Created with Sketch.

Слов’янські витоки: середньовічний погляд

17.08.2010, 13:34

ЯФЕТ ТА ЙОГО НАЩАДКИ

Історіографи середньовіччя намагалися писати історію свого народу від самого його початку. Виникнення людства для літописців, хроністів, а потім й історіографів XII-XVIII ст. — це безперервне розгалуження феодально-генеалогічного дерева, корені котрого губляться в біблійній старовині. Релігійно-містичний світогляд середньовічної людини сприймав звернення до біблійних текстів за обов’язкову форму санкції на існування кожного народу. Поза цим ні вихід слов’янських народів на арену світової історії, ні уявлення про єдність їх походження не могли в той час отримати переконливого пояснення та обгрунтування.

Кожен історик намагався знайти на біблійному дереві почесне місце і для гілки свого народу. Спираючись на уявлення про походження всіх людей від нащадків Ноя, а також на вавилонське змішання народів, інтелектуали середньовічної Європи прийняли за аксіому, що європейці є нащадками Яфета (Іафета), сина Ноя, котрому дісталась у спадок Північ. Про повагу до нього може свідчити, наприклад, відоме прислів’я: «Sem ora, Cham labora, Iafet rege et protege», тобто «Симе, ори, Хаме, працюй, Яфете, царюй і захищай!»

Згідно з Книгою Буття, лінія нащадків Яфета мала виглядати так: «Сини Яфетові: Гомер, і Магог, і Мадай, і Яван, і Тувал, і Мешех, і Тирас. А сини Гомерові: Ашкеназ, і Рифат, і Тогарма. А сини Явана: Еліша, і Таршиш, і китти, і додани. Від них відділилися острови народів у їхніх краях, кожний за мовою своєю, за своїми родами, у народах своїх» (Буття, 10: 2-5).

Перелічені імена не є легендарними, а відповідали реальним народам, які жили на північ від Палестини в І тис. до н. е. Правильно ідентифікувати біблійну «таблицю народів» намагався ще Йосиф Флавій у «Древностях Іудейських». Сучасні історики Стародавнього Сходу дотримуються думки про Індоєвропейське походження більшості цих народів: Гомер (не плутати з автором «Іліади». — А.М.) — кіммерійці, Мадай — мідійці, Яван та Еліша — греки (іонійці та елліни), Тувал — хето-лувійці, Мешех — мушки (предки фрігійців), Ашкеназ — скіфи Північного Кавказу, Тогарма — вірмени. Лише Тирас і Таршиш були семітами (фінікійсько-карфагенського походження), а китти та Магог, хоча етнічно й не окреслені, розміщувались, відповідно, на Кипрі та Передкавказзі.

Ототожнення частини з них з периферією Європи послужило для середньовічних авторів логічним підтвердженням біблійної історії «розселення народів». Власне в цьому контексті розвивались і концепції походження слов’ян. Першою з-поміж них можна вважати так звану «дунайську теорію» (Вавилон — Дунай — слов’яни), зафіксовану в давньоруських літописах. Вавилонська традиція «розселення народів» прийшла на Русь з візантійських хронік Й. Малали та Г. Амартола. В «переліку народів», запозиченому зі згаданих хронік, з’являються слов’яни, котрих Нестор-літописець розміщує на Дунаї.

Після вавилонського змішання «Яфетові сини захід взяли і північні краї. Від цих ото сімдесяти і двох народів, од племені таки Яфетового, постав народ слов’янський, так звані норики (тобто мешканці Подунав’я. — А.М.), які є слов’янами», і звідти вже починають своє розселення по сучасних країнах. До речі, штамп про 72 народи відсутній у Біблії, хоча більшість істориків і посилається на неї.

«Дунайська теорія» була прийнята в ХІІІ-ХІV ст. усією слов’янською історіографією, її західним варіантом стала легенда про братів Чеха, Леха і Руса, котрі привели свої народи з Балкан на північ. Вперше ця легенда викладена в чеських хроніках Козьми Празького (1125 р.) і монаха Далиміла (початок XIV ст.) та в польській — Кадлубека (1200 р.).

