“...Щоб ніхто не віддав нікому злом на зло...”
Релігійне життя України останніми роками позначене безліччю подій, що мають величезне значення не лише для тисяч віруючих, а й для всього суспільства. Однак у цьому бурхливому потоці змін є й такі, що вирізняються особливо, оскільки очікувалися людьми протягом десятиріч і сьогодні не сходять з уст людей, бо безпосередньо торкаються їхніх інтересів, становлять смисл їхнього буття. До таких подій, поза сумнівом, належить відродження Української греко-католицької церкви. Проіснувавши кілька століть на українській землі, ця церква, як відомо, в кінці другої половини нашого немилосердного віку стала жертвою політичних маніпуляцій, була викреслена з життя розчерком пера “батька народів”. Однак номінальна відсутність церкви не тотожна людському забуттю, загибелі в душах людей любові до неї. Всі ці роки, аж до легалізації УГКЦ в перебудовчі часи, її вірні берегли і зберегли не лише віру батьків, а в значній мірі й саму церкву, її структуру. Відродження греко-католицизму випало на складну добу, тому й сповнене воно драматизму. УГКЦ має безліч суто релігійно-церковних проблем, які вимагають негайного вирішення; церква знаходиться в епіцентрі міжконфесійного конфлікту, що вже не перший рік терзає Україну. Греко-католицьку карту прагнуть розіграти на свою користь різні політичні сили. Ось далеко не повний перелік рифів у життєвому морі, по якому пливе церковний корабель. У такій ситуації особлива відповідальність лежить на керманичах. Вони багато в чому визначають обличчя церкви, задають тон у її контактах з рештою суспільства та іншими церквами. Цим проблемам і присвячена розмова кореспондента журналу з митрополитом Володимиром СТЕРНЮКОМ, правлячим архієреєм Києво-Галицької митрополії УГКЦ.
Владиці Володимиру Стернюку 85-ий рік. Але й сьогодні він напрочуд жвавий, енергійний, здається невтомним. Наша розмова тривала понад три години, та митрополит попрощався з чудовим настроєм і відмінним самопочуттям. Такий життєвий темп і робоче навантаження для нього звичні.
Прошу владику коротко розповісти читачам журналу про своє життя, яке навіть віруючим людям відоме дуже мало. А життя це складне й нелегке, сповнене боротьби за існування греко-католицької церкви в Західній Україні.
В. Стернюк. — Народився я в сім’ї греко-католицького священика в Пустомитах на Львівщині. Батько був деканом Стрийського деканату. Родина наша мала близькі стосунки з відомими представниками української інтелігенції. Батьків брат, наприклад, був одружений із сестрою Соломії Крушельницької. Моя мати — з родини Коновальців: батько Євгена Коновальця — рідний брат моєї матері.
Моя молодість припала на роки кривавих воєн 1918—1920 років, великих політичних зсувів і національного піднесення українців. 1921 року я виїхав до Бельгії закінчувати навчання в гімназії, яке починав у Львові. А потім вступив до монастиря редемптористів, закінчив теологічний факультет. Загалом у Бельгії пробув близько дванадцяти літ. Там же мене й висвячено на священика у 1931 році.
Наступного, 1932 року, закінчив у Бельгії своє богословське навчання й повернувся до Галичини. Випало мені далі сім літ спокійного душпастирського життя. А потім почалася друга світова війна, неспокій, загибель людей і духовних цінностей.
Кореспондент: — Ваше Високопреосвященство, чи довелося вам працювати в оточенні митрополита Андрея Шептицького, бачити, як він з народом спілкувався, яким був узагалі в житті?
В. С.: — Митрополита Шептицького знав, бував у його палатах у соборі святого Юра, головно у 1942—1943 роках. Брав участь у помісному Соборі Львівської архієпархії. Щочетверга Шептицький збирав нас у себе, і ми обговорювали всілякі церковні справи. Це був мудрий, високоосвічений церковний діяч. Людей любив, особливо бідних, і їм віддавав усе, що мав. Життя присвятив українській церкві.
