членом Синоду Російської Православної Церкви митрополитом Владіміром Кантаряном, митрополит Банченський Лонгін передав йому вже третій за час повномасштабної війни орден, яким його нагородив митрополит Онуфрій Березовський, очільник Української Православної Церкви (УПЦ). Ця Церква, як відомо, досі намагається вводити в оману найнаївніших громадян України, котрі вірять ніби вона вже не частина Московського Патріархату.

Кантарян сам сповіщав 2023 р. в інтерв’ю радіо «Німецька хвиля», що є громадянином Росії. Ціла низка засідань російського Синоду, в яких він брав участь, ухвалювала злочинні рішення щодо парафій і єпархій на окупованих Росією теренах України. На тих засіданнях нерідко «беруть до відома» чи схвалюють рашистські документи з підтримкою «СВО», подяки Путіну та іншим владникам Росії (рясний матеріал для того, аби в цьому переконатися дають опубліковані у вільному доступі на сайті РПЦ «Журнали Священного Синоду» (в Україні – доступ через VPN).

У березні 2026 р., після чергової участі Владіміра в московському політично-кримінальному збіговиську я наголошував у коментарі для РІСУ: «Окремі заяви митрополита Кантаряна про засудження війни, які він раніше робив, украй половинчасті і не виказують його справжньої позиції. Бо “засуджувати” війну і постійно повертатися до “компанії” головних агітаторів за війну – це, по суті, підтримувати дії агресора. На світлинах із засідань Синоду, де Кантарян працює регулярно впродовж усіх років війни, він часто цілком задоволений, усміхнений і дружній щодо своїх злочинних “співбратів” – архиєреїв з Росії. Украй цинічно і те, що Кантарян користується дипломатичним паспортом країни-агресора. Принаймні в цьому він зізнавався публічно у 2023 р. [у тому ж таки інтерв’ю “Німецькій хвилі”.] А у 2024 р. він благословляв паломництво військових капеланів Молдови у головний храм армії Росії, що свідчить про втягнення у практику мілітарної пропаганди. Митрополит Онуфрій не може цього всього не знати, а проте двічі “удостоїв” Кантаряна високих нагород – у 2022 р. і 2025 р.». Детальніше про це можна прочитати також і в матеріалі РІСУ «Гундяєвським генералам – ордени і квіти».

І от у червні 2026 р. – нове нагородження під час одного з церковних святкувань у Молдові, в селі Кушелеука (в українській вимові назви – Кушелівка). Процитую офіційний сайт митрополії Кишинівської та всієї Молдови: «Наприкінці богослужіння митрополит Лонгін передав високопреосвященому митрополиту Владіміру відзнаку, якою його нагородив блаженніший митрополит Онуфрій, предстоятель Української Православної Церкви. Це – орден УПЦ преподобних Антонія і Феодосія Печерських».

Як то кажуть, коментарі зайві. Але приділю тут докладнішу увагу ширшому контексту діяльності митрополита Лонгіна, який 22 червня 2026 р. співслужив із єпископами Російської Церкви та вручав орден від Онуфрія.

Як відомо, Михайло Жар (саме таке світське ім’я Лонгіна) вже близько трьох років офіційно є в Україні підсудним. Йому інкримінують умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності або образу почуттів громадян у зв'язку з їхніми релігійними переконаннями.

Мешкаючи в Чернівецькій області і роками спостерігаючи вчинки Лонгіна, одразу висловлю свою оцінкову думку: цей митрополит – крайній фанатик, який, якби йому дали владу, ініціював би дуже кепські речі в суспільстві. Це моє припущення, але воно має неабияке підґрунтя й імовірність, що це так і є, доволі висока. Прикметно, ще 2018 р. цілий ряд релігійних провідників – членів Чернівецької обласної ради Церков і релігійних організацій підписали листа, зверненого до Лонгіна. Там є такі слова: «Ваші слова збурюють людей, навчають їх ганьбити владу та можуть привести до громадянської непокори. Обласна Рада Церков та релігійних організацій відстоює право кожної людини на свободу думки та висловлювання та робить все можливе для захисту права і свободу віросповідання. Однак, такі висловлювання ставлять під загрозу ці принципи Конституції України. Враховуючий Ваш авторитет та ту добру справу, яку ви робите для багатьох дітей-сиріт просимо припинити подібні висловлювання та в майбутньому уникати образливих та необдуманих висловлювань на адресу державної влади та інших віросповідань”». Під зверненням підписалися представники православних греко- і римо-католицьких та протестантських Церков.

