Беручись до аналізу енцикліки Rerum Novarum у час її столітнього ювілею, Папа Іван Павло ІІ запропонував, по-перше (цитую), «‘перечитати’ енцикліку Папи Лева XIII»; по-друге, «‘розглянутись навкруги’ — на «нові речі», які… дуже відмінні від тих ‘нових речей’, що бу­ли в останній декаді минулого століття»; і, по-третє, «‘поглянути у майбутнє’, де вже прозирає третє тисячоліт­тя християнської ери».

У своїй нинішній доповіді я беру на себе сміливість зробити майже те саме, тобто «перечитати» енцикліку Centesimus annus з позицій нинішнього дня і спробувати зазирнути в майбутнє. Ясна річ, я робитиму це дуже суб’єктивно, бо кожен із вас міг би перечитати цю енцикліку по-своєму, виділяючи інші важливі моменти. Маючи таку мету, я аналізуватиму не стільки місце обох енциклік у соціальному вченні Церкви загалом, скільки те, як, на мою думку, резонує енцикліка Centesimus annus із викликами нинішнього дня.

І почну з висновку, який, хоч і стосується буремних часів ХХ століття, звучить сьогодні як потужний акорд новітньої «фуги Баха»:

Замість пошуку шляхів узгодження інтересів різних народів стало панувати прагнення однієї сторони накинути другій влас­не абсолютне панування, зламати силу її опору за будь-яку ціну, не виключаючи брехні, вбивства мирних жителів, застосування зброї масового знищення (якраз тоді розпочалось її створен­ня). Отож марксистська теорія класової боротьби і мілітаризм мають спільне коріння, а саме атеїзм і зневагу до особи люди­ни, коли принцип сили стоїть вище від розуму та права (кінець цитати).

Папа порівнює тут марксизм із мілітаризмом, хоч ми легко перекинемо цей висновок на путінізм і мілітаризм. Кажучи про енцикліку Rerum Novarum, Папа визнає, що «люди в той час не до кі­нця усвідомили її пророчі вістування, і це призвело до тяжких трагедій». Сьогодні ми можемо так само впевнено сказати, що люди не усвідомили до кінця пророчі вістування й енцикліки Centesimus annus.

Натрапляємо в цій енцикліці на ще одне місце, довкола якого сьогодні точиться чимало дискусій. Який шлях подолання світових конфліктів є успішнішим: шлях soft power, тобто «м’якої сили», чи hard power, тобто сили військового примусу? Сьогодні не раз згадують, що Гельсінський рух, який надав дисидентському рухові в комуністичному блокові певного морального вектора, а особливо робітничий рух «Солідарності» в Польщі разом проклали шлях до успішного розпаду комуністичної системи. Папа Іван Павло ІІ, який бачив перемогу «Солідарності» на власні очі, не міг не вбачати в цьому особливий знак часу (цитую):

Здавалося, ніби скріплений Ялтинськими угодами порядок, що постав у Европі після Другої світової війни, може змінити лише ще одна війна. Натомість його було повалено ненасильни­цькими діями людей, які незмінно чинили опір силі влади і раз у раз знаходили дійові шляхи, щоб свідчити про істину. Це роз­зброїло супротивника, бо насильство завжди потребує «закон­ного» виправдання, воно має виглядати (звісно, на перший по­гляд) так, ніби захищає якесь право чи усуває якусь загрозу.

І в іншому місці:

Варто наголосити, що падіння згаданих «блоків» чи імперій майже повсюдно сталося мирним шляхом, за допомогою лише такої зброї, як істина і справедливість (кінець цитати).

Що ж, саме з опертям на таку «м’яку силу» Анґела Меркель у перші десятиліття ХХІ століття й практикувала доктрину Wandel Durch Handel («Зміна через торгівлю»), сподіваючись, що це «роззброїть» Путіна, і він зречеться логіки конфронтації. Отож головною домінантою того часу була надія на діалог, що й відображено в енцикліці Centesimus annus (цитую):

Питання полягає в тому, щоб показати, що не боротьба з ворогом на знищення і не воєнні дії, а діалог і со­лідарність можуть допомогти у вирішенні тих складних проблем, які постали перед цими народами (кінець цитати).

