Щодо дискусії про богослужбову мову
У зв’язку з дискусією, що точиться останнім часом навколо використання національних мов у богослужінні, публікуємо першу частину статті, яку надав редакції архієрей УПЦ, митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський Олександр (Драбинко). Незабаром друкуватимуться інші частини.
зв’язку з дискусією, що точиться останнім часом навколо використання національних мов у богослужінні, публікуємо першу частину статті, яку надав редакції архієрей УПЦ, митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський Олександр (Драбинко). Незабаром друкуватимуться інші частини.
Частина I
КОНЦЕПЦІЯ СВЯЩЕННОЇ МОВИ ТА БАГАТОМОВНІСТЬ П’ЯТИДЕСЯТНИЦІ
«Перед Господом усі рівні, й ім’я Боже славиться всіми мовами світу»
(свят. Тихон, Патріарх Московський і всієї Росії).
Порівнюючи християнство з іншими монотеїстичними релігіями — юдаїзмом та ісламом, — не можна не помітити, що у вченні Церкви немає поняття «священної мови». «Від самого початку християнської історії, — пише митрополит Іларіон (Алфеєв), — увагу Церкви було прикуто до Вісті, до проповіді, до місії, а не до фіксованого тексту конкретною «священною» мовою. Це радикально відрізняється, приміром, від ставлення до священного тексту в равіністичному юдаїзмі або в ісламі. Для равіністичного юдаїзму Біблія як священний текст не може бути перекладеною: переклад або переказ можуть лише наблизити до розуміння єдиного вірного тексту, що ним є для юдея єврейський масоретський текст. Так само й для ісламу Коран не може бути перекладений, а мусульманин, який бажає знати Коран, має вивчити арабську. Християнській традиції таке ставлення до священного тексту геть не притаманне» 1.
Ані в переданні ранньої Церкви, ані у вченні Вселенських Соборів і святих отців не знайдемо догмату чи канону, які б підтверджували існування сакральної мови чи визнавали би такий статус за однією з мов людства (або ж групою мов). Передання Церкви ревно береже пам’ять про Господа Ісуса Христа. Та ось що цікаво: головна християнська молитва, виголошена Самим Засновником Церкви, дійшла до нас лише в перекладі. У Палестині часів Ісуса Христа спілкувалися арамейською мовою 2.
Богослужіння в храмі велося класичним івритом, а мовою равіністичної дидактики в ті часи був мішнаїтський іврит.
Як звучала молитва, котру залишив нам Сам Христос? Чи вимовляв Спаситель слов’янські слова: Отче нашъ? Чи звертався Він до Бога латиною: Pater Noster? Зрештою, чи лунали з Його вуст слова, які знаходимо сьогодні в оригінальному тексті Нового Завіту: Πάτερ ημών? Яскравим доказом того, що в ранній Церкві не було концепту «священної мови», є наша «мовна безпорадність» перед текстом Господньої молитви в тому вигляді, в якому вона, швидше за все, лунала з вуст Самого Христа. На думку більшості дослідників, Спаситель вимовив молитву «Отче наш» арамейською (або, як вважають деякі вчені, івритом 3). Погляньмо на текст молитви «Отче наш» арамейською, як її реконструювали вчені, і як її, на їхню думку, вимовив Сам Христос:
Чи знайомі нам ці літери? Чи можемо ми хоча б вимовити цей текст? Чи розуміємо сенс написаного? Відповідь на ці питання більшості з нас очевидна. Та ми поставили їх не для того, щоб присоромити читача. За допомогою цього характерного прикладу ми лише хочемо показати, що поняття «священної мови» в ранній Церкві не існувало. Адже якби Церква тієї доби вірила в існування «священних мов», ми з вами досі виголошували б молитву Господню мовою оригіналу, себто так, як виголошував її Сам Христос.
