Шептицький і російська окупація (1939–1941)
Ігор Набитович
I. ШЕПТИЦЬКИЙ І РОСІЙСЬКА ОКУПАЦІЯ (1939–1941)
Комунізм Лєніна-Сталіна, фашизм Муссоліні, нацизм Гітлєра – три ядовиті квіти зла виросли з одного кореня – тоталітаризму та імперських ідей, які заперечували право інших націй на власний розвиток. Ця рослина, яка отруювала своїми міязмами історію ХХ віку, зростала на спільному ґрунті імперських прагнень поневолення інших народів, нав’язування їм своєї ідеології, а у випадку Росії – й релігії як частини цієї шовіністичної ідеології.
Спочатку Лєнін, а потім і Сталін прагнули не тільки зберегти Російську імперію, а й розпросторити на Европу й інші континенти, нав’язуючи там не тільки комуністичну ідеологію, а й російську мову.
Їхній рідний брат Гітлєр збирався збудувати вічний Райх, у якому ґерманська раса пануватиме над іншими народами.
Муссоліні був їхнім наймолодшим братом. Він тільки прагнув відновити Римську імперію.
Комунізм для Шептицького був доктриною людиноненависницькою, яка насаджувала зневагу як до людської душі, так і до Бога. Для нього російський режим на чолі з Іосіфом Сталіном-Джуґашвілі був «горсткою злочинців», яка захопила владу на Росії й своєю мілітарною силою і всезагальним терором утримувала в неволі Велику Україну. Такі означення звучать у кількох його пастирських посланнях. Комуністична Російська імперія переслідувала християн і інші релігії. Фашизм, нацизм та комунізм були для Шептицького спорідненими ідеологіями, які встановлювали тотальний контроль над суспільством і Церквою, пропаґуючи й впроваджуючи свої доктрини антилюдяними методами.
Російський комунізм після приходу на кожну з окупованих територій, де жили інші народи, перетворювався на російський комунонацизм: він брався не тільки до винищення класових ворогів, але й до вигублення національної еліти поневоленого народу, щоб удобрити кров’ю цих жертв поля для засіювання русифікації, безвір’я, денаціоналізації. Росія бралася присвоювати здобутки поневолених націй, оголошувала своєю власністю економічну, культурну, історичну спадщину уярмлених. Горе переможеним!
Після приходу 17 «кривавого вересня» у Галичину російських окупантів, генерал Станіслав Шептицький вирішив повертатися з Прилбич до Корчина. Таке рішення і йому, і його дружині врятувало життя. Разом із ними виїхала одна із доньок молодшого брата Лєона Шептицького – Єлизавета.
22 вересня 1939 року танки російських окупантів в’їхали до Львова. Німецькі загарбники вийшли зі Львова, залишаючи його своїм російським альянтам. Польський час змінився на московський. Стрілки годинників довелося перевести на дві години вперед.
«Місто було буквально обклеєне гаслами, портретами державців Совєтського союзу. Дослівно за ніч виростали на головних площах, як гриби після зливи, дешеві, але із претензіями на мистецтво, пам’ятники з гіпсу, фанери й полотна. Ну, і мітинґи, на яких невичерпанні пропаґандисти тлумачили нам, яке нам щастя привалило – бо ми стали громадянами держави Совєтів. Все було наставлене на пропаґанду: кіно, газета, театр, книжка. Неможливо було перед цим утекти. Нас то марудно нудило й мучило» [1], – писав Курт Лєвін, син львівського рабина.
Алєксєй Толстой, зеркало тогочасної російської літератури, вивіз зі Львова на Росію, за спогадами польського письменника Алєксандра Ватта, два-три вагони награбованого антикваріяту. Через три роки побратим по духу Алєксєя Толстого Пітер Ментен, який був причетний до розстрілів єврейських родин та польських професорів у Львові, теж, ніби змагаючись із російським письменником у грабунках, вивіз до Голляндії три вагони майна.
22 вересня росіяни заарештували сина Лєона Шептицького Яна Сильвестра, дідича Дев’ятник. Через Львів його вивезли до Києва і Харкова, засудили на п’ять літ і вивезли у концентраційний табір на Далекий Схід на Росії. Від смерти його врятував вступ до армії ґенерала Андерса.
27 вересня 1939-го у Прилбичах російські загарбники розстріляли наймолодшого із братів Шептицьких – Лєона і його дружину Ядвіґу. Із ними був розстріляний і отець-єзуїт Скібнєвський, утікач із Кракова.