І саме ця надія й породила позитивну та оптимістичну версію майбутнього, якою так пронизана вся енцикліка «Сотий рік». Знову цитую Папу:

Я особисто у зв’язку з трагічною війною у Перській затоці повторив заклик: «Хай ніколи більше не буде війни!». Так, хай ніколи більше не буде війни, яка знищує життя не­винних людей, яка вчить убивати, нівечить життя тих, що чи­нять убивства, яка тягне за собою ненависть і злобу, ускладнюючи тим самим пошук справедливого розв’язання проблем, що спричинили війну. Нарешті настав час, коли всередині держав особиста відплата і переслідування поступилися місцем силі за­кону; так має бути і в міжнародному співтоваристві (кінець цитати).

Що ж, виявилося, що цей оптимізм був недовговічним. На жаль, ні Анґела Меркель, ні численні послідовники доктрини діалогу в політикумі й Церкві не врахували, що саме розпад комуністичного блоку й Радянського Союзу був для Путіна найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття. Тобто для нього це був не цивілізаційний прогрес людства, а страхітлива поразка Росії. Тому сьогодні він, прагнучи реваншу, усвідомлено грає за логікою «нульової суми», цілковито відкидаючи логіку «позитивної суми», яка передбачає гру за цивілізованими моральними правилами.

До того ж для Путіна не проблема знайти «законне виправдання» агресії, адже він та його підлеглі уподібнились ісаївським глузливцям, які «брехню зробили притулком своїм, і в брехні сховались» (Іс. 28:15). Тож усе залежить від майстерності пропагандистів. Звідси й з’явилися страшилки про «распятих мальчіков» та «українських нацистів».

Є в аналізованій енцикліці ще одне місце, яке привертає увагу сучасного читача. В ньому Папа стверджує, що «як існує колективна відповідальність за недопущення вій­ни, так само існує й колективна відповідальність за сприяння розвиткові». Що ж, він ставить наголос на розвитку, що цілком відповідає згаданій оптимістичній версії майбутнього. Проте для нас сьогодні вагоме значення має його твердження про «колективну відповідальність за недопущення вій­ни». Так-от, війна Росії проти України засвідчила, що цей обов’язок світова спільнота не виконала – згадати бодай ганебну декларативність Будапештського меморандуму 1994 року та неспроможність ООН зупинити цю війну. Мало того, Росія й досі є постійним членом Ради Безпеки ООН, володіючи правом вето, що набрало вже рис цілковитого парадоксу: руйнач міжнародного порядку все ще є одним із п’ятьох гарантів цього порядку.

Отож сьогодні перед людством стоїть важливе питання. З одного боку, для християн війна – це духовна поразка, а справжнім розв’язком земних проблем є любов. Тому, на перший погляд, слова Івана Павла ІІ в аналізованій енцикліці цілком слушні:

Необхідно пам’ятати, що справжній мир ніколи не буває простим наслідком перемоги, отри­маної військовими; він скоріше потребує усунення причин вій­ни, потребує справжнього примирення між народами (кінець цитати).

Проте досвід нинішньої війни якраз і засвідчує, що часом перемога потрібна, щоб відкрити шлях для усунення причин війни і примирення між народами. Саме це і сталося після Другої світової війни, коли саме воєнна поразка нацистського режиму стала передумовою преображення німецького народу.

Сьогодні Україна стала жертвою страшної несправедливості, а про наслідки будь-якої несправедливості чітко говорить псалмопівець: «Ось він зачав несправедливість, злом завагітнів і сплодив лукавство» (Пс. 7:15). Тому й потрібне відновлення справедливості – я би навіть сказав біблійною мовою: потрібне «вирощення справедливості» (пор. Іс. 61:11), і тут Іван Павло ІІ дуже промовистий (цитую):

Rerum novarum засу­джує ідеології ненависти і вказує, як завдяки дотриманню справедливости мо­жна здолати насильство та кривди. Хай згадка про ті страшні по­дії скеровує дії всіх людей, зокрема сучасних лідерів держав, коли нові форми несправедливости живлять нову ненависть і на обрії прозирають нові насильницькі ідеології (кінець цитати).

Кажучи про часом надмірний оптимізм енцикліки, я не хочу цим сказати, що Папа був засліплений втішними тенденціями того часу. Він таки назвав щонайменше два чинники, які можуть негативно вплинути на хід подій (цитую):

а) старі форми тоталітаризму та авторитаризму ще остаточ­но не подолано, і небезпека, що вони можуть знову підняти го­лову, залишається. Тому від усіх вимагається єднати зусилля в ім’я співпраці та зміцнення солідарности між усіма країнами;

б) у розвинених країнах подеколи пропагують суто спо­живацькі цінності, що збуджують інстинкти й вимагають їхньо­го негайного задоволення; це ускладнює розпізнавання і ви­знання єрархії справжніх цінностей людського буття (кінець цитати).