Одночасно із занепадом Київської Русі «дунайська теорія» втрачає свою актуальність, і в ХV-ХVI ст. витісняється «сарматською теорією», згідно з якою слов’яни переміщались до Європи за схемою: Вавилон-Кавказ-Дон-Сарматія-слов’янські землі. Остання мала своє коріння у «вандальській теорії» німецьких історіографів, праці яких були популярні в середньовічному польському суспільстві.

Саме в цей час остаточного виділення польського й руського шляхетства в замкнений панівний прошарок відбувалось масове створення його представниками власних, часто міфічних, родоводів та гербів. Тож цілком природно виглядало й виведення генеалогічного дерева всього слов’янського народу, а точніше його політичної нації — шляхетства від войовничих сарматів, які населяли в античні часи Східну Європу, що і стало фундаментом шляхетської ідеології сарматизму.

Польський хроніст XV ст. Я. Длугош поєднав дунайську та вандальсько-сарматську концепції: слов’яни згідно з його викладом досягли Дунаю, пройшовши навколо Чорного моря. Це спиралось на співзвучність етнонімів вандалів (германці) і венедів (слов’яни) та ототожнення сарматів і слов’ян. Але більш цікавим тут є пошук їх найдавніших «предків». Прабатьком останніх Длугош вважає Явана — біблійного предка православних греків та його «нащадків» у такій генеалогічній послідовності: Алан-Негно-Вандал з братами. Від цих не зафіксованих у Біблії міфічних постатей і виводились європейські, а зокрема — і слов’янські народи. Варто зауважити, що Алан, як перший нащадок Яфета в Європі, наводиться вперше у валійській «Історії бритів» IX ст., а Длугош лише приписав йому ще й дітей.

Подібні концепції були поширені не лише в Європі. Наприклад, у грузинській хроніці XI ст. «Картліс цховреба» іншому сину Яфета, Таршишу, приписано семеро синів, від яких виводяться головні кавказькі народи, але вже тоді ці міфи шокували освічених європейців. Так, майбутній папа Пій II, коментуючи подібні схеми в чеських хроніках, називав це нісенітницею, бо, як він писав, «так можна всі народи просто з раю, з лона Єви починати».

Ще один польський історик, М. Бєльський, у 1551 р. теж відтворює головно дунайську концепцію. Але під впливом німецьких праць А. Кранца та Й. Деціуса й популяризованого ними фальсифікату, що приписувався вавилонському жерцю Берозусу, виводить слов’ян з Азії від міфічного вандальського короля Твіскона (ім’я германського божества, від якого походить сучасна скандинавська назва Німеччини) — буцімто нащадка біблійних Гомера та Ашкеназа. Ця хибна ідентифікація Гомера з Німеччиною, поширена за середньовіччя, походила від співзвучності слів Германія й Гомер (звідси й досі німецьких євреїв називають ашкеназі). Через Бєльського потрапив, до речі, на Русь і ще один запозичений ним у чехів міф — «привілей», даний Олександром Македонським слов’янам.

Проти концепцій Длугоша та Кранца 1555 р. рішуче виступив краківський професор М. Кромер, порівнявши їх у своїй хроніці з подібними міфами сусідніх європейських народів. Окрім того, він узагалі заперечував «дунайську теорію», а не тільки її біблійну складову, резонно вказавши на відсутність в античний період на Балканах слов’янських топонімів і власних назв. На противагу цьому, вслід за Длугошем розвиваючи сарматську теорію появи слов’ян, Кромер виступає за ідентичність роксоланів та русі й наводить згадки давніх авторів про болгар і сербів у Сарматії. Однак подібний логічний вивід слов’ян зі сходу вимагав «освячення» традицією, тобто підтвердження східного походження біблійних предків, для чого й був використаний біблійний Асармот (Хасар-Мавет), нащадок Сима, іншого сина Ноя, який «відповідав» у Біблії за Схід (Буття 10: 22-26) і якого поєднувала з сарматами лише подібність імені.