Кор.: — Як позначився на вашій долі собор 1946 року?
В. С.: — Собор я зустрів тут, у Львові. Знав про цю подію, але учасником не був, бо перебував на той час у монастирі, а до собору залучали світських священиків. Після Львівського церковного собору монастир було закрито, нас викинули, і я мусив шукати якоїсь роботи, щоби прожити. Мене взяв до себе один знайомий професор університету, влаштував працювати в бібліотеці, в корпусі на вулиці Ломоносова. І тут у 1947 році мене арештували.
Кор.: — Яка була причина арешту?
В. С.: — Мені закинули те, що я сповідав підпільних вояків УПА. Їх спіймали, бо вони боролися проти Радянського Союзу, і вони призналися, що я їх сповідав. Ніякою націоналістичною роботою я не займався, інших закидів у мій бік не було. Судив мене особливий трибунал у Москві. Правда, на суді мені ще додали те, що я жінці брата Степана Бандери виповнив своєю рукою переселенську картку з Польщі. Це теж доповнило звинувачення, хоча я пояснив, що зробив це не з якихось націоналістичних міркувань, а тому, що вона була вагітна і я хотів цим допомогти їй. Вона народила дитину в шпиталі, я цю дитину ще охрестив, і на цьому моя причетність скінчилася.
Кор.: — Засудили вас на великий термін?
В. С.: — Не на багато... На дитячий строк, як тоді казали,— на п’ять років. Відбув я їх у таборі в Архангельській області, серед самих бандитів. Після повернення в 1952 році працював у Львові сторожем у парку. Потім влаштувався обліковцем у тресті зеленого господарства, згодом був санітаром на “швидкій допомозі”. Тут заочно закінчив фельдшерську школу й багато років, аж до виходу на пенсію, працював фельдшером.
Кор.: — Отже, ви цілком відійшли від своєї колишньої священицької діяльності...
В. С.: — Ні, не зовсім, бо не раз були випадки, коли хворі якимось чином дізнавалися, що я священик, і просили мене висповідати їх. Я не міг їм відмовити в духовній помочі. Доводилося також потайки дітей хрестити, особливо тяжкохворих, що в лікарні вмирали.
Бувало, люди з навколишніх сіл, та й з міста, приходили до мене, просили, щоб у них відправити службу Божу, висповідати їх і запричащати, якийсь обряд провести. Я не міг відмовити, ходив до них, і ночами навіть. Словом, старався задовольнити духовні потреби віруючих греко-католиків.
Кор.: — Чи переслідували вас за це?
В. С.: — Коли якимсь чином дізнавалися, то мене викликали, попереджали, що покарають за це в’язницею. Обшуки робили разів чотири, книжки забирали... І так дожив я аж до перебудови.
Кор.: — Але ж власне в ті складні роки, коли всюди заявляли, що такої церкви, як греко-католицька, немає, ви саме й стали єпископом. Як це могло відбутися? Адже канонічне вас міг висвятити лише інший владика.
В. С.: — Саме так і було... Коли митрополита Йосипа Сліпого випустили з в’язниці і він дістав дозвіл виїхати до Риму на Ватіканський собор, то покликав до себе Величковського, священика-редемпториста, і потайки, просто в коридорі, висвятив його на єпископа. Це було 1963 року. А Величковський 1964 року висвятив мене й узяв до себе помічником. Деякий час це була цілковита таємниця, але потім, коли треба було виучувати й висвячувати підпільно нових греко-католицьких священиків, то про це дізналися.
Згодом, коли сестра Величковського, яка проживала за кордоном, забрала його до себе, я став на його місце і вже сам висвячував священиків, які підпільно кінчали курс навчання. Наприклад, у 1986 році, коли зі смутком і таємно відзначали 40-річчя знищення нашої церкви, то я відразу висвятив вісьмох молодих отців.
Але вже бурхливо, під знаменами демократизації та гласності виходило на суспільну арену нове життя, і швидко наближався той жаданий час, коли Греко-католицька церква вийшла з катакомб і почала жити відкрито, без обмежень і утисків.
