"Щоб зруйнувати стереотипи, треба зустрічатися, спілкуватися, і тоді люди по-іншому сприймають", — шейх Мурат Сулейман про іслам та міжрелігійний діалог в Україні

Шейх Мурат майже рік тому перебрав обов’язки очільника ДУМУ «Умма» після відходу з посади шейха Саїда Ісмагілова, який нині служить парамедиком у ЗСУ, спершу як його заступник, а в листопаді був обраний на цю посаду на загальному зібранні Духовного управління. Тож у розмові також про обов’язки муфтія, шлях до цього призначення, про життя мусульман України, як вплинула на нього війна, про взаємини з мусульманами інших країн та їхнє сприйняття нашої боротьби.

— Насамперед розкажіть трохи себе, звідки ви родом, як стали релігійним діячем?

— Я кримський татарин, мої батьки народилися в депортації — тато в Узбекистані, а мама в Таджикистані. У 1989-му, під час масового повернення кримських татар, вони переїхали до Криму, одружилися, а в 1990 році народився я. За Радянського Союзу мої батьки, хоч і знали, що вони мусульмани, але були дуже далекі від ісламу, бо релігійна практика була неможлива. З поверненням на батьківщину вони стали потроху повертатися до нього. У 2002 році в нас відкрилася школа з вивчення Корану, і це була важлива подія в нашому житті, а коли мені було 13 років, я вступив до цієї школи, де навчався паралельно зі звичайною загальноосвітньою школою три з половиною роки, вивчив напам’ять Коран.

По завершенні загальноосвітньої школи я застановився, що ж далі. Дуже хотів стати стоматологом, навіть вступив у сімферопольський медуніверситет. Батьки вже навіть думали про власну клініку, вже й місце для неї було. Проте мої вчителі запитали, чи не хочу далі вивчати релігію, бо бути лікарем — це супер, але в Криму багато дуже добрих спеціалістів, а от духовних осіб велика потреба. То я й подумав, а чому б ні: я вивчив Коран, але не розумів арабської мови, не розумів те, що читаю. Тож чому б не поїхати вчитися, щоб не тільки знати Коран, а й розуміти. Так я опинився в Ємені, де навчався в університеті з 2008 по 2013 рік і здобув ступінь бакалавра.

— Де вас застала анексія?

— Відразу після повернення мене попросили стати імамом в мечеті в Харкові. А невдовзі почався Майдан, Революція Гідності. У лютому 2014-го я повернувся в Крим, а десь за тиждень розпочалася анексія. Проте вже в квітні я знову вирушив до Ємену, позаяк розпочав навчання в магістратурі. Пам’ятаю, як російські прикордонники прискіпливо перевіряли наші українські паспорти, коли ми в Джанкої сідали на літак. Однак пробув там недовго, бо за чотири місяці почалася війна в Ємені, мені подзвонили, що треба виїхати в той же день. Я повернувся в Крим, ситуація там стала ще гіршою.

— Як ви опинилися у Львові?

— Львівські мусульмани дуже хотіли, щоб у них була мечеть. У 2014-му Духовне управління вже вирішило, що тут буде ісламський культурний центр, мечеть. Мені запропонували стати імамом. Я дуже хотів бути в Криму, і мій батько дуже хотів, щоб я там залишився, бо там дуже багато мусульман і є потреба людей з релігійною освітою. Проте я розумів, що під Росією буде важко провадити цю діяльність, тож відважився в 2015 році переїхати до Львова. Ми відкрили цей Ісламський культурний центр імені Мухаммада Асада.

— Ваші родичі залишилися в Криму? Як підтримуєте стосунки з ними?

— Так, всі мої родичі залишилися в Криму. До 24 лютого 2022 року я міг їздити до них, хоч це було не просто, особливо у перші роки ФСБ по кілька годин розпитувало хто я, що роблю. З початком відкритої війни всі контакти з батьками лише через засоби зв’язку.

— І як там зараз?

— Загалом ситуація дуже напружена і тривожна, особливо на півночі Криму, звідки я родом, де мої батьки. Але не будемо про це заради їх безпеки.

— Для вас початок відкритої війни унеможливив зустріч з батьками, а як це позначилося на житті мусульман у Львові і в Україні загалом?

— Звісно, змін багато. Якщо мова про наше Духовне управління, то ми продовжуємо працювати, але з’явилися нові пріоритети. Є мечеті, які зараз під окупацією, зокрема в Луганській і Донецькій області, Бахмут зараз під обстрілами, Констянтинівка теж. Але там зараз нікого немає з мусульман, всі переїхали або на захід України, або до Києва, чимало також виїхало за кордон.