«Православне Передання, — писав академік С. С. Аверинцев, — відкинуло “тримовну єресь” 4, зберігаючи вірність початковому вибору Церкви. Адже якщо на світанку християнства якісь мови й могли претендувати на сакральний статус, то це були або мова Синайського Одкровення — давньоєврейська, або мова живої проповіді Ісуса Христа — арамейська (згадаймо, з яким благоговінням Євангелія зберігають звучання деяких арамейських слів); проте мовою Нового Завіту стало грецьке “койне”, зрозуміле тоді більшості людей у землях східного й почасти західного Середземномор’я. Над цим варто замислитися: навіть висловлювання Засновника християнства були сприйняті Вселенською Церквою в перекладі мовою тих, до кого зверталася апостольська проповідь. Концепт культової мови, без якого не обходиться язичництво, якого вимагає логіка юдаїзму й ісламу, не притаманний Церкві за своєю сутністю; її справжня мова — не власний говір, що його з гордістю бережуть, а мова, зрозуміла тим, хто прагне спасіння» 5.
Чому ж Церква не зберегла оригінальні тексти висловлювань і молитов Господа Ісуса Христа? Відповіді історика та богослова тут різнитимуться. Історик шукатиме причини, що завадили ранній Церкві зберегти для пам’яті прийдешніх поколінь оригінальні висловлювання Спасителя Його рідною мовою, та вкаже на загальнозрозумілість «койне». А богослов намагатиметься осягнути, чому втрата молитви «Отче наш» та інших висловлювань Христа Його рідною мовою не стала справжньою катастрофою для церковної свідомості.
Багато, якщо не більшість, юдеїв часів Христа були, як ми б тепер сказали, націоналістами. Так, стосунки фарисеїв і руху зілотів (арам. каннай, «ревнителі») певною мірою нагадують стосунки між ірландською парламентською партією Шинн Фейн та Ірландською республіканською армією (ІРА). І фарисеї, і зілоти були в опозиції до римської влади. Проте якщо фарисеї у своєму патріотизмі намагалися не виходити за межі «правового поля», то зілоти — це, швидше, «екстремістське фарисейське крило, спрямоване національно-патріотичним і релігійним фанатизмом проти язичників-окупантів, яке діяло збройними, терористичними методами» 6.
Тож як змогла Церква, що виникла в цю — цілком націоналістичну — добу, відмовитися від своєї первинної національної мови? Адже хоч Сам Христос і не був еталоном патріота в очах фарисеїв та єврейського суспільства загалом, та Його особливе ставлення до народу Ізраїлю є для нас очевидним. Хоч Христос і порушував тогочасне уявлення про те, як має поводитися справжній патріот, Його особлива увага до долі Ізраїлю впадає в око кожному, хто читав Євангелія. «Я посланий лише до загиблих овець дому Ізраїлевого» (Мф. 15, 24). «Недобре взяти хліб у дітей і кинути псам» (Мф. 15, 26). «Ви [самаряни] кланяєтеся тому, чого не знаєте; а ми [юдеї] кланяємося тому, що знаємо, бо спасіння —від юдеїв» (Ін. 4, 22). Ці та інші, аналогічні за значенням, слова Христа свідчать про те, що Він як Син Давида та Син Авраама (Мф. 1,1) чітко усвідомлював Свою приналежність до народу Ізраїлю.
Тож як сталося, що християнська Церква настільки безболісно відмовилася від мови Христа та Його єврейської «культурної плоті»? Відповідь на це питаннядля нас дає богослів’я П’ятидесятниці.
У візантійській гімнографії, подію П’ятидесятниці у божественному плані спасіння співвіднесено з подією Вавилонського стовпотворіння. Вавилонське стовпотворіння — це точка, від якої розпочалося відокремлене буття людства, а мови й народності втратили єдність. Порушення єдності — це Божественна відповідь на людську гординю. Вирішивши покласти «вавилонському проекту», Бог попускає розділення народів і окреме творення цими народами своїх національних культур/мов. П’ятидесятниця ж — це «анти-» (або «замість-») Вавилон:
«Єгда сшед язики разміси, разділяше племена Вишній, єгдаже огньния язики раздаяше, в совокупленіє вся призва, і єдиногласно славим Всесвятаго Духа» (Кондак П’ятидесятниці, глас 8) 7. Український переклад кондака: «Коли Всевишній зійшов і мови змішав, Він [цим] розділив народи; коли ж Він огненні язики роздав, — все покликав до єдності. І ми однодушно славимо Всесвятого Духа».