У Мережі є відео, де цей свого часу обласканий владою Януковича персонаж із Буковини ще 2018 р. декларує такі тези, що в цивілізованому суспільстві годі назвати нормальними. Особливо цинічними є слова в наведеному відеозаписі у проміжку між 8 і 20 хв. Виголошуючи проповідь у храмі, архиєрей Лонгін застосовує фразу «здохнути як собаці» до тодішнього лідера одного з найчисельніших релігійних об'єднань України – владики Філарета Денисенка.

Звісно, його право сприймати владику Філарета не як свого одновірця (хоч насправді московська анафема Філарету була політична, аби очорнити у світі автокефальний рух у православ'ї України). Але коли статусний діяч конфесії чи юрисдикції публічно та ще й у сакральному місці так гидко й аб'юзивно висловлюється про першу особу іншої конфесії чи юрисдикції, – це навіть не просто образа людини. Адже чимало простих вірян дуже залежать (емоційно й вольово) від того, кого вважають своїм духовним провідником. Тож, кажучи такі жахливі слова на проповіді, Лонгін Жар, по суті, заохочував до ненависті величезну кількість людей, котрі його сприймають як несхитного авторитета. І провокував цей “авторитет” на ненависть не тільки до самого владики Філарета, а й до цілої спільноти, яку той очолював. Бо ж релігійна свідомість часто ототожнює ціннісний статус провідника та громади.

У тій же проповіді Жар, по суті, заохочував ненависть і до православних сусідньої Румунії та інших країн. Бо ж прямо називав «сатанинським» Критський всеправославний собор 2016 р., в якому на рівні предстоятелів узяли участь 10 автокефальних Православних Церков світу, зокрема, і Православна Церква Румунії. Не взяли участі лише Російська, Антіохійська, Болгарська та Грузинська Церкви. Їхня воля не брати участі, але коли щодо позиції тих Церков, які були на Соборі, звучить у храмі епітет – «сатанинська», це явна ознака палійства ворожнечі на релігійному ґрунті. І Жар, не вагаючись, робив таке щодо Церкви, котра об'єднує практично все населення держави-сусідки.

Я не берусь судити про конкретні зловживання в дитячих притулках, курованих Жаром, хоч знаю, що є ціла низка журналістських розслідувань щодо цього. Однак я формулюю запитання на основі суто логічної паралелі: якщо людина на проповідях розпалює ворожнечу до спільнот, які не вписуються в її бачення, то чи може бути поважливим її ставлення до вихованців, коли раптом вони чимось цій людині не догодять?.. Хіба ж це не дуже пов'язані речі, котрі випливають із конкретного психотипу і конкретних деструктивних акцентуацій особи?.. Залишаю тут знаки запитання та трикрапку...

До речі, відомо про візит у часи влади Януковича Патріарха Московського Кирила Гундяєва в село Молниця Чернівецької області, у дитячий притулок, де порядкує Лонгін Жар. Гундяєва супроводжували не тільки Онуфрій Березовський (тоді буковинський правлячий архиєрей), а й тодішні українські міністри (наприклад, заступник голови Уряду Юрій Бойко), депутати, обласні керманичі. Був там на перших позиціях і Андрій Деркач – нині утікач до Росії (2023 р.), який тепер у державі-терористці сенатор та нагороджений званням героя Росії.

І ще одне. Жар ненавидить правду. Хоч якою авторитарною є Росія, але до 2022 р. там інколи з'являлося щось правдиве в мистецтві. Наприклад, фільм «Матільда» про часи Ніколая ІІ. Жар і його монастирська громада в листі до Гундяєва (2017 р.), підкреслюючи, що вони вірні РПЦ, спеціально прописували заклик (цитую) «спростувати наклепницький фільм “Матільда”, який спаплюжив святість Царствених Страстотерпців. Це чергова спроба знищити образ ідеальної сім'ї та знеславити пам'ять святих через сто років після їхньої мученицької загибелі».