ЗЛІТ І ПАДІННЯ МОСОХА

Використовуючи традиційну середньовічну методологію, що базувалась на пошукові співзвучності імен, син М. Бєльського Йоахим «виводить» на арену слов’янської історії Мосоха (Мешеха) — шостого сина Яфета (Буття 10:2 ), чиї нащадки — генети (племена фракійського походження. — А.М.), на думку Й. Флавія, жили в Малій Азії (сучасна Туреччина). На підтримку гіпотези про ідентичність етнонімів Мосох-Москва було використано репліку пророка Єзекіїля: «Сину людський, зверни своє обличчя до Бога, краю Магога, князя Рошу (Росска в давніх перекладах. — А.М.), Мешеху та Гувалу» (Єз. 38:2-3), а також співзвучність назв генети й венеди.

Міркування Кромера про відсутність слов’ян на Балканах і неслов’янськість вандалів Бєльський і його молодші сучасники М. Стрийковський та А. Гваньїні рішуче відкинули, наголосивши на спільному сарматському походженні східноєвропейських народів. Для польської історіографії XVI ст. з її антинімецькою спрямованістю був абсолютно неприйнятним вивід слов’ян від Гомера — предка «німецьких володарів Сарматії» (як, втім, і від «грека-схизматика» Явана). Саме тому стрімку «кар’єру» робить гіпотетичний предок всіх слов’ян Мосох (Мешех), бо, як каже Бєльський, «...з давніх-давен єдність мови нашої і Москви явно видає, що ми з одного народу між собою пішли, а тому мусимо бути спільного батька дітьми й, мабуть, Мосоха можемо визнать усі».

Згідно зі схемою названих авторів генети прийшли на Балкани й через Кавказ — у Сарматію, де перетворилися на венедів, вандалів, роксолан, антів та слов’ян. Щоб поєднати це з поглядами Кромера, було наведено думку, що «Асармот... котрий також був у тих сторонах північних з Мосохом — дідом стриєчним, осів, сарматам дав ім’я та прізвисько й тому нас всіх сарматами... від нього зовуть». Легенда ж про Леха, Чеха та Руса в цій концепції, як і різниця між сучасними авторам слов’янськими народами, пояснювалися вторинними міграціями з Дунаю та Азії на вже заселені сарматськими співплемінниками землі.

Праці Стрийковського та Сарницького є піком «сарматської теорії» і слов’янської мегаломанії. Наприклад, на думку першого з них, «...ті народи: сарматські, болгарські, руські, готські, польські, волинські, вандальські, чеські від Яфетового сина Мосоха сплоджоні, так сильно войовничі були, всю майже Європу, Азії обидві й Африку звоювали.» Більше того, слов’янська мова існувала для них вже при «вавилонському змішанні народів». Сарницький же описує історію слов’ян паралельно біблійним подіям, що дуже нагадує сучасних поборників українськості Трипільської культури!

Першою ґрунтовною працею середньовічної України є Густинський літопис 1623-1628 рр., котрий також не обійшов увагою дану проблему. Ця компілятивна робота хоч і перебуває під впливом вищезгаданих польських джерел, все ж намагається сформувати власний україно-центричний погляд на історію Східної Європи, в тому числі й на виникнення народів. Автор літопису був знайомий з концепцією Мосоха, але сприймає її лише як одну з багатьох теорій. Він наголошує на складності питання: «Од кого й коли й на якому місці почав бути та коли до Європи й Сарматії прийшов слов’янський народ? Бо спершу ні один з хронографів ані слов’янами, ані руссю їх не йменував, а імена сі аж по мпожестві літ уже до них прикладені були».

Автор, повертаючись до концепції Бєльського, визнає за нашого предка першого сина Яфетова Гомера: «Другий син Гомерів — Рифат. Од сього Рифата народились пафлагони, енети, генети, венеди, венединці, анти, алани, роксани, роксолани, од яких начебто пішла русь і алани, русь-москва, ляхи, слов’яни, болгари, серби. Сі всі одного суть народу і язика, а саме слов’янського».

