Східні звичаї та традиції, або По той бік арабського світу

04 вересня, 18:18
З відкриттям прямих авіарейсів з арабських країн центральні вулицях Львова заполонили незвичні для міста туристи – вони не пиячать, не витріщаються на дівчат, не сунуть натовпами в «Реберню» чи «Криївку».

Джерело: Дивись.info

Оксана ДУДАР

Чоловіки нічим не відрізняються від усіх інших – шорти, футболки – хіба видає приїжджих виразна східна зовнішність, а ось їхні дружини здебільшого закутані у чорні абайї, обличчя заховані за нікабами. Жінки обожнюють шопінг, і щойно відкриється супермаркет, як вони поспішають вивчати наповнення львівських бутиків. А ще їм подобаються дерева, трава та дощ. Порівняно невисокі ціни, витончена європейська архітектура і можливість перетнути кордон без ускладнень, незважаючи на пандемію, стали головними магнітами, які притягують туристів з арабських країн.

І хоча мусульмани давно живуть у Львові (після анексії Криму до міста переїхало багато кримських татарів), далеко не усі звичаї і традиції представників ісламського світу зрозумілі для місцевих мешканців, які часто-густо супроводжують здивованими поглядами арабок на електросамокатах чи як вони їдять у кафе з прикритими обличчями.

ІА Дивись.info вирішила поспілкуватися про звичаї і традиції мусульман з Вікторією Нестеренко – українською мусульманкою та головою правління правозахисної організації «Разом із законом».

Вікторія Нестеренко - фото 78510
Вікторія Нестеренко

 

«У Львові є мечеть, а також «Ісламський культурний центр». Водночас людям незвично бачити східних жінок із закрити обличчями чи великі родини. Про дискримінацію тут не йдеться, швидше про якесь часом нетолерантне ставлення. Зумовлене це, найімовірніше, стереотипами або малообізнаністю з ісламом та життям інших людей. Насправді за останні місяці нашою організацією не було зафіксовано якихось нападів чи кричущих випадків нетолерантного ставлення до людей зі східних країн. Звісно, бувають якісь коментарі, але вони можуть стосуватися як і мусульман, які проживають в Україні, так і гостей країни. Часом услід можна почути «Аллах Акбар». Та зазвичай таке роблять або підлітки, або чоловіки напідпитку. Дуже рідко хтось намагається зняти з жінки хустку», – розповідає Вікторія Нестеренко.

Порушення прав жінок: релігія чи традиції

Західні жінки десятиліттями домагалися рівних прав з чоловіками, починаючи від права голосу, закінчуючи найвищими посадами у державному керівництві. «Kinder, Küche, Kirche» – давно відійшов у небуття. Жінки самі роблять пропозиції чоловікам, а розлучення стало річчю буденною.

Натомість уявлення про арабський світ часто базується на стереотипах про безправ’я жінок.

«Такі речі, які можуть порушувати права мусульманок чи взагалі жінок в ісламі, насправді є. Однак багато з них зумовлені не ісламом. Є дуже багато культурних особливостей і традицій, які сильно переплітаються з ісламом, і люди їх практикують. Наприклад, якщо говорити про жіноче обрізання, воно не є релігійною вимогою чи частиною релігії, яку мають практикувати жінки. Це більше традиційна особливість деяких народів, особливо африканських. Якщо взяти Єгипет, то там є така християнська релігійна секта, як копти. Водночас більша частина населення країни – це мусульмани. І копти, і мусульмани практикують жіноче обрізання. Тобто це не зумовлене релігією», – розповідає Вікторія Нестеренко.

Вона пояснює: те, що можна визначити як безправність жінок, часто залежить від законодавства, встановленого в тій чи іншій арабо-мусульманській країні.

«Наприклад, якщо взяти Саудівську Аравію, то донедавна там не можна було жінкам водити автомобілі. Релігія жодним чином це не регулює, натомість це регулюється місцевим законодавством. Якщо ми говоримо про домашнє насилля і чи жінка може звернутися по допомогу в державні органи, то в різних країнах по-різному. Наприклад, якщо якісь мусульмани виправдовують побиття жінки релігією, це неправильно, адже є таке поняття, як зульм (несправедливе ставлення, утиск, заподіяння страждань, перехід рамок дозволеного на словах або у вчинках. Саме слово походить від арабського «темрява» – ред.). Зульм вважається великим гріхом в ісламі. Багато хто з богословів зауважують, що чоловік не може піднімати руку на свою дружину. Відповідно, якщо жінка в якісь ісламській державі прийде в суд просити розлучення, тому що її чоловік б’є, то, найімовірніше, її розлучать. А якщо йдеться про жінку в Чечні чи Дагестані, яка прийде до місцевого мулли і скаже, що її чоловік б’є і вона хоче розлучитися, то, швидше за все, її не розлучать. Дуже важко робити якісь об’єктивні висновки. Багато хто думає, що такі моменти регулюються релігією, але насправді вони регулюються людьми», – веде далі Вікторія.

Традиційний одяг

Однією з особливостей, яка свідчить про приналежність жінки до арабського світу, є її одяг, зокрема традиція прикривати обличчя.

«Якщо говорити, як в ідеалі має одягатися мусульманка, Шаріат регулює, що жінка має повністю закривати все своє тіло, крім обличчя і кистей рук. Тобто це ті частини тіла, які можуть залишатися відкритими і видимими для всіх. Також одяг не може бути прозорим і приталеним, а вільним, щоби зручно було його одягати, в ньому не було спекотно і не виділялися обриси фігури. У деяких країнах мусульманські вчені говорять про те, що жінка повинна одягатися максимально скромно, аби не привертати увагу. Це залежить від того, де жінка живе, в якому суспільстві вона знаходиться. Якщо візьмемо західні країни, то жінки у хустках, навпаки, привертають увагу, не кажучи вже про нікаб, який закриває обличчя.