У буковинських храмах УПЦ і досі, на п'ятому році від часу повномасштабного вторгнення Росії, запалюють лампади біля ікон Ніколая й Александри Романових та моляться до цих символів російської імперськості, покровителів протофашистського «Союза русского народа». А тим часом їхня загибель – то не вияв якоїсь святості, а результат сутички одного російського зла (яке втілювала їхня влада) з іншим російським злом (яке втілювали більшовики). В основі і того, й того одвічна російська несвобода – діалектика тиранічності / рабськості як таке собі «вічне повернення», притаманне Росії. І от вдумайтеся: Жар вимагав цензурувати фільм, твір мистецтва, бо там – правда, а не ідеалізація.

Зроблю певний відступ. Імператорське подружжя Ніколая й Александру Романових канонізували в Російській Православній Церкві у 2000 р. Але уявіть собі: у кількох єпархіях України (Луганській, Одеській та, здається, Тульчинській УПЦ) шовіністичних монархів місцево канонізували (проголосили місцево шанованими святими) ще в 1990-х. Увага: себто це сталося в Україні до того, як це зробили в Москві. Там упродовж років вели дискусії – доцільно чи недоцільно проголошувати їх святими... А Одеський митрополит Агафангел Саввін та деякі інші архиєреї, не чекаючи, почали спонукати своїх вірян молитися останнім імператору та імператриці «единой и неделимой»... Про це у 2000 р. писала, наприклад, газета «День» (N 62). Процитую ту статтю під назвою – «В Україні формують новий культ».

«Але до чого тут ми, українці? – спитаєте ви. – Що нам та покійна й добре вже забута російська монархія?!» Дійсно, до чого? Познайомимося, втім, ще з одним документом із російської православної преси. Агенція “Русь Православная” повідомляє, що “в свято Стрітення Господнього постійний член Священного Синоду УПЦ МП митрополит Одеський і Ізмаїльський Анафангел з амвона кафедрального собору виступив за канонізацію убієнного Государя Миколи II і членів його родини. Цю заяву владика Агафангел зробив під час перебування в Одесі чудотворної ікони царя-мученика, привезеної з Почаївської лаври. Під час дводенного перебування чудотворного образа в Одесі тисячі жителів стали свідками пахощів, які ішли від ікони. У місцевій телепрограмі “Мир Православия” було оголошено, що Миколу II було канонізовано як місцевого святого Одеської єпархії. Трохи раніше Государ був канонізований у Луганській єпархії”. Спершу слід нагадати, що в православ’ї дійсно існує можливість висвячення місцевих святих. Як правило, це особи, що за життя були мешканцями тої єпархії, де їх висвячують, і саме там звершили свої християнські подвиги. Зрозуміло, що місцевий святий за рангом є нижчий від всецерковного святого. Тому дивно виходить, що царя безмежної Російської імперії зробили місцевим святим Луганської або Одеської області. Найбільше, однак, цікавить інше. Як вийшло, що в той час, коли Московська Патріархія, Священний Синод РПЦ не наважуються канонізувати Романових, місцеві владики (їх вже шість-сім в РПЦ разом із двома українськими) проявляють таку сміливу ініціативу, майже непокору своїй ієрархії? Скоріше за все, це прояв “візантійської” тактики російського Синоду – дозволити низам зробити те, що незручно вирішити на Синоді та затвердити на Соборі. Нас, втім, більше хвилює іншій аспект справи Романових – український сучасно-політичний. Адже географія “вірності” покійному цареві охоплює виключно російськомовні регіони України. І чомусь починає здаватися, що “за” святого імператора всея Руси означає те саме, що «проти» незалежної України й демократичного устрою. У будь- якому разі ситуація ще раз і яскраво висвітлює ту само болючу проблему – приналежність мільйонів українських православних до Московської Церкви. До тієї Церкви, яка сьогодні, судячи з усього, вважає своєю історичною місією не що інше, як відновлення імперії: збирання й збереження всього того, що не зуміли утримати сучасні легковажні російські політики. Ідея проста: знову об’єднати під юрисдикцією Московського Патріархату всіх російських, українських, білоруських, молдавських, естонських та інших православних. А політична надбудова стане тоді чистою формальністю. Адже вже зараз українці моляться “сильному державному царю православному”».

Ось таке із тривогою помічало авторитетне видання у ті, вже далекі, часи. А нині ми бачимо жахливі наслідки... Проте й досі в Чернівцях та, на жаль, багатьох інших містах і селищах України у структурі, керованій митрополитом Онуфрієм Березовським, святобливо схиляються перед іконою російських самодержців, образ котрих сучасна Росія активно використовує як символ «отечества», за яке й веде війну. Про чернівецьку ситуцію щодо цього я писав у матеріалі «Тавро російського світу. І на землі, і над землею, і під землею».