Вавилон породжує «різномовність і хаос “націй”» 8. Логічно було б припустити, що тепер, у день П’ятидесятниці, коли Бог у лоні Церкви творить єдність людського роду, буде скасовано й те, що раніше слугувало інструментом розділення, тобто національні мови (а, отже, і сама реальність національного). Проте відповідь Божої любові є парадоксальною. Бог не скасовує національних мов і не створює для Своєї Церкви нової — особливої — мовиi. Як свідчить книга Діянь, коли на апостолах спочили «язики, мов вогненні», і вони сповнилися Духа Святого, Господь наділив їх даром говорити «іншими мовами», в яких кожен зі слухачів упізнавав «рідну мову, в якій народився».
«У Єрусалимі ж перебували юдеї, люди побожні, з усякого народу під небесами. Коли зчинився цей шум, зібрався народ і схвилювався: бо кожний чув, що вони говорять його мовою. І всі були вражені і дивувалися, кажучи один до одного: «Чи не всі ці, які говорять, галілеяни? Як же ми чуємо кожен свою рідну мову, в якій народилися. Парфяни, і мідяни, і еламіти, і жителі Месопотамії, Юдеї і Каппадокії, Понту та Асії, Фригії і Памфілії, Єгипту і країв Лівії, прилеглих до Киринеї, і захожі з Риму, юдеї та прозеліти, критяни й аравитяни, чуємо, що вони говорять нашими мовами про великі діла Божі?» (Діян. 2, 5-11) 9.
Подія П’ятидесятниці — невід’ємна частина історії, передання й досвіду Церкви, і нам навіть важко собі уявити, як склалася би доля громади учнів Христа без благодатного перетворення у Дусі. Не було б ані Церкви, ані її всесвітньої місії, натомість у межах єврейства існувала б громада учнів воскреслого Праведника, ім’я якого ми б сьогодні вимовляли як Ієшу га-Ноцрі, тобто Ісус із Назарету.
Вавилон — точка відліку окремого буття народів. П’ятидесятниця — точка відліку єднання людства у Боголюдстві Церкви. Але в історії християнської громади це ще і точка відліку всесвітнього виміру Церкви, її універсалізму. Як ми вже писали, Церква, яка настільки ревно ставилася до всього, що стосувалося Господа Ісуса Христа, з певних причин не зберегла Його висловлювань рідною мовою. Що це були за причини? Головна причина, на наш погляд, полягає у зламі звичної парадигми сакрального, що стався у день П’ятидесятниці, коли зішестя Духа та Його дарів радикально змінило християнську громаду.
Як відомо, головним постачальником на світовий ринок різноманітних «копій» електронної техніки та інших популярних товарів є Китай. І це не випадково. Річ у тім, що ставлення до «оригіналу» та «копії» у китайській культурі зовсім інше, ніж у західній. «Ставлення до підробки в китайській традиції, — пише О. О. Маслов, — кардинально відрізняється від західної культури. Якщо на Заході підробка засуджується і вважається однозначно гіршою за оригінал, то в Китаї вона цінується так само високо, як оригінал, і визнається знаком істинності оригіналу» 11.
Як європеєць може зрозуміти китайця, для якого «точно скопійована робота, в якій передано дух і містичне переживання художника, вважається за своєю цінністю рівною оригіналу»i? Єдине, що залишається європейцеві, — це спробувати зрозуміти інший, незвичний спосіб мислення, зрозуміти і прийняти іншу, ніж його власна, ментальність. І таким самим шляхом має йти дослідник ранньої Церкви, який шукає відповідь на, здавалося б, скандальне питання: чому християнська Церква не зберегла «оригінальних», висловлених Його рідною мовою молитов і проповідей Христа. Ми звикли до того, що «справжній Шекспір» — це Шекспір в оригіналі, звикли до того, що «справжній Толстой» — це оригінальний російський текст... Проте, коли йдеться про свідомість ранньої Церкви, маємо пам’ятати, що вона мислила й відчувала інакше, а справжній, реальний Христос ранніх християн був не Христом, Який говорив Своєю рідною (а отже, сакральною) мовою, а Христом Церкви, котра із часів П’ятидесятниці проповідувала Благу Вість багатьма мовами світу.