Якщо говорити про традиційні особливості, то, наприклад, для Саудівської Аравії чи в інших країнах Перської затоки притаманним є нікаб. Для Афганістану – бурка, але не для всіх, а саме для жінок-пуштунок. Для інших народностей цієї країни (узбеків і таджиків) більш звичним одягом є чадра, яка не закриває повністю обличчя», – розповідає Вікторія Нестеренко.

Найбільш поширеним головним убором в мусульманському світі є хіджаб – хустка, яка прикриває голову і шию, натомість обличчя залишається відкритим. У широкому розуміння – це одяг, який відповідає нормам Шаріату. Також поширеними є шейла (широкий шарф) та хіджаб аміра (складається з двох частин – шапочки і шарфа у вигляді рукава). Хімар – накидка з прорізом для обличчя. Такий одяг притаманний жінкам Близького Сходу та Туреччини.

Чадра – верхній одяг синього, чорного або білого кольору. Обличчя залишається відкритим, іноді чадра доповнюється прозорою накидкою, яка закриває обличчя та голову. Вона немає застібок, і жінка зазвичай притримує її руками. Чадра найбільш поширена в Ірані.

Накаб - фото 78511
Накаб
Джерело фото: Фото з відкритих джерел

Нікаб – головний убір чорного кольору. Він повністю закриває обличчя, залишаючи лише розріз для очей. Він найбільш поширений у країнах Перської затоки, а також у Ємені та Пакистані.

Найбільш закритим різновидом одягу є параджа – накидка до землі, без рукавів і прорізом для очей, закритим сіткою. Натомість традиційна для Афганістану бурка – накидка завдовжки до талії, розріз для очей теж закритий щільною сіткою – чачваном.

До речі, у деяких країнах Європи існує заборона на носіння одягу, який закриває обличчя. Зокрема парламент Франції ухвалив рішення про заборону мусульманського одягу, який повністю закриває обличчя, ще 2010 року.

А ось купатися мусульманкам можна у спеціальному костюмі, який називаються буркіні. Він закриває усе тіло, крім обличчя, кистей і ступнів. З модних брендів у мусульманок користуються популярністю, наприклад, «Аміра», «Цукру», «Ірада» тощо.

Східні звичаї та традиції, або По той бік арабського світу - фото 78512

Більшість туристок-мусульманок у Львові одягнені у чорне.

Хадж - фото 78513
Хадж
Джерело фото: Голос ісламу

«Чорний одяг також залежить від традицій, які притаманні тому чи іншому народові. Наприклад, коли мусульмани здійснюють хадж (паломництво до Мекки), жінки традиційно одягаються у чорне, а чоловіки – у біле. На маю думку, саме від цього відштовхуються люди, які проживають у країнах Перської затоки. Чомусь так склалося, що більшість жінок там зазвичай одягнені у чорне», – пояснює Вікторія Нестренко.

Особливості гігієни

Деякі готелі і заклади громадського харчування, приймаючи туристів з арабських країн, зіштовхнулися з проблемою – відсутністю біде, яких вимагають їхні гості. Адже у мусульман є таке поняття, як ритуальна чистота (тахарат, омовіння). Дотримання чистоти душі, одягу та оточення є обов’язковим для кожного мусульманина, і це вважається одним із стовпів ісламу.

Східні звичаї та традиції, або По той бік арабського світу - фото 78514

«Йдеться про омовіння, яке має бути обов’язково виконане перед молитвою до того часу, доки воно не порушиться, а порушується воно виділеннями із статевих органів, кров’ю (наприклад, носова кровотеча), блювотою, також омовіння жінки роблять обов’язково після того, як у них закінчується менструація, а також після статевого акту. Саме з цих причин мусульмани вимагають, щоби в готелях були біде або спеціальні душі для унітазів. Чому так? Тому що тіло має знаходитися у ритуальній чистоті. Зрештою, так зручно, адже ми живемо у ХХІ столітті. Є такі технології і чому цим не користуватися? Йдеться про гігієну, яка обумовлена не лише релігійними вимогами, а також звичайними людськими потребами. Дуже незручно, коли приходиш, наприклад, до ресторану і доводиться носити із собою пляшки, в які можна набрати воду і зробити омовіння. Реально в Україні з цим є велика проблема», – пояснює Вікторія Нестеренко.

Мусульмани і Україна

Мусульманська громада України налічує близько двох мільйонів людей.

«Зараз важко сказати, де проживає найбільша мусульманська громада України. До анексії вона була у Криму, а потім багато кримських татарів переїхали на материкову частину. Зараз багато мусульман живе в Києві. У столиці є близько 10 мечетей та ісламських культурних центрів. Також великі громади є у Запоріжжі, Одесі, Харкові, Дніпрі, Львові, на Херсонщині. Крім кримських татарів, є багато українців, які прийняли іслам. Також є родини сирійців, палестинців, які по 20-30 років живуть в Україні, в них є вже діти, які вважаються етнічним українцями.

Східні звичаї та традиції, або По той бік арабського світу - фото 78515

Крім кримських татарів, в Україні є багато казанських татарів. Наприклад, муфтій Духовного управління мусульман України «Умма» Саїд Ісмагілов. На Луганщині мешкало багато казанських татарів. Якщо говорити про біженців, то це вихідців з Палестини, Йорданії, Афганістану та Сирії. Натомість після навчання в Україні залишалися пакистанці та вихідці з африканських країн», – резюмувала Вікторія Нестеренко.