Кор.: — Однак це вільне життя відродженої церкви стало складовою частиною міжконфесійної боротьби, гострих міжцерковних конфліктів. Цікаво почути вашу думку про нинішні події, їх оцінку. Чи можлива врешті-решт консолідація віруючих і священиків різних конфесій? Адже всі ми насамперед українці. І всі православні громади — це теж переважно українці. І священики православні — також майже всі українці. Як ви дивитесь на цю проблему?
В. С.: — Бачте, справи церкви — це не є справи українства. Справи церкви — це є справи правд Божих. А правди Божі є такі, що Христос заложив одну церкву. І апостолові Симону, котрого назвав Петром Скалою, дав доручення побудувати таку церкву, що ніякі сили ворожі не в змозі будуть її знищити до кінця світу.
І от через це церква не може йти ні на які національні, так би мовити, консолідації, бо то не є її справа. Справа церкви — то Божа справа.
Кор.: — Чому ж тоді у церквах сьогодні так багато національних українських прапорів? І навколо церкви їх повно...
В. С.: — Бо церква Христова не стоїть проти прав нації, тримає зв’язок з нацією, тому що Бог створив не лише людину, а й націю.
Кор.: — Але ж церква повинна бути зацікавлена в порозумінні між людьми, щоб панували злагода і мир.
В. С.: — Однак ця злагода і мир не можуть грунтуватися на неправді. А правда є така, що Христос створив церкву, і саме ми до тої церкви належимо.
Кор.: — Нині в церковні справи втручаються різні політичні сили. Кожен, звичайно, має свій інтерес. І церква приймає ці політичні сили, їхні амбіції...
В. С.: — Ні, церква має свої засади, які залежать виключно від справ Божих. Вона приймає людей, котрі можуть помилятися, котрі пхаються, щоб зробити зло, розділити людей, керувати цією церквою. Але це тільки прояв людської немочі, яка хоче ту церкву підважити, відірвати від справ Божих і зробити її національною.
Наведу приклад. Я сидів у в’язниці з одним чоловіком, українцем, який казав, що Україна буде відлучена від Риму, зробимо свою національну церкву, тоді й будемо жити в згоді й любові. Я йому відповідав так: ви хочете запрягти до вашого націоналістичного воза Бога і ним поганяти. Ні, того не буде.
Кор.: — Ваше Високопреосвященство, як же вийти з критичної ситуації? Адже конфлікти міжконфесійні не припиняються. Нині боротьба йде між трьома церквами — Українською православною, автокефальною православною і греко-католицькою церквами. Що ж робити? Як розв’язати цю проблему?
В. С.: — Не в нашій силі людській те зробити, щоби була одна церква, одна правда, одна совість у людей. Того ми не в силі зробити. Це може зробити один лише Бог. Ми до цього можемо прагнути, але пам’ятаймо, що кожна людина має свою совість і свої вчинки будує згідно з переконаннями й совістю.
Ніхто не має права примушувати людину діяти проти своєї совісті. Бо це є закон Божий, вкорінений у людських душах. І змушувати до іншого нікому не дозволено. Але потрібний час, щоб люди пізнали ту правду. Це станеться з допомогою Божою, і поступово настане єдність, і люди житимуть у згоді. Однак єдності відразу неможливо досягти. Другий Ватіканський собор говорив про екуменізм, а це, власне, і є консолідація всіх віруючих.
Кор.: — Ваше Високопреосвященство, ви, мабуть, знаєте, що коли приїхав на Україну новообраний патріарх Української автокефальної православної церкви Мстислав, то якось сказав, що хотів би у Львові разом з вами поклонитися прахові Андрея Шептицького. Здійснилося це його бажання? Чи зустрілися ви з ним?