І справді, як мовиться в іншому місці аналізованої енцикліки, «історія свідчить, що демократія без цінностей дуже легко перетворюється на явний або ледь прихований тоталіта­ризм». Це чудово ілюструє ціла низка сучасних західних демократій, починаючи з самих США. Проте коли йдеться про цінності, енцикліка посилає важливі сповіщення не лише урядам, а й кожній людині зокрема. Бо деякі положення комуністичної доктрини залишилися в свідомості багатьох людей на рівні життєвих установок, які буцімто вже не мають ідеологічної прив’язки (цитую):

Осудові у класовій боротьбі підлягає ідея про те, що конфлікт не має обмежень морального чи юридичного характеру, що до­зволено зневажати гідність інших (і, як наслідок, власну) (кінець цитати).

Озирнімося довкола на наше побутове життя: як часто, реагуючи на дії нашого кривдника, ми вважаємо цілковито виправданим якнайболючіше зганьбити його й принизити його людську гідність! Комунізм уже спочив у Бозі, але шрами його все ще в нашій душі. Іван Павло ІІ чітко вказує на глибинну причину цього феномену (цитую):

Йдеться про помилкове розуміння свободи людини, коли свобода перестає залежати від істини і, відповідно, позбавлена обов’язку поважати права інших. Сутні­стю свободи тоді стає любов до самого себе — аж до відкидання Бо­га і зневажання ближнього; стає самозакоханістю, яка за будь-яку ціну утверджує власні інтереси й не визнає усі справедливі обмеження (кінець цитати).

Новими барвами заграли у час нинішньої війни слова Папи, що стосуються бідніших народів (цитую):

Але найголовніше — треба перестати вважати бідних: і поодиноких осіб, і цілі народи — тягарем та ласими до чужої праці настирними прохачами... Поліпшення становища бідних як ніщо інше сприятиме моральному, культурному й навіть економічному вдосконален­ню усього людства (кінець цитати).

Тут ми, українці, опинилися у своєрідних лещатах. З одного боку, нашим спасінням стала глобалізованість світу й той факт, що всі злочини рашистів негайно з’являлися на ай-фонах і в соцмережах. Всього цього не було, коли московити вирізували під пень мешканців Батурина. І саме християнський імпульс співчуття до жертви спонукав європейців прийняти біженців і відгукнутися на певні потреби української оборони.

Проте як швидко втомилося багато європейців від своєї милосердності! Як швидко зазвучали голоси, що Україна хоче перекласти тягар війни на Європу, а то й втягнути її у цю війну. Як важко давалося усвідомлення, що, обороняючи себе, Україна насправді обороняє й цілу Європу! Ясна річ, сказати про це 1991 року папська енцикліка не могла, але згадана вище думка про «сприяння вдосконален­ню усього людства через допомогу бідним народам» прокладає місточок і до нинішньої ситуації.

Оглядаючись на столітній ювілей новітнього соціального вчення Церкви, Папа формулює важливу динаміку розвитку людського суспільства (цитую):

Колись вирішальним чинником виробництва була зем­ля, згодом — капітал як сукупність засобів виробництва; нині ж зростає вирішальна роль саме людини, тобто її знань, особли­во наукових, її спроможности до взаємоповʼязаної й водночас компактної організації праці, її здатности передбачати й задоволь­няти потреби інших (кінець цитати).

Цікаво, що в наш час перелік цієї динаміки можна продовжити далі. Адже на суспільну арену стрімко увірвався Штучний Інтелект, який претендує на те, щоб усунути людину від численних функцій її виробничої й суспільної діяльності. Свого часу реакцією людства на механізацію праці був рух «луддистів», які нищили ненависні механізми, що позбавляли їх праці. Цікаво, як відреагує людство на те, коли ШІ позбавить людей контролю за своїм життям?

Інакше кажучи, я навіть не знаю, чи варто Церкві буде чекати аж на енцикліку «Двохсотий рік», щоб оцінити тогочасні «нові речі». Дай, Боже, людству дожити бодай до енцикліки «Стоп’ятдесятий рік» і написати її так само оптимістично, як Папа Іван Павло ІІ написав свою «Сотий рік». Втім той самий Папа відкрив нам у цьому плані певне віконце надії (цитую):

У всі часи справжня і споконвічна «новизна речей» походить від всемогутности Бога, який сказав: «От нове творю все» (Од. 21:5). Ці слова мають відношення до кінця історії, коли Христос «пе­редасть царство Богові й Отцеві... щоб Бог був усім в усьому» (1 Кор. 15:24, 28) (кінець цитати).

