Самі собі голова. Як сторіччя тому починалася боротьба за українську помісну церкву
Микільський військовий собор, зруйнований більшовиками в 1934 році. Фото: DR
Сьогодні, 5 січня, в Стамбулі почнеться процедура надання томосу про автокефалію Православній церкві України, а 6 січня томос буде урочисто вручено Вселенським патріархом Варфоломієм предстоятелю ПЦУ митрополиту Київському і всієї України Епіфанию. Згадуємо, як 100 років тому починалася боротьба за українську помісну церкву і як вона проходила. Поборникам автокефалії вона коштувала великих грошей і багатьох життів.
З березня 1917 року Україна стала на шлях свого оформлення як незалежної держави. За наступні три роки і Центральна рада, яка оголосила про розрив відносин із Росією, і гетьман Павло Скоропадський, який за інерцією дивився у бік Москви, так чи інакше усвідомлювали потребу в помісній церкві для своєї країни.
Далі за всіх пішла Директорія на чолі із Симоном Петлюрою. Через два тижні після взяття Києва - у перший день 1919 року - вона видала закон Про верховне управління Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). До складу Синоду, головного керівного органу, увійшли архієпископ Катеринославський Агапіт (Вишневський), єпископ Кременця Діонісій (Валединський) і протоієрей Василь Липківський. З цього дня в українських церквах припинили згадувати в літургіях російського патріарха Тихона і підпорядкованого йому митрополита київського Антонія.
У жовтні 1921 року, коли владу в Україні остаточно взяли червоні, всеукраїнський собор УАПЦ обрав главою національної церкви митрополита Василя Липківського. Більшовикам такі нововведення спочатку були зручні, не зважаючи на те, що походили вони з ворожої петлюрівщини: в УАПЦ стало переходити духовенство тихонівців, з якими диктатура пролетаріату почала справжню війну. Обновленське ж православ'я щосили співпрацювало з більшовиками й успішно конкурувало з автокефалією.
Але вже до кінця 1930-х Кремль майже цілковито ліквідував усі церкви на території СРСР - як реформовані, так і традиційні. Храми УАПЦ у Києві і Харкові комуністи підірвали насамперед, а священиків заслали в табори або розстріляли. Окремі парафії національної церкви до розвалу Союзу існували тільки в діаспорі.
ПРИВІТ ВІД КРАМОЛЬНОГО ГЕТЬМАНА: Микільський військовий собор, збудований за Івана Мазепи в кінці XVII століття в Києві, став головним храмом УАПЦ у 1919 році. Через 15 років більшовики зрівняли із землею храмовий комплекс, на місці якого зараз - готель Салют і площа Слави. Фото: DR
Такі різні борці
Перші ідеологи української автокефалії були по-революційному радикальні. У квітні 1917-го з Петрограда до Києва прибув Олександр Лотоцький, активіст ще вчора підпільного Товариства українських поступовців. Він заявив про себе в 1904 році, коли з групою товаришів підірвав у Харкові пам'ятник Олександру Пушкіну. Це була відповідь на урочистості з нагоди 250-річчя так званого возз'єднання України з Росією. Такі ж акції поступовці готували і щодо пам'ятників російським імператорам у Києві та Одесі.
У 1917-му Лотоцький першим озвучив перед багатотисячним мітингом на Софійському майдані ідею негайно створити УАПЦ. "Неможливо, щоб центр управління церквою знаходився у межах іншої держави", - повторював активіст щоразу, коли про це йшла мова.
Проте увесь вищий клір в Україні тоді складався з етнічних росіян - звичайна практика для Російської імперії. Ніхто з цього духовенства і чути не хотів про автокефалію. Нічим не закінчився і візит української делегації на чолі з військовим священиком Олександром Маричевим до патріарха Тихона в Москву.