«Церква прийняла колись грецьку мову, — писав С. С. Аверинцев, — мову міжетнічного спілкування на теренах Середземномор’я. Згідно з переданням, переказаним Папієм і збереженим Євсевієм Кесарійським, Євангеліє від Матфея було спочатку написане “єврейською мовою”. Однак Чотириєвангеліє, прийняте Церквою, вже є перекладом, почасти ще усного передання, почасти якихось текстів, якихось записів, — грецькою мовою, мовою загалом секулярною, мовою, що була спільною для жителів східної половини Римської імперії (а також значною мірою західної) — мовою, звісно, нащадків еллінської культури, але також і простих людей» 12.
«Спасіння прийшло “від євреїв”, — вважав прот. Георгій Флоровський, — але поширилося у світі грецькою мовою. Власне, бути християнином — означає бути греком, бо нашим основним авторитетом назавжди залишається грецька книга, Новий Завіт» 13.
Залишивши радикалізм цієї фрази на совісті вченого, залюбленого в предмет власного дослідження, зауважмо, що поширення вісті про Воскреслого єврейського Месію грецькою мовою і через «грецьку книгу» стало можливим лише після П’ятидесятниці, коли Господь засвідчив Своїй Церкві, що істинною і священною є будь-яка мова, якою звучить Блага Вість.
Цим благодатним багатоголоссям П’ятидесятниці пояснюється і літургійна творчість Церкви мовами народів, які прийняли Благу Вість із вуст апостолів та їхніх наступників: сирійською (згідно зі свідченням джерел II–III століть); латинською (про що пише Тертуліан); коптською, готською та абіссинською (свідчення про переклад богослужбових текстів якими дійшли до нас від IV століття); вірменською (про створення оригінальних богослужбових текстів якою відомо з джерел V століття); грузинською (переклади якою було здійснено в V, а, можливо, й у IV столітті) та ін. 14.
Відмовившись від «сакральної мови» Синайського Одкровення та мови проповіді Христа, рання Церква надала можливість освячення всім мовам світу й таким чином виконала завіт свого Засновника: «йдіть, навчайте всі народи» (Мф. 28, 19) та «ідіть по всьому світу і проповідуйте Євангеліє всьому творінню» (Мк. 16, 15). Хоч і дорогою була для перших християн пам’ять про мову Христову, та дорожчою за цей скарб був для них Сам Христос, що живе у Церкві. Христос, Який, посилаючи учнів проповідувати, запевнив їх:
«І ось Я з вами по всі дні, до кінця віку» (Мф. 28, 20).
Примітки:
1. Митрополит Иларион (Алфеев). Переводы Библии: история и современность. Доклад председателя Отдела внешних церковных связей, председателя Синодальной Библейско-богословской комиссии, ректора Общецерковной аспирантуры и докторантуры митрополита Волоколамского Илариона на Международной богословской конференции Русской Православной Церкви «Современная библеистика и Предание Церкви». [Електронний ресурс] // Русская Православная Церковь. Отдел внешних церковных связей. URL: https://mospat.ru/ru/2013/11/26/news94805/ (дата звернення: 27.01.2016).
2. Встановлено, що мова рече́нь (логій) Ісуса належить до західної гілки родини арамейських мов. «Рідна мова Ісуса, — пише Иоахім Ієреміас, — це галилейський різновид західноарамейської, оскільки найближчі мовні відповідники рече́нням Ісуса знаходимо у популярних арамейських текстах галілейського походження, що увійшли до Талмуду і Мідрашу». З іншого боку, як свідчить Лк. 4, 16–19, Ісус володів давньоєврейською: під час богослуження у синагозі Він прочитав давньоєврейською повчання з Пророків (haphtara). Беручи до уваги деякі гебраїзми, «маємо також враховувати можливість, що слова Ісуса на Тайній вечері були вимовлені на lingua sacra». Див.: Иоахим Иеремиас. Богословие Нового Завета. Ч. 1. Провозвестие Иисуса. – М.: Изд. Фирма «Восточная литература» РАН, 1999. Гл. 1. §1. [Електронний ресурс] // URL: http: agnuz.info http://agnuz.info/app/webroot/library/136/53/ (дата звернення: 31.01.2016).