Згадуючи про Мосоха і про спроби поєднати його з Гомеровими нащадками, автор зауважує їх сумнівність: «Проте, наскільки нам відомо, всі народи слов’янські суть одного отця сини, бо єдиноголосся мови їхньої показує, що вони є єдиним народом». Ця фраза запозичена у Бєльських, але, на відміну від першоджерела, автор Густинського літопису викинув з речення згадки про Москву та Мосоха, що виразно змінило значення тексту. Не виключено, що це викликано особистою антипатією українського автора до чужої йому Московської держави на відміну від ставлення до Речі Посполитої, хроніст якої Длугош для нього — наш літописець.

Наступна ж його оповідь про переселення однієї частини енетів після зруйнування Трої до Іллірії (цікаве перегукування з «Енеїдою» Котляревського), де вони стали венедами, а другої — на місце кіммерійців, де вони отримали назву сармати, а також міфи про «привілей» О. Македонського та завоювання «руським князем» Одонацером Рима (насправді вождь германського племені ругїїв часів Великого переселення народів. — АМ.) є концентрованим викладом попередників. Автор лише викинув нецікаві для українського читача моменти і, за поширеною на той час традицією, використовує їх посилання на античних авторів як свої власні.

Своєрідною рисою Густинського літопису є те, що, на відміну від поляків, його автор з більшою повагою ставиться до свідчень Нестора, зокрема пов’язаних з етнонімом Русь, під якою автор розуміє власне Україну, що добре помітно в нарисі «Про початок козаків»: [Батий] «землю нашу руську спустошив, а народ наш умалив і смирив, до того ж ще і од ляхів, і литви, і москви, та й од міжусобних воєн зіло озлоблені й умалені стали».

«Хроніка з літописців стародавніх». Ф. Софоновича, створена після входження України до складу Московського царства в 1670-х рр., стала першою історичною працею, що віддзеркалювала зміну в політичних поглядах українських інтелектуалів. На відміну від автора Густинського літопису, Софонович, спираючись на Стрийковського, чітко розмежовує нащадків Гомера й Мосоха, вважаючи Русь відгалуженням останнього. Скорочуючи текст свого польського першоджерела, він уже не наводить присутні в ньому обгрунтування та пояснення, подаючи як аксіому те, що нащадки Мосоха мосхи «пошли особно і широко, розсіялися на полночних краях, на всходних, на полуденних і к заходу засіли почавши от Каппадоцких краин и царств Колхинских, около Черного моря и около рек Дунаю, Оки, Волги, Камы, Днепра, Бугу, Десны Днестря, Дуная аж до Двины и Немна, всі береги и краины осіли».

Як бачимо, перед нами — знайома сарматська концепція, але вже зі значним «ухилом на схід», що помітно в перерахуванні земель. Окрім того, тут цілком проігноровано західну легенду про братів Руса, Чеха та Леха (бо за Нестором Русь виводиться від варягів), а Мосох додатково згадується ще й як предок Кия, Щека й Хорива. Таким чином, акцентування на спільному походженні від Мосоха робить очевидні для Софоновича етнічні відмінності між Руссю-Україною й Московією річчю другорядною, тож не дивно, що ми не знайдемо тут висловів про окремішність цих двох народів.

Анонімний автор створеного в 1674 р. у києво-печерському середовищі «Синопсису, відомий своєю промосковською орієнтацією, також спирається на концепцію «Мосох-Москва». Добираючи у Стрийковського інформацію саме про Москву, він стверджує, що її назва «искони вестно древним летописцом бе, обаче на мнозе и в молчании пребываше», але потім «град Москва прославися и прародительное въ нем имя Мосоха въ народе росийском отновися».

