Там, де субота є господарем Церкви, не залишається місця для Творця суботи. Принаймні, такий сумний висновок можна зробити з останнього інтерв’ю для РІСУ архиєпископа Олександра (Драбинки).
І сталось, як Він переходив ланами в суботу,
Його учні дорогою йшли, та й стали колосся зривати.
Фарисеї ж казали Йому:
Подивись, чому роблять у суботу вони, чого не годиться?
А Він їм відказав:
Чи ж ви не читали ніколи, що зробив був Давид,
як потребу він мав та сам зголоднів був і ті, що були з ним?
Як він увійшов був до Божого дому за первосвященика Авіятара,
і спожив хліби показні, яких їсти не можна було, тільки священикам,
і дав він і тим, хто був із ним?
І сказав Він до них:
Субота постала для чоловіка,
а не чоловік для суботи.
а тому то Син Людський Господь і суботі.
(Від Марка 2:23-28)
Там, де субота є господарем Церкви, не залишається місця для Творця суботи. Принаймні, такий сумний висновок можна зробити з останнього інтерв’ю для РІСУ архиєпископа Переяслав-Хмельницького і Вишневського, вікарія Київської Митрополії, секретаря Предстоятеля УПЦ Олександра (Драбинка). Різні кола в Московському Патріархаті та поза його формальними межами називають владику Олександра центровим нападаючим «автокефалістського угруповання» в УПЦ (МП). Виходячи з інтерв’ю, ця гучна характеристика владиці не підходить за жодних обставин. Напевне, саме цей висновок був би бажаним і для владики Олександра, якому весь час потрібно доводити, що він – то не він, і взагалі зовсім не той, про кого подумали.
Але, якщо дотримуватися принципу неупередженості і справедливості, треба зауважити, що в інтерв’ю є не тільки мінуси, непослідовності та подвійні стандарти, але і цікаві моменти, які, як і завжди в розмовах єрархів УПЦ (МП), дуже ретельно камуфлюються. Тому логічно було б почати з добрих новин.
Владика Олександр визнає одну просту річ, за яку прихильники автокефалії неодноразово отримували по шапці від «єдінонєдєлімцев» як невиліковні політикани і націоналісти: Православна Церква таки може бути державотворчим фактором, ба навіть націо-формуючим. І політичні ідеї можуть тимчасово збігатися з православними. І нічого страшного та антихристиянського в цьому немає. Якщо не вважати створення іншої держави кимось смертельною загрозою своїй державі і своїй вірі. І не плекати в собі образу за становлення або розвиток іншого народу.
Про фактор зовнішнього ворога
Тобто, за словами владики, фактор зовнішнього ворога мав би виправдати політично-православний симбіоз. Про політичну складову вибору князем Володимиром саме східного обряду християнства, яка превелювала попри всі благочестиві міфи, чомусь сьогодні всі воліли б не пригадувати.
Для Візантії таким зовнішнім ворогом була Османська імперія. І православ’я для поневолених турками народів було рушійною силою для спротиву. Але на щастя, з точки зору владики, в української нації та одноіменної Церкви немає зовнішнього ворога: Росія теж православна держава, і росіяни є нашими одновірцями. Хоча статистика по ступеню та особливо якості православності в сьогоднішній Росії і рівню зростання ісламського фактору дає деякі підстави вбачати привид Османської імперії на теренах нинішньої псевдо-Візантії. Історія свідчить, що немає нічого неможливого. В цьому контексті варто було б пригадати історію автокефалії Еладської Церкви. Причина – незалежність Греції від Османської імперії. Але причому тут імперія, якщо церковна незалежність передбачалася від нетурецького Константинополя? І там, і там греки. Але небажання православних греків хоч якоюсь мірою залежати від впливу турецької влади через кіриархальну Церкву призвело до розриву. Україна теж звільнилася від перебування в іншій імперії – Радянському Союзі, який можна за ставленням до православ’я порівняти з Османською імперією. І оскільки Росія проголосила себе правонаступницею СРСР, то можна впевнено стверджувати: кіриархальна для України Церква (як вона себе називає) все ще знаходиться під гнітом «Османської імперії».