— Куди саме за кордон?

— Найбільше виїхало в Європу, зокрема в Ірландію, в Німеччину, а також багато до Туреччини. Але дуже багато чоловіків вивезли свої сім’ї, здебільшого вони в нас багатодітні, організували для них там перебування і побут, і повернулися — хтось пішов в ЗСУ, хтось займається волонтерством та працює.

— Чи змінилася чисельність мусульман у Львові за останній рік?

— На початку повномасштабного вторгнення дуже багато було переїхало сюди. Точно не знаємо скільки, але припускаємо, що щонайменше 50 тисяч мусульман. Наша мечеть впродовж двох місяців приймала 50-70 біженців щодня. Але після Рамадану дуже багато повернулося, передусім ті, що з Києва і Київщини. Наприклад, рідна сестра моєї дружини, яка вже понад 10 живе в Києві, два місяці з сім’єю жила у нас, а після Рамадану вони повернулися.

Але там, де й нині ведуться активні бойові дії — Харків, Донеччина, Новоолексіївка, Херсон, — дуже багато мусульман, наприклад, в Новоолексіївці багато кримських татар, тому стільки прибувало, хтось був тут проїздом, на кілька днів, прямуючи за кордон. Також дуже багато наших виїжджало через Одесу.

Рамадан — місяць молитви, посту, прощення і добрих справ

— Розкажіть трохи про Рамадан. Чим особливий цей місяць?

— Цей місяць дуже важливий для нас. Це місяць Корану, коли він був низпосланий, це місяць прощення, це місяць милостині і добрих справ, це місяць терпіння і посту. І навіть під час війни ми його дотримуємося і держимо піст. Звісно прикро, що входимо в цей час в умовах війни. Хочемо, щоб вона вже закінчилась і була перемога України. Але духовність необхідна завжди, і початок Рамадану для мусульман, попри всі постові обмеження, — це дуже радісний момент, бо ми дожили до цього часу.

— Звідки ця традиція Рамадану, скільки він триває?

— Рамадан це назва місяця. Сама практика посту дуже давня, постили і юдеї, і християни. За пророка Мухаммада (мир Йому) теж постили, але коли мусульмани і сам пророк переселилися за наказом Всевишнього з Мекки до Медини — через 13 років після того, як були низпослані перші аяти (5 аятів із сури Аль-Аляк 96 Сура Корану) — то отримали й наказ постити увесь місяць Рамадан. Оскільки мусульманський календар лунарний, то дати початку і кінця Рамадану щороку інші за світським календарем, а триває він 29, іноді 30 днів. Цього року він розпочався ввечері 22 березня і закінчується з заходом сонця 20 квітня.

— Як переживають мусульмани цей місяць?

— Піст починається щодня зі сходом сонця, від цього часу і до заходу сонця ми вже не можемо споживати їжу, пити, курити, а також в час Рамадану не можна сваритися, обманювати, робити інші недобрі речі. Також дуже бажано проводити час в поклонінні — читати Коран, читати щоденні молитви. Крім того є особлива молитва, яку читають щоночі тільки під час Рамадану, вона триває до години.

Не варто також просто сидіти в телефоні чи дивитися серіал, щоби відволіктися і вбити час, або робити щось таке, що не приносить користі, а тим паче того, що може нашкодити. Цей час потрібно провести в поклонінні. Як казав пророк Мухаммад (мир Йому), якщо не отримаєте прощення під час Рамадану, то коли. Бо під час Рамадану відкривається милість Всевишнього, тобто відчиняються ворота раю і зачиняються ворота аду. І віруюча людина має користати з такої нагоди.

Щоразу зустрічаю Рамадан, як останній у своєму житті, бо немає гарантії, що доживу до наступного. Тому повинен зробити якнайбільше, щоб гідно його прожити, допомагати іншим. У нас є традиція збиратися після дня посту на іфтар — загальну трапезу для мусульман, які держали піст. Це також нагода для тих мусульман, які хочуть зробити добру справу — вони завчасу збираються, готують цю трапезу, щоб нагодувати людей.

— «Провести час Рамадану в поклонінні», — кажете ви. Що означає це поклоніння?

— Це і молитва, як відомо в ісламі є обов’язкова п’ятикратна щоденна молитва, її доповнюють ті молитви, які бажано читати. Також це поминання Всевишнього — зикер. Читання Корану — це теж поклоніння. Навіть моя усмішка людям, з якими зустрічаюся, — це теж поклоніння. Бо пророк Мухаммад (мир Йому) казав, що усмішка іншої людини подібна до милостині, а милостиня — це і є поклонніння Всевишньому, як і все, що даю чи роблю заради Нього.