В. С.: — Ні, така зустріч не відбулася. Мстислав приїхав сюди, до Львова, але я є тут господар. І наша церква є господарем на цій землі. Якщо приїхав, то, будь ласка, зложи візит... Я вітати його не піду, не маю підстави, адже він там, за границею, не поладнав з нашою церквою. Але як він прийде до мене, я його не вижену звідси. Прийму гідно й поговорю так, як треба. До мене приходили депутати Братунь, Сорочик та інші. Я дав згоду зустрітися в церкві святого Юра, але Мстислав захворів і не прийшов. Знову домовилися на наступний день, щоб у чотири ока собі поговорити. Але прийшли і сказали, що він не буде. У мене враження, що то не він особисто зірвав зустріч, а ті, що його оточують.
Правда, коли було посвячення меморіальної дошки біля Преображенської церкви, то ми близько стояли, привіталися, як належиться, чемно, посвятили дошку, я сказав кілька слів до людей, привітав його. Звертаючись до людей, я зазначив, що ми хочемо зі всіма жити в мирі, вітаємо всіх, але належимо до тієї церкви, яку встановив Ісус Христос. Я нікому не нав’язував своїх переконань, але мусив зазначити, хто я такий є. Мстислав гарно це сприйняв. Отже, зустріч фактично була, але на відстані, коротка й дуже офіційна.
Кор.: — Як ви оцінюєте протистояння різних церков у Львові? Чи бачите вихід із ситуації, що склалася?
В. С.: — Оцінюю так: Христова правда завжди має перемогти. І Христос вплине на людей, відкриє їм очі, вони пізнають правду й за тією правдою підуть. Рано чи пізно ми об’єднаємося в одній правді та в одній вірі. Як говориться, вірую в одну Святу Соборну й Апостольську Церкву.
Кор.: — Що ви думаєте про канонічність Української автокефальної православної церкви?
В. С.: — Вона себе представляє як козацька церква... Але фактично автокефальної церкви як такої у нас не було. То є церква Липківського, і появилася вона після 1917 року. Її в 1930 році знищено. Вона не може сьогодні вважатися канонічною. А Христова церква, як ми знаємо, народилася за Христа, ще в перші віки нашої ери. Якщо церква не має отієї багатовікової апостольської тривалості, то й не може бути канонічна. Не встигла вона виникнути, як через десять літ зникла цілковито. А потім її на деякий час відновили під час німецько-фашистської окупації.
Я вважаю, що Христова церква є одна і вона має бути однією в цілому світі. Не тільки на Україні, айв усіх державах, в усіх народах, бо Христос прагне згуртувати навколо себе цілий світ. Те, що сьогодні Христова церква концентрується тут, у західному регіоні, пояснюється тим, що в східних областях України вона завмерла, бо Російська православна церква знищила релігійність народу. А тут Греко-католицька церква підтримала цю релігійність. Хоч і були тяжкі сорок літ, але релігійність втрималася. Якби автокефальна церква була правдива, Христова, вона би нині насамперед пробуджувала релігійність у східних областях України, а не тут.
Кор.: — А Греко-католицька церква не думає впливати на процес релігійного відродження на сході республіки?
В. С.: — Думає... І тому ми називаємося Київсько-галицька митрополія, бо колись ми мали там своїх митрополитів. І ми туди підем, але не можемо це зробити зараз, бо ми ще тут не зміцніли й не можемо задовольнити потреби віруючих, бракує ще греко-католицьких священиків. Хоч із православної церкви перейшло до нас майже чотириста священиків, родичі яких були греко-католиками,— вони це знають, але не мали раніше можливості служити вірі своїх батьків і мусили вчитися у православних семінаріях. Вони тепер хочуть бути з нами, бути греко-католиками, ми їх приймаємо... Так, ми згодом підем на схід України.
Кор.: — Чи не здається вам, що сьогодні забагато серед народу зла і ненависті? Провокуються політичні протистояння. Можливо, і новій демократичній владі на заході України бракує добра й милосердя, особливо при розподілі храмів. То чи не могла б церква втрутитися в деякі громадські, суспільні справи, згладити гостроту ситуації, нейтралізувати політичне протистояння й допомогти налагодити діалог? Чому церкву це мало турбує? Адже вона має величезний вплив на народ і може дуже багато зробити сьогодні.