Виводячи вслід за своїми західно- та східнослов’янськими попередниками етнонім слов’ян від слави, а росіян від розсіяння по світу, він іде далі, вважаючи всіх слов’ян народом славенороским, або славнороским. Більше того, всі слов’янські народи походять у нього не просто від Мосоха, а від народу московитів. Коли ж не звертати увагу на подібну ієрархію походження, то використання ним фраз на кшталт: «москва, россы, поляки, литва, поморяне, волинци и прочии»; «московских, славено-россійских, полских, волинских, ческих, болгарских, сербских, карвацких..»; «не токмо Москва, народ великий, но и вся Русь, или Россія..» (виділення мої. — А.М.) свідчать про усвідомлення ним нетотожності росіян (москва, московити) та українців (русь).

«БІБЛІЮ НА ЩО ТОКМО ХОТЯТЬ НАТЯГУЮТЬ...»

Починаючи з XVIII ст. біблійно-міфологічна частина етногенетичних розвідок починає помітно занепадати, зменшуючись у розмірах і зберігаючи ті чи інші частки сарматської теорії. Це було викликано витісненням історіографії, писаної людьми церковними, працями представників світських кіл (головним чином козацькою старшиною). Природа цих творів не вимагала розлогих екскурсів у стародавню історію, певно, і рівень знань був також меншим, ніж у їхніх попередників.

Окрім того, творці козацьких літописів відчували значно менший пієтет перед Москвою, ніж такі церковні ієрархи як Софонович чи автор «Синопсису», для яких вона була перш за все центром православного світу. (До речі, св. Дмитро Ростовський у «Летописце келейном» не пристав до жодної з версій, задовольнившись загальним виводом від Яфета.) Ці фактори, а також сучасний їм процес обмеження козацької автономії призвели до відмови українськими інтелектуалами Мосоху в праві вважатися предком козацького народу. Відтак ідея Мосох-Москва у таких найпомітніших творах козацької історичної публіцистики XVIII ст. як праці Г. Граб’янки та С. Величка взагалі цілком ігнорується.

Наприклад, у Величка взагалі відсутній розгляд історії до 1648 р. і лише вжиті в передмові вирази: «наші сармато-козацькі предки», «наші козако-руські предки» свідчать про перебування автора під впливом сарматського міфа, який вже відстоював тут рівність Польщі й Русі, шляхти й козаків.

Водночас на зміну сарматській ідеї «народу-шляхти» приходить козарський (хазарський) міф «козацько-руського народу», покликаний утвердити авторитет влади, здобутої през шаблю. В літописі Граб’янки та Конституції Пилипа Орлика ця передача козакам права на першість серед слов’ян виявляється у визнанні козаків безпосередніми нащадками гуннів, авар та хозар. Це вело до привласнення слави зниклих войовничих народів, обгрунтування першості їхнього панування над Києвом, а головне, утверджувало рівність пряв сарматів-шляхти й хозар-козаків на володарювання Руссю.

Граб’янка, повертаючись до ідей Густинського літопису, виводить «козацький народ» не від Мосоха, а більш «престижного» першого Яфетового сина — Гомера й, на відміну від більшості попередників, що заперечували слов’янськість скіфів та хозар, заявляє: «Народ малоросійський, прозваний козаками, має щонайдавніше походження від скіфського роду... від хозар, що своєю спорідненістю сягають племені першого Яфетового сина Гомера». Можливо, це змішання татар — «скіфів» і слов’ян відбиває реальне козацько-татарське побратимство, характерне для воєн XVII ст.

Процес виникнення народу Граб’янці уявлявся так: «Хозари... мандруючи стойбищами з однієї землі в іншу, отак як калмики, утворювали різні союзи та мови, і набравши сили, утворили були свої царства й після того коли знекровилися в битвах, перетворилися з хозарів на козаків».

На противагу занепаду в Україні ідеї «Мосох-Москва» інтелектуали Росії продовжували перебувати під впливом «Синопсису», що майже півтора століття служив за підручник історії, й надалі не відмовлялись від цієї ідеї. Наприклад, коли в середині XVIII ст. Байєр та Міллер віднайшли коріння цього міфа у працях польських хроністів двохсотрічної давнини, Ломоносов, котрий не терпів поглядів, які могли поставити під сумнів російську славу, зневажливо відкидає їхні заперечення й некритично повторює середньовічні концепції, побудовані на теорії Мосох-Москва.