Поклоніння — це дуже широке поняття, у Корані мовиться: «Ми сотворили джинів і людей, щоб вони поклонялися нам». І «поклоніння» в цьому аяті, це не тільки про те, щоб прийти в мечеть і помолитися, поклоніння — це спосіб життя. Звісно в мечеті я нічого поганого робити не буду, але і коли виходжу назовні, перебуваю серед людей, теж маю всіма своїми діями, всім, що роблю, творити це поклоніння: не маю обманювати чи в якийсь інший спосіб кривдити когось. Поклоніння — це, коли все, що робиш, робиш заради Всевишнього.

— Що означає прощення для мусульманина і як його отримати?

— Ми, люди, не ідеальні. Кожен з нас робить якісь не дуже добрі речі — і муфтій, і шейх, і пересічний вірний. Пророк Мухаммад (мир Йому) казав: «Ми сотворили людину слабкою». Кожен з нас може зробити якийсь проступок. І мусульмани, і християни знають, що буде Судний день і кожен буде відповідати за свої вчинки. Тому дуже важливо, щоб під час великого суду добрі діла переважили недобрі. В нас, в ісламі, є переконання: якщо гріхи переважають добрі справи, то кара буде по справедливості. Тому для нас дуже важливо робити добрі справи, а знаючи, що є в нас і недобрі вчинки, маємо прагнути зробити більше добрих, щоб вони переважили, і просити пробачення — як ми це називаємо тауба, покаяння — у Всевишнього, аби він простив нас за них, а Рамадан є таким унікальним місяцем для цього.

— Прошу просвітити, мусульмани, коли згадують ім’я пророка Мухаммада, додають «мир Йому», чи завше це потрібно робити і що це означає?

— Це вияв пошани і любові, особливого статусу. Для нас пророк Мухаммад (мир Йому) — це останній пророк. І сам Всевишній восхваляє його. І якщо мусульманин не хоче цього робити, то це неповага до пророка Мухаммада (мир Йому і благословення від Всевишнього Аллага). Це якби нині хтось у відповідь на «Слава Україні» не сказав «Героям слава» — буде нерозуміння.

Мусульмани на війні

— Серед українських військових є багато мусульман, чи для них теж є обов’язок посту?

— Є офіційне пояснення: якщо людина бере участь у бойових діях, то вона може не тримати піст. Це узаконено і пророком Мухаммадом (мир Йому). Також це стосується людей, які перебувають під окупацією чи в інших складних обставинах, наприклад поблизу тривають активні бойові дії і нема змоги належно підготуватися, треба вижити, вони теж можуть не тримати піст. А опісля, коли у них буде можливість, як борг, відбути його в інший час.

Військовий мусульманин сам для себе обирає, зважаючи на обставини, може він додержуватися посту чи ні. Ми ж кажемо: якщо є можливість, тримайте піст, але тим, що безпосередньо беруть участь в бойових діях, де потрібні сили, зосередженість, а піст може вплинути на боєздатність чи на безпеку, то варто не додержуватися його, а відкласти на той час, коли буде змога. Натомість, якщо військовий перебуває в казармі чи в іншому якому місці і не бере безпосередньої участі у бойових діях, то для нього обов’язок посту такий самий, як і для всіх. Ми ж стараємося там, де є можливість, робити для військових іфтари.

— Чи військові-мусульмани мають змогу отримувати відповідне харчування?

— Щодо харчуванні, то проблемою може бути тільки м'ясо, все інше не викликає запитань. Багато хлопців тут у нас, в Києві, роблять при мечетях пайки з халяльною тушкованкою, а ще більше в Дніпрі, там зараз роблять халяльні м’ясні консерви з гречкою, рисом, які у відповідний час військовий може просто відкрити і швидко поїсти. Передаємо їх через наші капеланства, через мого попередника шейха Саїда, через інших мусульман, через батальйон Крим, батальйон імені Шейха Мансура. За 9 років війни, а особливо за останній, логістика відпрацьована до дрібниць: до нас звертаються, ми допомагаємо, і не тільки їжею.

— Чи є військові капелани мусульмани, як вони працюють?