3. Див.: Грилихес Леонид, прот. На каком языке молился Иисус Христос? (Інтерв’ю інтернет-порталу «Православие и мир») [Електронний ресурс] // Православие и мир. URL: http://www.pravmir.ru/na-kakom-yazyke-molilsya-iisus-xristos/ (дата звернення: 27.01.2016).
4. Сформульована на латинському Заході, починаючи з VII століття, під впливом висловлювань Ісидора Севільского, курйозна теорія про особливі переваги єврейської, грецької і латинської мов, відповідно до якої Святе Письмо та церковні молитви можуть озвучуватися лише цими трьома «священними мовами». Детальніше про неї йтиметься у другій частині нашого нарису. (Прим. наша — М. О.).
5. Аверинцев С.С. Вступительное слово // Православное богослужение. Вып. 1. Вечерня, Утреня и Лутургия св. Иоанна Златоустого. Пер. на русский язык. Изд. 3-е, исправ. и доп. М.: Свято-Филаретовская Московская высшая православно-христианская школа, 2002. С. 5–6.
6. Сорокин Александр, прот. Христос и Церковь в Новом Завете. Введение в Священное Писание Нового Завета. (Курс лекций) — М.: 2012. — С. 29.
7. Подаємо за виданням XVII ст.: Тріодіон, си ест Трипіснец святои великои Пятдесятницы. Пентикостаріон, єже єст Пятдесятница нареченный от еллінскаго ізслідован. Львів, 1642. Фотокопія видання: [Електронний ресурс] //Свято-Троицкая Сергиева Лавра. Официальный сайт. URL: http://old.stsl.ru/manuscripts/staropechatnye-knigi/1069 (дата звернення: 31.01.2016).
8. Вислів В.Н. Лоського. Див.: Лосский В.Н. Догматическое богословие //Лосский. В.Н. Очерки мистического богословия Восточной Церкви Догматическое богословие. М.: 1991. С. 258.
9. Що означає «говорити іншими мовами»? Сучасні біблеїсти нерідко висловлюють сумнів у тому, що в Діян. 2,4 йдеться про чудесний дар володіння іноземними мовами. «Важко вбачати у цьому дарування апостолам постійної здатності володіти мовами інших народів, — пише прот. Олександр Мень. — Більш правдоподібно, що євангеліст описує випадок глосолалії, говоріння “глосами”» (Мень Олександр. Перші апостоли. — М.: Фонд імені Олександра Меня, 1998. — С. 65). Більш ймовірною вважає версію «глосолалії» і сучасний російський біблеїст архім. Іануарій (Івлієв). Проте Діян. 2, 7–11 дають підстави вважати, що апостоли справді говорили різними мовами, і саме так тлумачать цей фрагмент багато святих отців. «Петро та Андрій, галілеяни, говорять персидською та мідійською, — пише свят. Кирило Єрусалимський. — Іоан та інші апостоли спілкуються всякою мовою із прийшлими від язичників, бо не лише тепер почали звідусіль збиратися до нас численні чужоземці, але збиралися й тоді. Чи знайдеться ж такий учитель, котрий навчив би зненацька тих, хто ніколи не вчився? Стільки років за допомогою граматики та інших наук потрібно на те, щоб навчитися добре володіти бодай еллінською, і не всі розмовляють однаково, але ритор устигне, можливо, сказати добре, а граматик не скаже іноді й добре, і хто пізнав граматику, той не знає ще любомудрія. Але Дух Святий навчає багатьох одночасно мов, яких геть не знали навчені Ним. Справді — це велика мудрість! Це Божественна сила! Яке порівняння між тривалим їхнім незнанням і між цією всеохопною, багатосторонньою, незвичайною, несподіваною силою, говорити всіма мовами!» (Свят. Кирило, Архієпископ Єрусалимський. 