Їх донька Анна описала в листі їхню смерть: 26 вересня російські зайди оточили дім і позамикали в ньому всіх мешканців – і власників, і прислугу. «27 вранці відбувся короткий допит мами і тата, потім їх випровадили до саду, запровадили у сам його кінець і там, над уже викопаним гробом, розстріляли – як здається, пострілами у тил голови. Через хвилю потім таким самим способом покінчили з отцем Скібнєвським. Як бачиться, спочатку хотіли забрати тільки батька, але мама їм сказала, що “вона йде туди, куди ведуть її чоловіка”». Самі окупанти потім нахвалялися, що перед розстрілом Лєон Шептицький спокійно чекав екзекуції, а Ядвіґа піднесла руки догори й кричала «Єзус, Марія!» [2].
Цей розстріл безборонних старших людей, без будь-якого судового процесу, без вини винуватих, був попередженням і митрополитові Шептицькому, й усій українській Церкві…
У грудні 1939-го Митрополит писав до Риму про російське «визволення»: «Усе, що йде від влади, має на меті образити, зруйнувати, знищити, завдати болю, й усе це спричиняє майже неймовірний хаос. Величезна кількість служб, відділів, комітетів, представників усіх московських і київських структур […]. Усі накази віддаються під загрозою смерти. Кожна галузь сих владних структур проводить обшуки і завжди погрожує смертною карою; видається, що всі сі чиновники можуть дозволити собі вбити кого лиш їм заманеться». Усі греко-католицькі «школи, сиротинці, інституції, товариства ліквідовані, а майно конфісковане. Кожен, хто мав якесь мале господарство, розорений. Починають також конфісковувати власність заможніших селян. Нема суддів, адвокатів, нотаріусів; договорів, захисту, позову, законів не дотримуються…». І остаточно владика ставить присуд російському комуністичному пануванню як системі ненависти й антилюдяности: «У всьому виявляється неймовірна ворожість, ненависть до релігії, духовенства; можна навіть сказати – взагалі ворожість до людини. Усі ненавидять одні одних, усі одні одних вважають ворогами…». А в іншому листі, від середини серпня 1942, додає: «…Ставлячи за мету нас знищити, большевики керувалися також ненавистю до нашої нації, однак ненависть до християнства в їхніх вчинках виявилася рельєфніше – вони мали намір привести нас до повної руїни…»[3].
Потаємними каналами митрополит отримав дозвіл із Ватикану висвятити Йосифа Сліпого на свого наступника. 18 грудня 1939-го у своїй приватній каплиці Шептицький провів консекрацію Сліпого.
Росіяни провадили кілька хвиль вивезення в Сибір і греко-католицьких священників, і вірних цієї Церкви – і українців, і білорусів. Вони опинилися поза межами Галицької митрополії, й для проведення архипастирської праці на цих територіях на початку жовтня 1939 року Митрополит заснував чотири екзархати – на основі повноважень, наданих йому Пієм Х[4].
Миколай Чарнецький став екзархом Волині, Холмщини і Підляшшя та частини Полісся, яку окупували росіяни. Антоній Нєманцевіч – екзархом Білорусі. Росії й Сибіру – о. Климентій, а України – Йосиф Сліпий.
Нестримний розвиток подій міг призвести до розпаду Совєтського союзу (зокрема й через можливу війну Німеччини і СССР) або інших геополітичних утворень, і в цьому митрополитові бачилася можлива перспектива повернення до можливости реалізації ідеї відновлення єдности християнських Церков.
Однак коли він через 4 місяці опісля отримав листа від Державного секретаріяту про остаточне скасування повноважень від Папи, він повідомив чотирьом екзархам про це рішення. Але оскільки митрополит уже не мав повновласти звільнити цих екзархів, усі вони 24 січня підписали декларацію про те, що виконуватимуть свої функції аж до нового рішення Ватикану.
На основі цих рішень з вересня 1940 року під російською і німецькою окупацією почали скликатися Собори Екзархів, на яких прийнято було декрети, юридичні рішення про майбутню унійну працю і духовне забезпечення вірних на Сході.