Неможливо, щоб центр управління церквою був в іншій державі
Олександр Лотоцький, міністр віросповідань за гетьмана Скоропадського
А тим часом на початку осені в Києво-Печерській лаврі самовільно оселився архієпископ Володимирський і Суздальський Алексій (Дородніцин). Він був родом із-під Слов'яносербська Катеринославської губернії (зараз - Луганська область), добре володів українською мовою, в Києві (як представник вищого кліру) очолив рух за автокефалію.
Невідомо, наскільки щирим був Алексій у своїх українофільських помислах. Адже він з'явився в Києві після того, як паства прогнала його з кафедри архієпископа в березні 1917-го – за дружбу з Григорієм Распутіним, духівником царської сім'ї, який, як вважалося, згубно впливав на неї і мав зв'язки з нечистим.
Волинський архієпископ Євлогій писав про Алексія: "Він мав чудовий голос, був вмілим регентом. Зовні виглядав потворно: огрядність його була настільки непомірна, що він не міг дослужити літургії, щоб не перевдягтися перед Херувимською. Апетит його всіх вражав, а коли потерпав від спраги, міг випити мало не відро води".
Кияни з усмішкою переказували, як одного разу, привівши до пам'ятника святого Володимира хресний хід, Алексій спорожнив цілу кандію (велику мідну чашу) святої води, приготованої для окроплення.
Осівши в Лаврі, архієпископ Алексій поводився по-революційному зухвало. Євлогій звинувачував незваного гостя: "[Він] став каламутити ченців-українців і налаштовувати їх проти митрополита Володимира, сподіваючись сісти на його місце. Бувало, йому [Володимиру] треба кудись з'їздити, а ченці не дають коней і заявляють: "Владика Алексій на конях виїхав".
Тому Всеукраїнський православний собор, який відкрився у січні 1918-го, в перший день своєї роботи влаштував суд Алексію і позбавив його сану. Хоча звинувачений ледве помітив покарання - його підтримувала Всеукраїнська православна церковна рада, яка виконувала роль синоду в українському уряді. Та й було за що: Алексій видав у друкарні Києво-Печерської лаври перший молитовник українською мовою. Як відмінний знавець історії православ'я, він зібрав навколо себе місцевих інтелектуалів, які довели неканонічність томосу (указу) патріарха Діонісія від 1686 року (згідно з цим документом українська церква перейшла під владу Москви). На соборі з великою доповіддю на цю тему виступив Іван Огієнко, майбутній митрополит УАПЦ Іларіон.
У жовтні 1918-го поміркованого філософа Василя Зеньковського на посаді міністра віросповідань змінив радикал Лотоцький. Він чітко озвучив церковного собору, який досі засідав: "Автокефалія – це не лише церковна, а й державна наша необхідність". Але 14 листопада гетьман здивував усіх, підписавши грамоту про федералізацію з небільшовицькою Росією, тобто з неіснуючою державою. Кабінет міністрів Федора Лизогуба пішов у відставку, а з ним і Лотоцький. "Впав міністр - впала й автокефалія!" - урочисто проголосив архієпископ Євлогій делегатам собору.
Через місяць до Києва увійшли війська Петлюри. Директорія без зайвих церемоній прийняла закон Про верховне управління УАПЦ. Особливо затятих противників автокефалії - волинського архієпископа Євлогія і київського митрополита Антонія - вислали до Бучацького греко-католицького монастиря. Там обидва, до свого подиву, побачили, що ідея національної церкви - аж ніяк не фантазії політиканів. Євлогій так описував тутешню літургію: "У храмі нас поставили на хори. Прихожан було досить багато. Чоловіки в кожухах, жіноцтво... [] В кінці служби замість запричасного вірша грянув Ще не вмерла Україна".
У Києві тим часом парафіяни єпископа Назарія (Блінова), який тимчасово очолив митрополію замість Антонія, попросили читати Євангеліє українською мовою. Той відмовився, і збори мирян склали статут своєї церкви. Уряд його підписав і затвердив для них парафію в розкішному соборі Святого Миколая на Печерську.