17-е огласительне слово до тих, хто просвіщається, промовлене без підготовки в Єрусалимі, на доповнення вчення про Святого Духа. п. 16). Аналогічне розуміння Діян. 2, 4 знаходимо й у свят. Григорія Богослова: «Апостоли почали говорити чужими мовами, а не рідною, і, що особливо дивовижно, почали говорити не навчавшись» (Слово 41 на Святу П’ятидесятницю). Так само тлумачать це місце свят. Іоан Золотоустий (див. Бесіди на Діяння Апостольські, Бесіда 4) і блаж. Феофілакт Болгарський, який писав: «Чому ж дар язиків апостоли одержали раніше за інші дари? Бо мали розійтися по всіх країнах; і як під час стовпотворіння одна мова розділилася на багато, так тепер багато мов з’єдналися в одній людині й та сама людина, за навіянням Духа Святого, почала говорити і перською, і римською, й індійською, і багатьма іншими мовами. І дар цей називався даром язиків, бо апостоли могли говорити багатьма мовами» (Тлумачення на Діяння святих Апостолів, Гл. 2).Та хоч як ми б тлумачили Діян. 2, 4, зв’язок П’ятидесятниці з відкритістю Церкви національним мовам/культурам залишається незаперечним. Як незаперечними є слова Писання: кожен із присутніх чув, що апостоли «говорять його мовою» (див.: Діян. 2, 6,8,11). Із чим було пов’язане «мовне» чудо П’ятидесятниці: з говорінням чи сприйняттям? Це питання ставив ще свят. Григорій Богослов, який схилявся до першого варіанта відповіді: «…бо перше було би чудом, що стосувалося більше слухачів, аніж мовців, а останнє стосується саме мовців, яким і докоряють, що вони п’яні, з чого видно, що за дією Духа самі вони чудом вимовляли гласи». (Слово 41). Проте і «чудо говоріння», і «чудо слухання» свідчать, що П’ятидесятниця — це «анти-» Вавилон, тобто місце й час, де Бог благословляє й освячує національний лад людства через освячення національних мов. Різниця тут лише у способі цього благословення. В одному випадку («чудо говоріння») Бог дає апостолам благодатну силу говорити «чужими мовами». В іншому — «чудо слухання» — Господь дає слухачам благодатну силу сприймати «іншу мову» як рідну.
10. Маслов А.А. Модель, копия, подделка // Маслов А.А. Китай: колокольца в пыли. Странствия мага и интеллектуала. — М.: Алетейя, 2003, с. 304–313. [Електронний ресурс] // Энциклопедия культур Déjà vu. URL: http://ec-dejavu.ru/f/Fake-2.html (дата звернення: 27.01.2016).
11. Там само.
12. Аверинцев С.С. О языке Церкви. Язык как совместное обладание эпох и поколений. [Електронний ресурс] // Азбука веры. URL: http://azbyka.ru/otechnik/Sergej_Averincev/o-jazyke-tserkvi/ (дата звернення: 27.01.2016).
13. Цит за: митрополит Иларион (Алфеев). Святоотеческое наследие и современность. [Електронний ресурс] // Азбука веры. URL: http://azbyka.ru/otechnik/Ilarion_Alfeev/svjatootecheskoe-nasledie-i-sovremennost/ (дата звернення: 27.01.2016).
14. Людоговский Феодор, cвящ., Плякин Максим, диак. Богослужебные языки славянских Поместных Церквей: современная ситуация // Труды Саратовской православной духовной семинарии: Сборник. Вып. 4. — Саратов: Изд. Саратовской епархии, 2010. — С.121–122. [Електронний ресурс] // Саратовская православная духовная семинария. URL: http://www.sarpds.ru/images/pdf/Trudy-SPDS/3-SPDS_2009/3-SPDS_2009-120-144-Ludogovskiy.pdf (дата звернення: 29.01.2016).
Олександр (Драбинко),
митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський УПЦ