Щодо теорії про «православного царя». Хочеться спитати владику Олександра: а гетьман український, який уособлював владу, не був православним? З точки зору практики сакралізації влади статус голови держави не має значення. Чому один православний правитель мав поглинути іншого? Чи невже в сучасній УПЦ продовжують притримуватися дуже регіонального «догмату» про те, що православний цар є єдиною богоданною помазаною особою, яка єднає Царство Небесне і Царство Земне? Не хочеться зараз поглиблюватися у теорію цього питання (російська думка минулих століть тут надала багато чудернацьких та навіть антихристиянських, зате дуже «православних» ідей, які живі і популярні в Росії і по сьогодні), але так можна далеко зайти. Особливо в контексті формули «одне стадо – один пастир»: тоді і цар має бути над цим стадом теж начебто один. І єдність церковна має обов’язково призвести до підпорядкування державного одному Помазаннику. Конституційне відділення Церкви від Держави наразі в Росії видається не більше, ніж тимчасова декорація. Тим більше, що є достатньо людей, які вважають реставрацію монархії в Росії питанням недалекого майбутнього, а царя – Катехоном, що утримує прихід антихриста у цей світ.
Про анексію
Що цікаво водночас: владика підпорядкування України (і логічно – Київської митрополії) називає анексією. Але моральної оцінки факту анексії чомусь не надано. Звичайно, ніхто не задає питання, чому і нападники, і жертви мають право в однаковій мірі вважати себе православними. Тільки тому, що на іншому кінці цього історичного «ланцюга» – католики-поляки? «На безрыбье и рак – рыба»? Але ж дерево пізнається за плодами. Так, ті, хто слідує принципу «не протився злому», – православні християни. А ті, хто несе зло – теж? Українці всю свою історію боролися за власну незалежність. Росіяни – за залежність оточуючих народів від них. Невже різниця невідчутна?
У євреїв є свято Пурим. Там виробилася традиція так напитися, аби не відчувати різниці між Аманом та Мардохеєм. Здається, не помітити різниці між «православ’ям нападу» та «православ’ям захисту» можна тільки за тих же обставин, які супроводжують святкування Пуриму. Ніколи вовки та вівці не були в одному стаді Божому. Просто Росія наслідує принцип «історію пише переможець», «ми перемогли – з нами Бог». Моральна хибність цього принципу давно всім відома. Перемоги, вдалі анексії закривають шлях до аналізу власних помилок та гріхів. Дуже прикро, що і анексованим українцям Церква пропонує долучитися до цієї гри «переможця не судить Бог».
Чого більше між росіянами і українцями: єдності чи протиріч?
Владика каже, що в національній свідомості росіян та українців немає проблем (протиріч). Це дуже цікава думка, що автокефалію можна виправдати різницею в національній свідомості між народами! Але це всього лиш видання бажаного за дійсне. Тому, що різниця є – і в національній, і в церковній самосвідомості. Прикладів «несумісності операційних систем» дуже багато (про це ще Костомаров писав). Починаючи з негативної конотації таких словосполучень, як «російський бізнес» або «російські туристи», в яких відображені не просто регіональні особливості, але й різне світосприйняття, різний підхід до методів досягнення власної мети, до ближніх, до держави і свого місця в ній. Щодо церковного світосприйняття, то в самій УПЦ (МП) деякі події в РПЦ коментують дуже коротко: «у нас би це спричинило збурення», «в наших умовах це малоймовірно». Останній приклад – це історія з можливим запровадженням в УПЦ митрополичих округів. Всі церковні експерти в один голос вигукнули: на це ніхто ніколи не піде! Тобто РПЦ не може частину своєї канонічної території – Україну – з управлінської точки зору уніфікувати під свій власний статут.
Торжество церковного бюрократизму
На цьому, на жаль, які-не які плюси позиції владики Олександра, закінчуються. Настав час звернутися до явних мінусів. Вони стосуються ставлення до сучасної української ситуації. Тут треба підкреслити, що висловлене владикою ставлення офіційно превалює у більшості єпископату УПЦ (МП) ось уже друге десятиліття. Його можна характеризувати як торжество церковного бюрократизму. Який знов-таки базується на принципі «переможців не судять» і не бажає помічати власної непослідовності. У політиці непослідовність прийнято називати подвійними стандартами. А в церковній площині для цього явища є інше слово – «лицемірство» або «фарисейство». «Горе вам, фарисеям, бо ви даєте десятину з м'яти й рути та всякого зілля, але обминаєте суд і Божу любов; і це належить робити, і того не лишати.» (Лк.11:42).