У храмовий день - 22 травня 1919 року - на першій службі українською мовою парафіяни не вміщалися в соборі: багато хто стояв біля дверей і на вулиці, про що писав пізніше Василь Липківський, який служив тоді літургію. Микола Леонтович, автор знаменитого Щедрика, написав розспіви до цього дня і сам диригував хором.
ПЕРШИЙ НЕЗАЛЕЖНИЙ: Першого главу УАПЦ Василя Липківського за давньою традицією висвятили на митрополита всі священики Всеукраїнського собору в Софії Київській в жовтні 1921 року. Фото: DR
Вселенський хаос
У середині літа того ж року до Стамбула-Константинополя вирушила дипломатична місія на чолі з Лотоцьким, який мав отримати схвалення автокефалії від вселенського патріарха.
Султанська столиця тоді переживала жахливі часи. Туреччина нещодавно визнала свою поразку у Першій світовій війні. Стамбул зайняли війська Антанти - англійці та французи. Патріарха Германа V ще до офіційного припинення боїв вигнали парафіяни-греки, яких тоді в місті було 150 тис. Бо на початку війни владика звернувся до всіх митрополитів у Туреччині з приписом молитися щонеділі за здравіє султана. До того ж патріарх пожертвував тисячу пар чобіт для турецьких солдатів.
Під час ритуалу Великого входу в кафедральному храмі Святого Георгія 5 жовтня 1918 року парафіяни почали скандувати Герману: "Геть! Геть!" Владика знепритомнів, і через тиждень тимчасовим місцеблюстителем його престолу обрано Дорофія Прусського (від міста Прусса на березі Мармурового моря, зараз - Бурса). Він розгорнув потужну антиосманську кампанію - заборонив вивчення турецької мови в грецьких школах, православні храми Стамбула з його подачі оголосили про приєднання до Греції, а їхні парафіяни демонстративно відмовлялися визнавати владу султана.
До того ж у березні 1919-го Дорофій писав до архієпископа Кентерберійського: "Ми благаємо Вас надати енергійну підтримку британському уряду в його зусиллях прибрати турків [зі Стамбула]". Тоді ж в головній мечеті імперії Айя-Софія, яка до падіння Константинополя в XV столітті була патріаршим собором, сталося нечуване: вперше після 465-річної перерви священик грецького полку, який стояв у місті, відслужив там заупокійну літію.
У травні 1919-го почалася Друга греко-турецька війна. Саме тоді до Стамбула і прибула місія Лотоцького. Дорофію вочевидь було не до української автокефалії, і він умив руки: мовляв, тільки новий вселенський владика може вирішувати такі питання.
ЧУЖИЙ СЕРЕД СВОЇХ: Марко Грушевський (перший зліва), родич голови Центральної ради Михайла Грушевського (в центрі), в 1922 році став єпископом УАПЦ. У 1930-му газета Вісті ВУЦВК опублікувала його публічне зречення від сану. Незважаючи на це, більшовики розстріляли Марка Грушевського в 1938-му. Фото: NAC
Розмінна монета
Українські історики й богослови сіли тоді за давні письмена і до осені 1921 року знайшли відповідне рішення проблеми канонічності УАПЦ. Послідовники професора Огієнка на чолі з Василем Липківським підняли постанови ще перших вселенських соборів. Так, з'їзд вищого кліру 451 року в Халкідоні (зараз зліва район Стамбула) 17-м правилом встановлював: щоб надалі уникати чвар за парафії, розмежування єпархій має відповідати політичному поділу країн.
Цей древній постулат був вагомим аргументом для УАПЦ. Константинополь і надалі залишався осторонь - там у березні 1921-го Дорофія Прусського змінив Микола Кесарійський з такими ж повноваженнями місцеблюстителя. Не чекаючи нового патріарха, в жовтні того ж року в Софії Київській відкрився собор УАПЦ і обрав своїм митрополитом Василя (Липківського).