Тим часом іноді складається враження, що церква спостерігає це все і не хоче втручатися в суспільні процеси. А йдеться ж про народ, про життя людське. То, може, треба би трохи допомогти?
В. С.: — Вам здається, що ми не втручаємося. Це не так. Я сам видавав розпорядження, щоби панували згода й любов, закликав до цього людей. Я перший висунув думку, що треба в різні години, почергово, у церквах, якщо їх бракує, відправляти богослужіння віруючим громадам різних конфесій. За церковним правом відомо, що там, де немає єдності віри, там не може бути спільної літургії. Але в тій самій церкві можуть мати відправу і православні, і греко-католики. Проте нині самі церкви сіють замішання серед людей. Віруючі не орієнтуються, котра церква правдива. Як же бути? Треба поволі давати народові правильне розуміння.
Кор.: — І хто повинен це робити?
В. С.: — Наша церква це робить і буде робити. Ми не в змозі поправити за один рік ту руїну, яка творилася 45 літ у Греко-католицькій церкві. А доброта й милосердя нашої церкви власне полягають у тому, що ми не закликаємо до неправди, до бійки, до вбивства. Ті ж поодинокі випадки каліцтва чи сутичок, що трапляються, не можуть бути приписані церкві, бо ми за кожну людину не можемо відповідати, за її настрій, її емоції.
Скажімо, хтось там закликав до ненависті, а як я на нього вплину, коли він відповість мені: я належу до автокефальної церкви. То що я йому можу зробити? Однієї релігії, однієї церкви для всіх людей немає, то як же впливати? Якщо є різні конфесії і кожна з них має вплив на своїх прихильників, то даруйте мені, але я не потрафлю один усіх їх з’єднати.
Кор.: — І ще одне дуже складне питання. Коли Патріарх Алексій Другий приїхав до Києва вручити грамоту Українській православній церкві про її незалежність, то на площі перед Софійським собором несподівано відбулася консолідація представників автокефальної і греко-католицької церков. Там були делегати зборів Руху, численні гості й ті, хто спеціально приїхав на цей день,— вони всі об’єдналися, греко-католики з автокефалістами, і спільною силою стали проти кліру та віруючих Української православної церкви. Як ви оцінюєте цей факт?
В. С.: — Вони об’єдналися не у справі віри, а у справі національній. Там у рахунок не входила віра, а українська національна гордість і національне право.
Кор.: — Завершуючи нашу розмову, що скажете ви людям доброго? Як досягти їм єдності?
В. С.: — Якщо Ісус Христос, котрий умер на хресті за спасіння людських душ, не знайшов тої єдності, любові й подяки від людей, то ви хочете, щоби я, скромний пастир, який не має ні того авторитету, ні сили Божої, щоби я міг їх усіх переконати і з’єднати, щоб жили вони в любові, а не в ненависті. Зрозумійте, я того зробити не в силі. А що я саме це проповідую — то друга справа. І намагаюся це утвердити не тільки словом, але й ділами своїми.
Ну, а владі нинішній, новим політичним лідерам можу порадити щодо розв’язання релігійних проблем таке: шанувати природне право кожної людини визнавати ту релігію, якої вона хоче. Не можна відбирати храми у тих, хто їх має, і передавати тим, хто їх не має. А треба, щоби будували свої церкви ті, що їх не мають. І в цьому треба їм всіляко сприяти, не звинувачуючи в тому, що вони іншої віри. Відбирання церков нічого не вирішить. Прислухайтеся до мого слова!
Справді, до слів митрополита про мир, злагоду, милосердя варто прислухатися. І вже чимало трудівничих колективів Львівщини, Прикарпаття прислухалися, зокрема активно підтримали його клич — допомогти людям, які постраждали від чорнобильської катастрофи.
“Сотні тисяч людей потребують негайного лікування від променевої хвороби та анемії,— сказав у своїй заяві владика Володимир. — Хворих треба лікувати вже зараз — через кілька років може бути пізно... Масштаби трагедії дуже великі. І тепер нема нічого складнішого й гуманнішого, ніж зберегти життя, здоров’я нашого народу, вилікувати страшні рани чорнобильської трагедії”.