— Так, на сьогодні в нас є один штатний імам-капелан ЗСУ Хаджи-Мурад (Сергій) Путилін. Він починав в 2014-2015 році, коли багато мусульман взяли до рук зброю. Тоді багато калеланів-християн, повертаючись від бійців, казали, що є така потреба, якщо бажаєте, приїжджайте. І тоді Хаджи-Мурад і шейх Саїд стали їздити, а відтак створили капеланство. Тож на сьогодні є один штатний капелан і ще чотири капелани на волонтерських засадах, які їздять, зустрічаються з воїнами, нині вже всі вони знають, де, в якому підрозділі, на якому напрямку є воїни-мусульмани.

— Свого часу шейх Саїд звертався до мусульман з закликом відмовлятися від російської мови і переходити на українську. Яке ставлення нині до мовного питання?

— Мова дуже важлива, особливо зараз. Наші імами перейшли на українську — розмовляють, проповіді проводять. Звісно, якщо хтось прийде і скаже, що не розуміє мою українську, я не відправлю його вчити мову, а поясню тією, якою він розмовляє, навіть арабською. Але тут у нас питань не виникає, всі розмовляють тільки українською. І медіа наші перейшли на українську.

Скажу більше, більшість мусульман не люблять російську. Мій батько завжди сварив мене, коли я розмовляв російською, навіть в Криму. Він в мене дуже суворий, знаний в Криму релігійний діяч, і завжди мені казав: не розмовляй цією, розмовляй рідною. Для нас, кримських татар, російська мова була небажаною, а мовне питання завжди було дуже важливим. Також для багатьох інших мусульман російська мова не є першою мовою спілкування.

Обов’язки муфтія

— Торік шейх Саїд заявив, що йде з посади, як сприйняли це в «Уммі», як ви стали його наступником?

— Скільки знаю шейха Саїда, він завжди любив Україну, для нього це дуже багато важить — бути причетним до боротьби за неї. Окрім того, він вже 13 років був муфтієм, а це дуже багато, і казав, що вже хоче, щоб його змінили. Ми обираємо муфтія що два роки, і найближче обрання припадало на квітень 2022-го, але почалася війна, і ми не змогли його провести і перенесли на листопад. А оскільки влітку шейх Саїд написав заяву, а я був його заступником, то обов’язки перейшли до мене. А вже в листопаді було загальне зібрання «Умми» і з кількох кандидатів обрали мене.

— Хто такий шейх, хто імам, а хто муфтій?

— Слово «шейх» має два з значення. Перше — в арабських, в мусульманських країнах це звертання до чоловіка в літах, за 60, як вираз поваги до нього, як статус. Друге — людина, яка має релігійну освіту. Імам — це священнослужитель, він проводить молитви, іноді це також релігійний авторитет, наприклад був такий імам Абу Ханіфа, людина енциклопедичних знань. З арабської, імам — це людина, яка є прикладом для інших: ти перший і на тебе всі дивляться, шейх — це той, до кого приходять на пораду, він допомагає вирішити якесь питання, не всі шейхи є імамами. Муфтій — це виборна посада, ним може стати той, хто має релігійну освіту. В давнину становище муфтія вважалося дуже високим, його називали представником пророка Мухаммада (мир Йому). Бо як і за життя пророка Мухаммада (мир Йому) люди зверталися до Нього — як зробити це, як вчинити в цьому випадку, — так і до муфтія звертаються з різноманітними питаннями.

— Що належить до обов’язків муфтія?

— Насамперед дбати про організацію релігійного життя мусульман, щоб вони почувалися комфортно. Також муфтій — це той, хто працює з фетвами (фетва — це ісламський правовий висновок). Окрім того муфтій — це людина відповідальна за вирішення різноманітних соціальних питань і комунікацію.

Це можуть бути питання щодо одруження, як правильно сплатити закят (милостиню), або щодо бізнесу, як правильно зробити це згідно з ісламом. Тут, у Львові, найчастіше звертаються щодо вирішення сімейних питань, стосунків між чоловіком і дружиною. Ці питання завжди складні до вирішення: а чому він так сказав, а чому те, чому се, а ми хочемо розлучитися. Ми як релігійні діячі радимо не квапитися з остаточним рішенням, пропонуємо шляхи для порозуміння. Тобто часто доводиться бути і психологом.

— А в інших містах проблеми інші?

— Ні, ті самі. Просто кажу про Львів, бо тут вже сім років. Найчастіше це саме питання взаємин, як повестися, як зреагувати. Бути муфтієм — це не просто. Іноді буває так, що моя порада, моє заключення не влаштовує тих, що звернулися. Але кажу так, як є в Корані, як казав пророк Мухаммад (мир Йому). І тому іноді буває так, що хтось незадоволений.