Для більшовиків поява української автокефалії стала в нагоді. Її не визнавав московський патріарх Тихон, а з ним нова влада вела жорстку боротьбу, в якій УАПЦ ставала мимовільним союзником.
У червні 1922-го Дмитро Мануїльський, тодішній головний комуніст України, розіслав інструкцію до губернських комітетів із грифом Таємно. У ній він підкреслив: боротьба УАПЦ із російською церквою - важлива. У тій же директиві Мануїльський давав відмашку: "Ми повинні звернути особливу увагу на розкол самої автокефальної церкви як форпосту петлюрівщини [і] виділяти прошарки духовенства, яке визнає політичні завоювання Жовтневої революції".
З останнім пунктом більшовикам було найважче. Обновленці, яких вони підтримували, незабаром дискредитували себе в очах народу. Парафіяни тягнулися до традиційних тихонівців або до священиків УАПЦ. Останні саме йшли пліч-о-пліч із більшовиками, бо ті розгорнули доволі успішну українізацію в країні. Про це митрополит Василь говорив у одній із проповідей: "Не все українське є петлюрівським, цього українська церква добре навчила й обновленців, і безвірників, і навіть тихонівців, бо всі вони вже взялися за українізацію".
БДЖОЛИ ПРОТИ МЕДУ: Антицерковний плакат 1920-х років, який переконував, що через релігійні свята поширюється пияцтво. Поет Дем'ян Бідний навіть Христа зображував алкоголіком: "Все знали Иисусовы замашки, что он был слаб насчет рюмашки". Фото: NAC
Незабаром Липківський став кісткою в горлі радянської влади. "Мільйони загинули і гинуть в морі повоєнних хвиль, - звертався він до пастви під час служби. - А скільки жертв забрала зміна ладу капіталістичного на соціалістичний! Які гекатомби розстрілів, жертв голоду, заслань! Який моральний занепад притлумив людськість!"
На вимогу більшовиків у жовтні 1927 року II собор УАПЦ звільнив отця Василя від "важкого тягаря митрополичого служіння". Завдавав клопоту червоним і новий владика Микола Борецький. Чекістам довелося в січні 1930-го скликати збори священиків УАПЦ, які назвали себе "надзвичайним собором" і оголосили про саморозпуск автокефальної церкви. Отця Миколая засудили на вісім років за антирадянський вплив на суспільство. У в'язниці Ярославля навіть під тортурами він не підписав звернення до Папи римського, яким заперечував переслідування у СРСР за віру. Катування для митрополита закінчилися психіатричною лікарнею в Ленінграді, звідки в 1935-му дійшли останні звістки про нього.
Тим часом колишні колеги митрополита Василя боялися навіть вимовляти його ім'я. Він жив у сестри на Солом'янці (тоді - передмістя Києва), жодного разу так і не отримавши призначену йому пенсію в 50 карбованців. Своєму учневі отцю Петру Маєвському він писав у США: "Про молоко, м'ясо, цукр годі й думати. Хоча б мати з півфунта (220 г) хліба на добу, пуд муки на місяць, із півпуда круп на куліш і фунт якогось жиру для присмаку, що обійшлося б у п'ять доларів на місяць".
Маєвський відгукнувся, а за місяць до останнього, п'ятого арешту владики (в жовтні 1937-го) надіслав йому $49 на закордонний паспорт. Але Липківський відправив гроші назад. А в листопаді 73-річного отця Василя розстріляли в Лук'янівській в'язниці за "організацію фашистських священиків".