Перший російський історіограф В. М. Татіщев також був змушений іти в колії біблійної традиції, але сприйняти її цілком уже не міг. Визнаючи походження всіх народів від Ноя та його синів, він не приймає спроби конкретизації біблійного тексту, але, звинувачуючи попередників у тому, що «Библию, равно как ковер Милитрисы, употребляют и на что токмо хотят натягивают», все одно слідом за ними приводить слов’ян через Кавказ до Сарматії. Мосох під його пером, щоправда, втратив славу прабатька слов’ян, перетворившись на предка одного з «сарматських племен» — мокшей (сучасна мордва). Слід відзначити, що сармати для Татіщева — це вже не слов’яни, а автохтонне населення Європи, тобто балти та фінно-угри.

Та незважаючи на авторитет Татіщева й активний процес секуляризації світогляду, Мосох продовжує існувати в умах освіченої російської публіки саме як предок слов’ян. Епоха кінця XVIII ст. привнесла в історичний світогляд науковий підхід з притаманним йому критичним ставленням до джерел попередньої доби, але традиція компіляції залишалась панівною, й не всі дослідники здатні були від неї відмовитися. Тому праці того часу просто переобтяжені мішаниною біблійних легенд і середньовічних теорій.

Історик-самоук І. Болтін у 1788-93 рр. намагався позбутися хоча б частини цих нашарувань. Розглядаючи походження народів, він зауважує: «Все древние летописцы... старались примыслить своим праотцам имена сходные названию своего народа. Новгородский летописец выдумал князя Славена, по имени коего прозван был пришедший с ним народ. Поляки намислили некоего Леха... У Скифов был Скиф, у Римлян Ром, у Чехов Чех, у Картлинцов Картлос, у нас Мосох». Не піддаючи сумніву існування біблійних Яфета, Мосоха, він рішуче заявляв: «Но чтоб сказаний народ мосхи или месехи от него происходили, и чтоб руссы некогда назывались их именем, на то никаних доказательств не обретается; равным образом чтоб город, построеный через несколько десятков столетий, назван был по имени сего народа ...єсть невероятно».

Останнім же значним твором, де Мосох згадується як достовірний персонаж, є анонімна «Історія Руссов», під впливом якої перебував Т. Шевченко. Традиція приписувала її Кониському, Полетикам, але дослідники, відмовляючи їм в авторстві, так і не віднайшли справжнього творця. Створення «Історії...» датують у широкому діапазоні 1780-1820-х рр. Анонімний автор, спираючись на сарматську традицію, розповідає про прихід предків слов’ян з півдня й виводить козаків, у руслі козарської концепції Граб’янки, від хазар, що були військовим прошарком слов’ян. Саме в цьому короткому вступі і з’являється востаннє біблійна концепція походження слов’янських народів, частиною якої і є згадка про Мосоха. Тут він, як і в більшості праць українського походження, відсунутий з центру оповіді на периферію й, не претендуючи на місце патріарха всіх слов’ян, згадується лише як родоначальник московитів, які ведуть ім’я «...по князю Мосоху, кочевавшему при реке Москве и давшему ей сие название, Москвитами и Мосхами, от чего впоследствии и царство их получило название Московского».

Але за вікном було вже XIX століття, отож згадки про Ноя, Яфета й Мосоха в історичних працях вже не здавалися читаючій публіці вартими уваги. Вони зникають не лише з історичних творів, але й ігноруються писцями при копіюванні хронік...

Людина і світ. — 1999. — №9. — С. 13-18

Анатолій МОМРИК,

історик

Читайте також
Людина і світ Давньоіранські імперії та вчення Заратуштри
25.08.2010, 10:14
Людина і світ “Книгами веселили серця…”
23.08.2010, 13:18
Людина і світ У Державному комітеті у справах релігії (№ 7)
23.08.2010, 13:16
Людина і світ Конфуціанство
17.08.2010, 15:31