— На що спираєтеся, чим керуєтеся у вирішенні таких питань?

— Насамперед це моя освіта і знання релігійних книг, які писали вчені, що жили до нас, а також наші сучасники. Звісно, всі ці книги арабською мовою. Іноді бувають дуже важкі питання, для вирішення яких треба телефонувати, радитися з авторитетними світовими вченими. Але дуже важливо розуміти специфіку і культуру країни, в якій ти живеш. Не може бути такого, що в Україні все має бути, як, наприклад, у Саудівській Аравії. Тут інша культура, інші взаємини, люди мислять по-іншому. На цьому ґрунті виникають різні проблеми, бо не всі це розуміють.

— Ви згадували, що звертаються і з питаннями щодо бізнесу. Як, власне, його розвивати, а навіть дати раду з більшою покупкою, якщо іслам забороняє брати кредит?

— Тут все просто — людина працює і вкладає зароблене. Бо насправді брати кредит під відсотки — це робити гірше для себе. Я багато розмовляв з банкірами, які працюють в Європі, не мусульманами, які кажуть, що легкодоступність кредитів — для багатьох пастка, з якої важко вибратися. Якщо є крайня необхідність, то мусульманин може це зробити, але краще обходитися без кредитів.

— Чи є якась альтернатива для мусульман?

— Ісламських банків в Україні нема, але у світі є така практика.

До речі, мусульманам заборонено брати участь в операціях з біткоїнами. Як тільки з’явилася ця новація, багато мусульман активно включилися в цей процес, але виникло чимало питань, наприклад, яка держава дає гарантії на біткоїни, та й сам процес незрозумілий, хто, як і для чого це робить, а як я чогось не розумію, то не можу сказати, що воно добре і дозволене. Вчені доволі довго вивчали це питання, 5-6 років, а торік вийшла фетва про заборону участі мусульман в операціях з ними.

— А якщо хтось хоче одружитися з людиною іншої віри, чи можна?

— В ісламі дозволено одружуватися з християнами чи юдеями, і звісно, якщо хочуть одружитися, то звертаються в мечеть. У нас є правила, щоб цей шлюб був дійсний. Перше і найголовніше — щоб ніхто не примушував нікого до цього шлюбу, друге — має бути присутній опікун дівчини, ним є батько, старший брат, якщо їх нема — дядько. Важлива також присутність матері та інших близьких родичів. І третє — подарунок, який наречений дає нареченій.

— Якщо чоловік хоче узаконити шлюб в мечеті, а дружина в церкві, чи це можливо?

— Звісно, так буває. Мусульманин є присутній на обряді в церкві, але не бере участі, так само дівчина в мечеті. Насправді в нас нема ніяких обрядів, жестів, дівчина тільки каже так чи ні, так само чоловік. Доволі часто приходять, щоб тут одружитися, а потім йдуть в РАЦС чи в церкву. Для мусульманина дуже важливо мати цей шлюб в мечеті, бо без нього його стосунки з дівчиною вважатимуться незаконними.

— Як змінилося ваше сімейне життя після того, як ви очолили «Умму»?

— Іноді бракує часу для рідних. Є чимало поїздок, обов’язків більше. Наприклад, сьогодні, був дуже важкий день, було поховання, у нас тут на цвинтарі є мусульманська ділянка, тож я від ранку був зайнятий, а відтак була молитва, і якраз перед нашою розмовою зателефонувала дружина, кажу їй — маю лиш хвилинку. Вона сміється: «Для нас в твоєму графіку вже немає місця». Кажу: «Ні-ні, не кажи так, будь ласка. Я знайду для вас час».

— Маєте дітей?

— Дві донечки.

— Чи важливо для вас зокрема і для мусульман назагал мати сина?

— Хто народиться — це від Всевишнього. У пророків більше народжувалося доньок. Навіть Всевишній в Корані сказав, що діти є найбільшим подарунком, який може бути, і уточнив — донечки і сини. А якщо в Корані щось зазначено першим, то воно більш цінне, ніж друге. Тому для мене донечки — це радість, і якщо будуть ще тільки донечки — теж радість, найголовніше, аби були здорові.

— Вони зараз тут з вами?

— Так, звісно. Старша народилася тут, у Львові, молодша в Криму. Ми поїхали туди спеціально, бо хотіли, щоб вона там народилася. Моя дружина теж з Криму, і для нас це було дуже важливо.

Про непорозуміння і стереотипи

— За ці роки, що ви у Львові, чи виникали якісь конфлікти у стосунках?