СПРАВА В КАПЕЛЮСІ: Делегація Константинопольського патріарха прибула до Варшави освятити православну автокефалію Польщі, вересень 1925 року. Митрополити Буковинський Нектарій (Котлярчук), Халкидонський Йоахім і Сардський Германій - на передньому плані. За ними в циліндрах простують польські православні ієрархи. Фото: NAC
Несподіваний союзник
Сусідня з Україною Польща, отримавши незалежність у 1919 році, стала всіляко позбавлятися нагадувань про більш як столітню владу Росії над нею. Насамперед керівництво II Речі Посполитої взялося за православних, яких у нових її межах виявилося 5,5 млн. Поляки вирішили створити для них свою автокефалію.
Як слід було очікувати, московський патріарх Тихон став проти польської автокефалії. Він відправив на митрополичу кафедру до Варшави, як йому здавалося, відданого архієпископа Георгія Ярошевського. Однак той виказав повну підтримку польському уряду і почав схиляти тутешній клір до незалежності від Москви.
Активність владики Георгія закінчилася для нього трагедією. Восени 1922 року митрополит відсторонив від викладання в семінарії Холма архімандрита Смарагда (в миру - Павло Латишенко), бо той задовго перебував невідомо де. Хоча за цим професором закріпилася слава яскравого знавця богослів'я та історії церкви.
Смарагд був переконаний: покарання на нього наклали через відданість Тихону. Архімандрит купив револьвер і домігся 8 лютого 1923 року прийому у митрополита Георгія. Святі отці наодинці проговорили дві години. Їхнє спілкування перервав Смарагд - він випустив у митрополита зблизька кілька куль.
Прибула поліція, архімандрит не пручався і пояснив свій вчинок злочинними намірами Георгія відійти від московської церкви. На суді позбавленому сану вбивці загрожувала шибениця. Однак досвідчені адвокати довели, що митрополит завдав особистої образи Латишенкові, і той відбувся 12 роками в'язниці.
ЗА "ПРАВИЛЬНУ" ВІРУ: Замітка в газеті Kurier Warszawski за лютий 1923 року про вбивство митрополита Георгія. Архімандрит Смарагд (на фото) застрелив його за прагнення до незалежності Польської православної церкви від Москви. Фото: NAC
Після цих подій митрополитом Варшавським і всієї Польщі обрали уродженця російського Мурома Діонісія (Валединського), який стояв біля витоків УАПЦ. Він уклав конкордат - договір про співпрацю - з польським урядом. У відповідь влада стала активніше добиватися для православних автокефалії. І незабаром Варшава знайшла підтримку Константинополя. Точніше, купила її.
Професор богослів'я Віленського (Вільнюського) університету Болеслав Вілановський, посилаючись на свої джерела, на лекціях говорив: православна автокефалія обійшлася Польщі в 3 млн. злотих. Отримавши їх, патріарх Григорій VII в листопаді 1924-го підписав відповідний томос.
Діонісію як етнічному росіянину в мовному питанні була ближче служба церковнослов'янською. Однак він взяв під своє крило багатьох діячів УАПЦ, які емігрували до Польщі. Висвятив Івана Огієнка, який згодом став митрополитом Холмським. З його ж благословення Луцьким єпископом став Полікарп Сікорський, який працював в уряді УНР. За Діонісія українська мова всюди звучала в церквах Польщі, особливо на Волині. Щоправда, в 1936 році, коли після смерті творця польської незалежності маршала Юзефа Пілсудського країну накрила чергова хвиля націоналізму, митрополит не зміг протистояти знищенню більш як 150 православних храмів.
У 1941-му за німецької окупації Діонісій спробував відродити українську автокефалію і призначив тимчасовим її главою Полікарпа Сікорського. З перемогою СРСР у Другій світовій війні ці плани виявилися нездійсненними. Хоча московський патріархат, який відродив Кремль у 1943 році, вже в комуністичній Польщі визнав-таки православну незалежність країни.
Українська автокефалія далі продовжувала існувати у вигнанні - переважно у США і Канаді - все з тією ж невизначеною легітимністю. На історичну батьківщину її священики повернулися лише в 1991-му.
Олег Шама