Показово, що коли зовсім недавно, вже у 2025-2026 рр. Жар відвідав кілька закордонних країн, він їздив туди саме до лобістів російської політики і російської омани. У Молдові його квітами зустрічав єпископ, обраний уже під час повномасштабної війни на гундяєвському Синоді в Москві (Філарет Кузьмін). А в Болгарію він мандрував на ювілей Гавриїла Дінева, митрополита Ловчанського, безліччю фактів пов'язаного із Росією та гундяєвськими структурами. Болгарські ЗМІ просто таки рясніють критикою Гавриїла за таку підросійськість.

В інтерв'ю 2021 р. під час візиту на Полтавщину (у вотчину митрополита УПЦ Филипа Осадченка, за чиїм благословінням виходили в незалежній Україні молитовники з молитвами за Росію як «отечество» і її воїнів) болгарський друг Онуфрієвої раті навіть часом забувався і говорив про Україну як про Росію. Наприклад, в одному з місць інтерв'ю він веде мову про роль чернецтва та підкреслюючи, що воно шанується і на його Батьківщині, і там, куди він приїхав, каже: «Монастирі мають велике значення і в Болгарії, і в Росії».

Україна в його свідомості – вочевидь, «провінція» імперії. Зустрічі та співслужіння митрополита Ловчанського з гундяєвськими соратниками тривають і під час повномасштабної війни. Зрештою, практикує їх і чинний Патріарх Болгарської Церкви Даниїл. Болгарська служба радіо «Свобода» («Свободна Европа») 6 грудня 2022 р. сповіщала: «Волоколамський митрополит Антоній з Російської православної церкви перебуває в Болгарії… У вівторок вранці громадяни зустріли його протестом перед російською церквою в центрі Софії… Антоній виконує функції “міністра закордонних справ” Московського Патріархату з літа 2022 р... Перед храмом громадяни розгорнули плакати “Тут не Москва”, “Stop Putin! Stop war!” і скандували “Вбивці” під час богослужіння. Люди протестували проти війни в Україні та присутності представника країни-агресора в Болгарії. Антоній відслужив архієрейську святу літургію разом із Ловчанським митрополитом Гавриїлом та Мелницьким єпископом Герасимом, головним секретарем Священного синоду Болгарської Православної Церкви… До Софії Антоній прибув одразу після участі в Казані у щорічній зустрічі дискусійного клубу “Валдай”, де Кремль формулює основні тези своєї зовнішньої політики. Цього року “Валдай” присвятив свою зустріч релігійно-політичній тематиці. У своєму виступі на форумі Антоній зазначив, що росіяни частіше знаходять спільну мову з мусульманами, ніж із нашими одновірцями на Заході, розповідаючи про свої зустрічі з аятолами в Ірані».

І саме до такого функціонера, як Гавриїл Ловчанський, їздив на ювілей у лютому 2026 р. Жар, а сам Гавриїл приїздив на його ювілей в Банчени у серпні 2025 р. І тоді ж 19 серпня 2025 р. Жарові вручили орден від уже згадуваного Владіміра Кантаряна. А ось тепер він віддячив: передавши Кантарянові орден від Онуфрія та від УПЦ.

Така системність впаяності в «русскій мір» – не поодиноке явище, а принцип, котрий можна ілюструвати діяльністю цілої низки архиєреїв цієї структури. На тлі цього їхні заяви про розрив із «русским миром» та Російською Церквою – пустопорожня риторика. Факти спростовують її нанівець. І насамкінець зверну увагу на таку обставину. На заходах у Молдові співслужив із Владіміром Кантаряном та Лонгіном Жаром і архиєпископ РПЦ Маркел Міхеєску. Ця особа перемежовує участь у рашистських форумах, які проводяться в Росії (як от, наприклад, у Вологді влітку 2025 р.), із нібито правозахисною діяльністю у структурах ООН та інших міжнародних організаціях. Я не маю жодних сумнівів, що це один із агентів впливу Росії на Заході. Зважаючи на багатолітні традиції російської політики, висока імовірність, що таку діяльність курують російські чекісти, службісти ФСБ. Митрополит Лонгін, комунікуючи від імені УПЦ із такими людьми, безперечно, постає дієвою ланкою міжнародного рашистського лобі під час війни.