— Ні, серйозних конфліктів не було. Було кілька звернень від дівчат щодо нерозуміння через хіджаб. Сама хустка дратувала. Навіть з моєю дружиною було таке. Вона тоді була вагітна на восьмому місяці, лікар-стоматолог присікався до неї біля лікарні. Після цього я зустрівся з ним, пояснював, він попросив вибачення. Зараз набагато менше таких випадків. Треба пояснювати, що є різні культури, що є дівчата, які мають потребу закриватися, що їх ніхто не змушує.

— Яка вимога щодо хіджабу, бо на вулицях можна зустріти і повністю закритих жінок у паранджі? Чи є якийсь припис щодо різновиду чи це особистий вибір?

— Ще не так давно і мусульманки, і всі інші жінки пов’язували голову хусткою. Навіть українки донедавна теж покривали голову хусткою чи наміткою. Це був спосіб життя. В час пророка Мухаммада (мир Йому) жінки — і це згадується в Корані — ходили у хустках, але шия і погруддя були відкриті. Після того, як був низпосланий аят, що приписував закривати ці місця, жінки повинні дотримуватися цього правила. Обличчя, кисті рук, і навіть ступні можуть бути відкриті, все інше — закрите. Але ходити в паранжі — це вже питання місцевої традиції і особистого вибору. Для українського та й для європейського суспільства паранджа може бути приводом до запитань, а навіть спричиняти острах, бо невідомо, хто під нею криється. Мусимо брати це до уваги. Свого часу до нас приходила одна жінка в паранджі, вона не відповідала на привітання. А звідки я можу знати, що це не чоловік?

Але такого, щоб були якісь претензії до нашого ісламського центру, не було. Він для всіх постійно відкритий. Хто хоче може прийти подивитися. І коли ми відкривали цей центр, то казали, що він не тільки для мусульман, він для львів’ян, і тому ми й назвали його на честь Мухаммада Асада. Як відомо, це уродженець Львова Леопольд Вайс, а нове ім’я прийняв Мухаммад на честь пророка Мухаммада (мир Йому), а Асад з арабської — лев. Він дуже любив Львів і навіть казав, що він Мухаммад Львівський.

— Яку роботу провадять в Ісламському центрі?

— Насамперед — це забезпечення та здійснення релігійних потреб мусульман, молитва. Мечеть завжди відкрита, людина працює, треба помолитися — приходить. Друге, вирішення релігійних питань — щодо одруження, поховання, щодо інших питань, на які потребує відповіді. Це також вирішення соціальних питань. Це й наші свята, Рамадан. Це дуже важливо, що є мечеть і що мусульманин знає, що в будь-який час може прийти сюди, зателефонувати до імама або свою донечку чи сина привести, щоб вони навчалися релігії ісламу.

А найголовніше завдання центру — руйнувати стереотипи щодо ісламу і мусульман. Зараз їх набагато менше. Але років 10-15 тому їх було дуже багато, зокрема, звинувачення в тероризмі. Можна прийти, побачити, послухати, що ми проповідуємо, чого прагнемо. В нас є дуже багато спільних проєктів з Тарасом Дзюбанським з ГО «Лібертас» та з Українським католицьким університетом, зокрема, його викладач Роман Назаренко не раз приходив зі студентами і як релігієзнавець дуже цікаво розповідав про іслам. Студенти приходять, цікавляться, запитують. Багато з них кажуть, що мали до того зовсім інші уявлення про іслам і мусульман. Щоб зруйнувати стереотипи, треба зустрічатися, спілкуватися, розповідати, і тоді люди по-іншому сприймають. Бо іноді нас сприймають як терористів, як якихось закритих, екзальтованих, зазомбованих. Ні, ми звичайні люди.

— А чи стикалися ви з якимись стереотипами щодо України, діяльності тут мусульман?

— Щодо України немає якихось упереджень. В багатьох країнах знають про діяльність мусульман тут і про стосунки з українцями. Тих, хто тільки пізнає Україну, вражає феномен нашого міжрелігійного діалогу. Дуже багато з Європи і навіть з мусульманських країн, наприклад з Катару, дивуються. Також часто запитують, наскільки дозволено мати мечеті, практикувати іслам, позаяк Україна не мусульманська країна, чи є якісь заборони. Ні, кажемо, є свобода, якщо ти не порушуєш закон, то до тебе немає запитань — відкриваєш мечеть, молишся, навіть надворі в парку, наприклад, можеш прочитати молитву. І ніхто не запитає, чому ти це робиш.

Про релігійну освіту

— Чи є у Львові можливість релігійної освіти?

