Найпростіше було б пояснити все невіглаством або поганим смаком. Але офіційна реакція показала дещо інше. Американська влада не відмежувалася від жесту міністра – ані Пентагон, ані Білий Дім не назвали його помилкою і не представили як невдалий експромт. Отже, в межах американської інституційної культури він не був сприйнятий як щось неприйнятне. А це значить, що справа не лише в особистій некомпетентності одного посадовця, а й у тому, що саме в цьому середовищі вважають молитвою і яку функцію вона тут виконує у публічному просторі.

З погляду богослов’я, молитва – це не просто урочисто оформлений текст. Молитва передбачає звернення, а тому у ній завжди присутній той, хто промовляє, Той, до кого звернене слово, і відповідальність, яку це слово накладає на самого мовця. Саме тому традиція завжди уважно ставилася до змісту молитви, до її форми та доречності: слова, сказані перед Богом, не бувають нейтральними. Вони зобов’язують, формують, повертаються до людини як мірило її власної позиції. Коли цього виміру немає, перед нами вже не молитва, а інший тип висловлювання, навіть якщо зовні він все ще виглядає як такий. Згадаймо хоча б вірш Дмитра Павличка, що починається словами: «Отче наш, Тарасе всемогущий…»: форма молитви тут збережена, але сам акт мовлення має зовсім іншу суть.

Поява на офіційному молитовному зібранні тексту з кінематографічної сцени насильства не може бути пояснена лише помилкою атрибуції. Молитва як акт звернення передбачає відповідальність мовця за зміст власних слів, за адресата звернення і за сам характер цього акту. Коли сакральна форма використовується насамперед для символічного ефекту, ця відповідальність втрачається. Зберігається лише формальна подібність до молитви, тоді як її внутрішнє наповнення зникає.

Для опису такої логіки корисним є поняття «цивільної релігії», яке Роберт Белла увів у 1967 році. Воно означає сукупність символів, ритуалів і сакралізованих формул, через які державна влада набуває піднесеного, майже священного звучання, не будучи при цьому безпосередньо вкоріненою у тій чи іншій богословській традиції. Не принципово, чи текст взято з сакрального джерела, чи з фільму Тарантіно, важливо те, чи створює він потрібний образ, чи надає промовцеві вигляду людини, пов’язаної з вищим сенсом, історичною місією або моральною правотою. Якщо так, то такий текст уже виконує свою функцію. Саме тому адаптований монолог із «Кримінального чтива» без особливих перешкод увійшов в молитовний контекст. Внутрішній критерій, який дозволив би сказати «це неприйнятно не тільки тому, що недоречно, а тому, що це вже не молитва», у цьому випадку просто не застосовувався.

Згаданий епізод у Пентагоні цікавий не лише як курйоз чи анекдот про американську політичну ексцентричність. Він показує, що відбувається з релігійною мовою, коли вона відривається від традиції, яка колись надала їй зміст, межі й вагу.

Проблема не в тому, що популярна культура увійшла в релігійний простір – до цього сучасний світ вже звик. Суттєво проблемнішим є те, що сама релігійна мова дедалі частіше починає працювати за правилами видовища. Важить уже не те, чи слово правдиве, чи виростає воно з традиції і чи зобов’язує того, хто його промовляє. Важить, чи воно впізнаване і здатне справити враження. З цього погляду «Кримінальне чтиво» виявилося доречнішим для публічної молитви, ніж справжній біблійний текст, бо краще працює як впізнаваний знак сили.

Для тих, хто мислить у богословських категоріях, це привід серйозно замислитися. Передусім про те, чи маємо ми нині досить ясні критерії, щоб відрізнити молитву від її імітації. Не для того, щоб підозріло реагувати на кожне публічне звернення до релігійної мови, а для того, щоб бачити, коли вона перестає бути власне молитвою і починає виконувати іншу функцію – символічну, політичну або легітимаційну.

Тим більше, йдеться не лише про американську політику. Чи радше – взагалі не про американську політику. Благословення політичних рішень, молитви на офіційних заходах, біблійні цитати в публічних промовах трапляються в дуже різних контекстах. Усі вони можуть бути виявом щирої віри. Але так само можуть використовуватися як спосіб надати рішенням владноможців більшої ваги та морального авторитету. Зовні ці речі часом майже не відрізняються. Річ не у тому, як це виглядає, а в тому, чим це насправді є.

Богословська грамотність у такій ситуації означає не тільки знання текстів. Вона означає також уміння бачити, як ці тексти функціонують у конкретних обставинах. Молитва передбачає адресата, мовця, який бере на себе відповідальність за свої слова, і зміст, якого не можна довільно позбутися чи підмінити. Коли цього немає, перед нами вже щось зовсім інше, навіть якщо за формою воно все ще виглядає як молитва.

Геґсет, ймовірно, не вважав, що зробив щось неприйнятне. І це найбільша проблема усього цього дійства: він спокійно виголосив текст з кримінального фільму як текст молитви, бо не відчував докорів сумління за те, що знайшов «правильну форму» для свого політичного жесту, і використав релігійну мову для цілком прагматичної цілі – ефектно донести «правильне» повідомлення до своїх колег і підлеглих. Це не ексцес і не курйоз. Це один із механізмів, за якими сьогодні часто працює публічна культура. Саме тому його важливо вміти помічати.