Отож коли свої суспільні недуги беруться лікувати люди, вони часто, за словами Папи, послуговуються ліками, які «є небезпечнішими за хворобу». Проте, на щастя, саме Бог творить ті «нові речі», які стають спасенними для людства. Тому формула rerum novarum назавжди залишиться вічно оновлюваним віконцем у майбутнє, з якого ми споглядатимемо дивні і водночас величні діла Господні.

Я назвав би це «суб’єктністю» суспільства, яка, разом із су­б’єктністю особи, була скасована «реальним соціалізмом» (Див.: Sollicitudo rei socialis, пп. 15, 28.).

На питання про походження хибного погляду на природу особистости й на «суб’єктність» суспільства маємо відповісти, що першопричиною є атеїзм.

Політичне життя також залишалося під контролем інших держав, тоді як усередині країни племенні союзи все ще не злилися в єдину наці­ональну спільноту. Бракувало й фахівців, здатних чесно та компетентно організувати роботу державного апарату; не було спеціалістів, спроможних ефективно й відповідально керувати економікою.

Питання полягає в тому, щоб показати, що не боротьба з ворогом на знищення і не воєнні дії, а діялог і со­лідарність можуть допомогти у вирішенні тих складних проблем, які постали перед цими народами.

Ці події — пере­сторога тим, що під приводом політичного реалізму бажали б усунути з політичної арени закон і мораль.

Однак створена вільною людина водночас уражена первородним гріхом, що постійно підштовхує її до зла, тому вона потребує відкуплення. Це вчення є невід’ємним складником християнського Об’явлення, але воно має й велике герменевтичне значення, бо допомагає зрозуміти людську дійсність. Лю­дину притягує до себе добро, але вона здатна чинити і зло.

Коли люди вважають, що володіють секретом досконалого суспіль­ного устрою, де неможливе зло, вони також думають, що можуть вдаватися до будь-яких засобів, навіть насильства і брехні, аби втілити таке суспільство в життя. І тоді політика стає «світ­ською релігією», що живе ілюзією побудови «раю на землі».

Разом з усіма людьми доброї волі христи­яни, насамперед миряни, покликані до завдання вносити єван­гельський дух у справи людські.

Перед людською свободою постала можливість співпра­цювати з милосердним задумом Бога, який діє в історії.

Треба також додати, що тоталі­таризм постає із заперечення об’єктивної істини: якщо не існує трансцендентної істини, зберігаючи вірність якій людина як­найповніше відповідає власній сутності, то не існує й жодного надійного принципу, що гарантував би справедливість у стосунках між людьми. Між класовими, груповими чи національни­ми інтересами неминуче постане протистояння. Якщо не визна­ють трансцендентну істину, тоді гору бере право сили і кожен на­магається якнайповніше використати свої можливості, щоб на­кинути іншим особистий інтерес чи думку, знехтувавши права­ми інших. Тоді людину поважають настільки, наскільки її можна використати для досягнення особистих цілей. Отож ко­рені тоталітаризму нового часу — в запереченні трансцендент­ної гідности людини, яка, будучи видимим образом невидимого Бога, за своєю природою наділена правами, що їх ніхто не може порушити: ні окремі особи, ні групи, ні класи, ні нація чи держа­ва.

Церква не заплющує очі на небезпеку фанатизму та фундаменталізму з боку тих сил, які заради ідеології, що претендує на науковість або релігійну цінність, прагнуть накинути іншим власне розуміння істини і блага. Однак християнська істина — не така. Оскільки вона не є ідеологією, то й не намагається піді­гнати під жорстку схему соціально-політичну дійсність, а ви­знає, що людське життя триває в історії за різноманітних обста­вин, до того ж недосконалих. Навіть більше, незмінно наполя­гаючи на богоданній гідності людини, Церква методологічно завжди виходить з поваги до свободи.

Вона є документом церковного вчення — Магістеріюму, тому разом з іншими подібними документами входить до євангелізаційної місії Церкви. Отже, соціаль­не вчення Церкви саме по собі є знаряддям євангелізації.