— На сьогодні, якщо людина хоче здобути освіту, то може глибше пізнавати віру при нашій мечеті, тут є інститут, але він не так давно заснований, будемо його розвивати. Серед нас, імамів нашого духовного управління, є ті, що мають відповідну освіту і можуть викладати, а головне тут є ті, що бажають вчитися, але не хочуть їхати до інших країн. І це теж має свої переваги — отримати релігійну базу і досвід її застосування в конкретних умовах. Бо на практиці все може бути трохи по-іншому, ніж в теорії. Зараз активно розвивається наука, доволі нова, фек меншин (юриспруденція меншин — правила життя для мусульман у країнах, де вони є у меншості). Багато мусульман в Європі, позаяк живуть як меншини, розвивають її, бо є декілька речей, які ми не можемо робити. Наприклад, в ісламі заборонено брати кошти під відсоток. Тож багато сімей стикаються з тим, що винаймати житло дуже дорого, а скористатися іпотекою не можна, бо вона теж передбачає відсотки. І ця наука займається вивченням цих питань і пошуком способів вирішення. І якщо мусульманин хоче залишатися в Україні і принести користь українському суспільству, то мусить думати як українець — що я можу зробити, щоб бути корисним, — зберігаючи водночас свою віру.

— А для дітей?

— В кожній нашій мечеті є недільні школи, де займаються діти. Тут є навчання Корану, моралі, арабської мови, історії.

— Чи не виникало ідеї відкрити повноцінну мусульманську школу, як є християнські?

— У Львові це доволі важко, бо нема так багато дітей, а навіть якщо набереться, то важко з добиранням з різних районів міста. В Києві в нас є школа, бо там значно більше мусульман. В Харкові була гімназія — державний заклад, де діти засвоювали усю програму загальноосвітньої школи, а також вивчали Коран та арабську мову. Але якщо буде певна кількість бажаючих у Львові, будемо відкривати і садок, і школу.

— В чому полягає вивчення Корану?

— Воно не є обов’язкове для всіх, і не кожен це зможе вивчити 600 сторінок арабською напам’ять (усне передання священної книги поряд з писемним — традиція, яка збереглася в ісламі донині. — РІСУ). Людину, яка знає його напам’ять, розуміє його і може тлумачити називають муффасір. Щоб пояснити Коран є ціла наука, яка так і називається — наука про Коран. Вона має багато складових, як-от причинність низпослання аятів (деякі аяти були низпослані за певних обставин життя пророка Мухаммада (мир Йому)), яка допомагає їх зрозуміти, є також історія й інші. Це дуже відповідальна і складна наука, бо ви працюєте з Кораном, а це слова Всевишнього, і тому дуже важливо не додавати чогось, чого там немає насправді. Тому читаєте, перевіряєте і лиш тоді вже викладаєте це іншим.

— Часто згадуєте арабську мову, яка її роль?

— Арабська мова — це ключ до ісламу. Релігійний діяч — шейх, імам, муфтій — якщо не знає арабської, як птах без крил; буде багато питань до його компетенції. Бо якщо він хоче зрозуміти глибше релігійні питання, необхідне знання арабської мови. Є книги, які дуже важко перекласти українською. Навіть Коран, хоч є переклад смислів, коли читаєш в оригіналі, відчуваєш його по-іншому. Для пересічного мусульманина знання арабської не є обов’язковим.

Про підтримку України мусульманами інших країн

— Загалом, яка нині ситуація щодо духовних управлінь мусульман в Україні?

— До повномасштабного вторгнення, хоч загалом їх було більше, реально працювали чотири. Нині ж реально працюють два — наше і кримське. Після анексії муфтіят у Криму, під проводом Еміралі Аблаєва, перші два чи три роки ще трохи тримався, а відтак його діячі повністю зламались і перейшли на бік Росії. Тому Меджліс, розуміючи, що не може обходитись без муфтія, в 2018 році створив свій муфтіят у Києві. Бо релігійні питання завжди постають і їх треба вирішувати. Тож наразі послідовну роботу ведемо ми і Кримський муфтіят. Щодо інших, не маю інформації.

— За останні місяці було багато публікацій про те, що відбувається серед мусульман Росії, зокрема шейх Саїд багато про це говорить, є дві позиції — підтримати Путіна або мовчати, якихось протестів нема. Чи маєте контакти або хоча б знаєте тих, хто не згоден з такою політикою?

