Щойно натрапив на знакові слова одного ірланського єпископа. Сказані відносно недавно, я так розумію, в контексті сексуальних скандалів і доволі значного відходу людей від Церкви.

Сказане ним добре віддзеркалює і нашу ситуацію, з тою лише різницею, що в нас ситуація гірша в рази... Але назагал його слова діагностують ту саму проблему:

"Хоч Ірландія і є традиційною католицькою країною, проте вона не має відповідного рівня богословської науки. Вивчення катехизму в школі, попри добру волю вчителів, не достатнє для появи молодих католиків, готових влитися у християнську спільноту. Іноді, після 15 років катехизації, молодь залишається цілком неосвіченою під богословським оглядом. Немає жодних форумів для обговорення зв’язку між вірою і життям, таких як «католицькі академії» в багатьох німецьких єпархіях. Немає серйозних католицьких видавництв і медіа, такого рівня, як католицькі видання Франції та Італії.  Існує дуже мало письменників, які позиціонують себе як католики..."

Виявляється, у «цивілізованому світі» розуміють, що богослов’я Церкві все таки потрібне. Виявляється,  існує зв’язок між станом церковного організму, особливо молодого покоління в Церкві, та інтелектуальним рівнем Церкви, плідністю її богослов’я і ефективністю її інституцій, покликаних це богослов’я розвивати.

Недавно російський політолог, що мешкає в Києві, Андрей Окара, зробив подібну заувагу щодо важливості богослов’я, в цьому випадку – для політичного формування держави Україна. Цитую його коментар в одній з дискусій на Facebook: «Даже с сугубо светской точки зрения, богословие - это часть soft power. Без оригинального (а не компиляционного) богословия и ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНОГО БОГОСЛОВСКОГО КНИГОИЗДАНИЯ Украина остается провинцией».

До речі, місяць тому в Москві презентували 27 том «Православной энциклопедии», і це лише літера И...

І зовсім недавно РПЦ, очевидно в рамках проекту Русского мира, започаткувала науково-видавничу ініціативу: впродовж наступних кількох років видати декілька десятків книг, серйозного академічного рівня, в серіях «Православный Киев» і «Православная Украина», чим буде сформовано і утверджено певну «версію» української церковної історії. Питання, якою буде ця версія, звичайно ж, риторичне. Чи можуть УГКЦ чи українські православні юрисдикції висунути альтернативу богослов’ю та історії у виконанні «газпром-православия»?