Києво-Галицька митрополія, продовжуючи традиції Української греко-католицької церкви, вирішила якнайшвидше розпочати будівництво великого пансіонату для матерів і дітей — на двадцять тисяч місць у рік.
Місцем побудови лікувального закладу вибрано один з найчарівніших куточків республіки — екологічно чисту зону Карпат, місце з унікальними мінеральними водами, що мають антипроменеві та антианемічні властивості,— курорт Східницю. Тут багато цілющих джерел, які допоможуть лікувати та оздоровлювати матерів з дітьми.
Таке будівництво коштує дуже дорого, і на допомогу церкві прийшли деякі підприємства та організації, чимало громадян України й діаспори, які внесли свої кошти й пожертвування на цю благородну акцію.
Нещодавно в Східниці відбулося освячення земельної ділянки, виділеної селищною Радою для спорудження цього пансіонату. Площу під нову забудову, що становить 20 гектарів, вибрано у західній частині Східниці, неподалік відомого пансіонату “Карпати”.
В урочистому освяченні взяли участь митрополит Володимир Стернюк, інші священики разом із гостем з Риму, канцлером кардинала Любачівського отцем Іваном Дацьком.
У ці ж дні відбулася ще одна пам’ятна подія: правлячий архієрей Києво-Галицької митрополії Володимир Стернюк увійшов у свій рідний дім — Палац митрополита у Львові. Донедавна ці митрополичі палати займали ієрархи Руської та Української православної церкви. Нині ж Палац митрополита ухвалою обласної Ради народних депутатів передано архієпархіальному управлінню Києво-Галицької митрополії. Як відомо, цей Палац входить до архітектурного комплексу собору святого Юра.
Із знаменною подією у житті УГКЦ владику Володимира вітали сотні вірних, священики, служителі культу з Канади, Німеччини та Італії. Правлячого архієрея привітав у стінах Палацу папський нунцій Коласуонно.
З цієї нагойи митрополит Володимир дав прийом. Там, звертаючись до гостей з вітальним словом, канцлер Іван Дацько вказав, що Українська греко-католицька церква бажає жити в мирі й згоді, в дусі християнської терпимості, любові й примирення з усіма церквами. “Ми віримо,— наголосив він,— що усім християнам України Бог пішле мужів, які зуміють засісти до діалогу, братньої розмови”. А голова обласної Ради Вячеслав Чорновіл висловив сподівання, що в цьому Палаці завжди буде присутній живий дух його колишнього господаря Андрея Шептицького.
Останнім часом уся енергійна діяльність митрополита Володимира спрямована на підготовку головної події — повернення на Україну Глави Української греко-католицької церкви, Блаженнішого Мирослава Івана кардинала Любачівського. З його прибуттям має розпочатися активна нормалізація й повна легалізація УГКЦ як юридичної особи й стабілізація ієрархічних церковних структур.
Будемо сподіватися, що вплив церковних владик на паству нарешті набере миротворчої сили й ваги. І, як сказав у цьогорічному різдвяному привітанні митрополит В. Стернюк, “нехай не буде між нами розколів, але щоб ми всі були з’єднані в однім дусі і в одній думці...”.
У своєму побажанні на цей рік Братам і Сестрам у Христі владика Володимир нагадав, що Ісус Христос життя своє за нас віддав. Тож “наслідуймо його й будьмо слугами один одному, навіть противникам нашим, щоб допомогти їм вийти з темряви, злоби й неприязні”.
Зі щирою любов’ю звертаючись до всіх віруючих українців, правлячий греко-католицький архієрей на Україні закликав їх словами святого Павла: “Живіть у мирі між собою... уважайте, щоб ніхто не віддав нікому злом за зло, але старайтеся робити добро один одному і всім”.
Вів розмову Ярослав ГУЛЬКО .
Людина і світ. - 1991. - №4. - С. 14-19.