— Ми сподіваємося, що такі є. Проте важко говорити щось конкретне. Наприклад, є такий релігійний діяч Мукаддас Бібарсов, ми думали, що він нейтральний, але коли він приїхав до Маріуполя, то заявив, що вони відбудовують мечеть Сулейман Аль-Кануні і Роксолани, в якій тривалий час переховувалось чимало маріупольців і яка попала під обстріл, хвалиться, яке гарне місце і як вони гарно зроблять. Що можна сказати? З точки зору ісламу це неправильно! Яке вони на неї мають право?

Звичайно, що є незгодні в Криму. Вони проти, вони виступають, але щось масштабне робити там важко, зразу закривають, а можуть і вбити.

З мусульманами Росії назагал дуже важко, не знаємо, чого вони хочуть. Особисто в мене ніколи не було тісних взаємин з представниками духовенства чи мечетей навіть до анексії. Російські мусульмани завжди зверхньо ставилися до мусульман України, мовляв ми чимось гірші за них. Я був молодий, так того не зауважував, коли вчився. А багато старших наших розповідають, що це було радше системне явище, аніж поодинокі випадки. І це дуже боляче для нас, як для мусульман, бо в нас одна книга — Коран.

— Як мусульманський світ сприйняв війну в Україні, хто підтримує нас, хто на боці Росії, а кому байдуже?

— На жаль, пропаганда Росії дуже сильна і дуже впливає, і мова не про останні п’ять-шість років, а про 15-20 й більше. Якщо мова про Африку, то пригадую, як торік у квітні з МЗС звернулися до мене з проханням дати інтерв’ю для мусульманського радіо Південно-Африканської Республіки. Там наші українські дівчата працюють, які розповіли: ми їм кажемо, що це війна, а для них це «кризис Україна-Росія», переконати їх може лише релігійний діяч або спортсмен, бо тільки до них є довіра. І я їм розповідав про ситуацію в Україні, показував осколки, які ми привезли з Ірпіня (там у нашого брата через ворожі обстріли згоріли два будинки), і це мало вплив.

В арабському світі це теж працює, коли про події в Україні розповідає духовна особа, імам. Але також дуже важливо розуміти, що у більшості мусульман арабських країн негативне сприйняття Америки, тому вони не те, що підтримують Росію, але ставлять питання: чому ви разом з Америкою.

Звичайно, є й прихильники Росії, але насправді дуже багато мусульман добре розуміють ситуацію. Пам’ятаю, як перекладав фетву від Міжнародного союзу вчених всього світу (це дуже авторитетна організація, яка на третій чи четвертий день після повномасштабного вторгнення видала цю фетву), і вони сказали: ми знаємо, хто агресор, — це Росія. І вони закликали всіх не ігнорувати, а говорити правду про цю війну. І зараз вони підтримують мусульман Європи. Нещодавно, коли був в Туреччині, теж мав розмову з вченими, всі вони висловлюють свою підтримку. А мій вчитель, з ним щороку зустрічаюся, йому вже за 70, найперше сказав мені, що подивований тим, який мужній український народ і стійкий. «На карті дивлюся: яка Росія велика, і яка проти неї маленька Україна. І вже більше року Росія не може нічого їй зробити. І навіть подекуди програє». Він молиться. Однак він вважає, що Європа нас зраджує, що європейські країни можуть ще більше допомагати, що має враження, що їм вигідно, щоб ця війна тривала.

Із турецькими муфтіями зустрічався зовсім нещодавно. Тут теж треба взяти до уваги, що є конфлікт інтересів, а також більш чи менш обґрунтоване упередження щодо США, але є речі, в яких вони категоричні, наприклад, питання Криму навіть не відкривайте: ми знаємо, що Крим — це Україна.

Але також дуже важливо для формування позиції щодо України в тій чи тій країні те, як поводимося ми — українці. Здебільшого українці в Туреччині не дуже добре себе показали, вони не говорять про війну, ходять собі — хі-хі та ха-ха, відпочивають. Знаєте, що мене запитали: «А яка різниця між русскім і українцем?». У тому, що бачать турки — жодної, однаково поводяться. А коли пробую переконати, мені пропонують подивитися. І що можу сказати?

А, наприклад, українці в Лондоні поводяться зовсім інакше. Я зустрічався з одним релігійним діячем з британської столиці, він каже: які українці молодці, які вони проводять демонстрації, вони так класно це роблять, що ми розуміємо, як сильно вони люблять свою країну, як сильно прагнуть перемоги. Тому дуже багато у тому, як до нас ставляться, залежить від кожного з нас, особливо, коли їдемо кудись за кордон, важливо показувати, що ми — українці, говорити про те, що нас болить і чого прагнемо.