24 січня 1941 року екзархи, номіновані митрополитом Шептицьким, надіслали листа до Ватикану, пояснюючи причини й обставини їхньої номінації, декларуючи правові основи таких номінацій. Лист із окупованого Львова потрапив у Рим аж 30 жовтня 1941 року. Папа Пій ХІІ підтвердив номінації екзархів митрополитом, іменуючи їх «Апостольськими екзархами» для вірних східного обряду на територіях, визначених Шептицьким[5].
Уся ця величезна екуменічна праця була продовженням розпочатого митрополитом процесу з’єднання християн у єдиній Церкві. Цей процес не завершений і нині…
У міжлюдських взаєминах, як згадував сучасник, митрополит «ніколи не накидав своєї думки, він радився і радив, але завжди робив це так м’яко, просто, щиро, ненастирливо і наче ненароком, що тільки справжні індивідуальності, призначені володіти душами, можуть бути такими скромними». Він був великий навіть у малому. Але «коли большевицька влада щораз більше натискала на Церкву і на релігію, поволи, крок за кроком, але послідовно і непохитно, намагаючись зліквідувати греко-католицьку Церкву як організацію та знівелювати її впливи у народі як носія і сторожа християнізму, Митрополит боронив позиції Церкви як полководець, що боронить кожну п’ядь землі…»[6].
Молодший син Лєона й Ядвіґи Шептицьких Анджей-«Єндрусь» у 1938-му вступив до римсько-католицької семінарії у Львові. У перші дні нападу Німеччини, а потім Совєтського союзу на Польщу, він зголосився до Польського війська у санітарний загін і пішов боронити батьківщину. У квітні 1940 російські комуністи розстріляли його в Катині – серед 12 тисяч інших польських офіцерів – еліти Другої Речі Посполитої…[7].
19 червня 1940-го, після Служби Божої у каплиці сестер-францисканок у Лабунях, ґестапо заарештувало ще одного з братів Шептицьких – Алєксандра. Його перевезли до Замостя, допитували у Ротунді, звинувачуючи у тому, що він допомагав створювати польське підпілля. Про смерть ґрафа Шептицького згадував один зі свідків: після арешту його спочатку привезли до ґестапо, а потім у особливу в’язницю – Ротунду, де вже перебував і його зять Станіслав Старовєйський: «…Йому було наказано бігати» по колу на внутрішньому подвір’ї – чоловікові, якому було 74 роки. «Коли він важко пробіг якось перше коло, наказали йому увійти в камеру, зняти з себе одяг, залишити речі й бігати знову. Старець покірно вийшов на доріжку й пробував бігти, але через кілька метрів упав на землю мертвий…»[8]. Його поховали на родинному цвинтарі у парку в Лабунях.
______________________
- Kurt I. Lewin, Przeżyłem. Saga Świętego Jura spisana w roku 1946 przez syna rabina Lwowa, Warszawa: Zeszyty Literackie 2006, s. 35.
- Anna Szeptycka, Fragmenty listu do o. Jacka Woronowskiego, [w:] Metropolita Andrzej Szeptycki. Studia i materiały / Pod red. Andrzeja A. Zięba, Kraków 1994, s. 35.
- Кирило Королевський [Жан Франсуа Жозеф Шарон], Митрополит Андрей Шептицький (1865–1944) / Переклад із франц. Яреми Кравця, Львів: Свічадо 2015, с. 416.
- Іван Хома, Собори екзархів у Львові 1940–1941, “Богословія” (Рим) 1980, Том XLIV, Книга 1-4, c. 131. Під час авдієнції митрополита Андрея Шептицького у головного понтифіка у 1908 році, Пій Х підписав 13 документів із своїми резолюціями і завірив папською печаткою його право адмініструвати діяльність і розвиток греко-католицької Церкви на Росії. Однак усі ці повноваження були надані sub rosa – у повній таємниці, яка мала бути збережена до «слушного часу». Пізніше, у 1909, 1910 та 1914 роках, ці повноваження знову й знову підтверджувалися Папою.
- Ibidem c. 140.
- Іван Кедрин, Андрей Шептицький, [у:] Idem, У межах зацікавлення, Ню Йорк–Париж–Сидней–Торонто 1986, с. 511.
- Jan Kazimierz Szeptycki, W kręgu rodziny Szeptyckich, [w:] Metropolita Andrzej Szeptycki. Studia i materiały / Pod red. Andrzeja A. Zięba, Kraków 1994, s. 20.
- Zygmunt Klukowski, Dziennik z lat okupacji Zamojszczyzny, Lublin 1958, s. 124.