Для УПЦ (МП) автокефалія тотожна розколу
Почнемо з заяви, що ідея автокефалії в Україні була дискредитована, і тепер в розумінні багатьох вірних УПЦ автокефалія дорівнює розколу. Ну, тоді можна сказати, що у нас давно православне священство дискредитоване деякими особливостями архиєрейського життя, і в очах суспільства «православний священник» викликає стійку асоціацію виключно з «товстими попами на Мерседесах». А отже, краще священства в Церкві не мати? Виправдовувати власну звичку far niente якимись там схибленими асоціаціями людей, наляканих важкими подіями початку 90-х років, замість того, щоб навчати народ Божий основам православної еклезіології, яка давно вже не вбачає в автокефалії «розриву церковної єдності» тощо – не дуже красить православних єрархів УПЦ (МП). Складається враження, що своє основне завдання вони бачать в підтримуванні народних фобій та забобонів виключно задля зберігання дуже їм самим потрібного статус кво. Розтлумачувати людям, що автокефалія – нормальний спосiб церковного існування, це, за словами владики Олександра, «ще більше заплутувати і так заплутаних людей». Від цієї логіки можна було б тільки розвести руками, якби не розуміти, що «автокефальний лікнеп» автоматично викличе у «розплутаного народу» одне просте питання: «так за що ж ми тоді так боролися з клятими філаретівцями всі 20 років, і навіщо ви, архиєреї, підбурювали нас на це, коли в 1991 році Помісний собор УПЦ, попросивши у РПЦ автокефалії, не зробив нічого страшного і антиправославного, і «нерукотворний хітон Христів» рвати ніхто не планував?». Але ж переможці не можуть помилятися! І тому нинішня візантійська позиція щодо «незаплутування заплутаних» (а чому вони досі таки заплутані? хто їх заплутав?) відкриває, в яких моральних лещатах опинилася церковна верхівка УПЦ (МП).
Про алгоритм ставлення УПЦ (МП) до інших гілок православ’я
Ці ж лещата примушують владику Олександра робити й іншу цікаву заяву: наше ставлення до інших гілок православ’я в Україні залежить від а) їхнього канонічного статусу; б) нашого власного емоційного ставлення до конкретних особистостей. На жаль, це тільки підтверджує підозри про те, що консервація сучасного стану Православних Церков цілком залежить від особистих стосунків, образ, вигод, фобій та неприязней. Спочатку ці стосунки призвели до нав’язування колишньому Предстоятелю УПЦ (МП) того канонічного статусу, який ніхто не бажає за потрібне переглядати, а тепер цей канонічний статус заважає повноцінному спілкуванню між Церквами. Замкнене коло якесь! Але канонічний статус, виявляється, ніщо поряд з особистим ставленням! Тому у Предстоятеля УАПЦ більше моральних підстав спілкуватися на людському рівні з Предстоятелем УПЦ (МП), ніж у Предстоятеля УПЦ КП. Тоді незрозуміло, чому Предстоятель УАПЦ досі в УАПЦ взагалі. Жодними особистими протиріччями між Митрополитом Володимиром та Митрополитом Мефодієм існування УАПЦ пояснити не можна. Або «не міжна», як це зараз модно говорити. Зате ними можна пояснити відділеність УАПЦ від УПЦ КП. Якщо в УПЦ (МП) та УАПЦ існують спільні особисті почуття проти Предстоятеля УПЦ КП, то логічно було би провести об’єднання цих двох церковних структур. Бо існування двох невизнаних автокефальних церков в Україні, між предстоятелями яких напружені стосунки, говорить лише про одне: якась з них є лише чимось власним проектом, не стільки ідейним, скільки амбіційним.
Отже, підкреслене владикою Олександром прихильне ставлення саме до митрополита Мефодія дає дуже багато підстав для аналізу. Важко уявити, що в особистому спілкуванні Митрополит Володимир називає митрополита Мефодія розкольником. А отже, офіційні стосунки та неофіційні, офіційний канонічний статус та неофіційний – не одне й те ж саме.
Про канонічний статус та історію з РПЦЗ
До речі, той факт, що канонічним статусом можна з легкістю при бажанні маніпулювати, вочевидь випливає з пояснення владики Олександра ситуації з РПЦЗ. Відкидаючи для України схему об’єднання РПЦ з РПЦЗ саме з причин невизнання хіротоній та таїнств УПЦ КП та УАПЦ, владика забуває, що для Патріарха Московського Кирила ця схема по відношенню до УАПЦ є досить можливою: про це була заява Предстоятеля УАПЦ.
А загалом це нагадує відому приказку про хазяїна свого слова: захотів – дав, захотів – забрав назад. Об’єктивна реальність (благодать та дійсність таїнств) ставиться в залежність від тимчасових суб’єктивних чинників. І історія з РПЦЗ демонструє це найкращим чином. Бо ще 15-20 років тому про РПЦЗ казали, як про безблагодатних розкольників, які не мають апостольської спадковості. А ті, в свою чергу, називали РПЦ «сергіянами» та теж не приймали їхніх таїнств. На це багаторічне вчення РПЦ владика Олександр реагує дуже дивно: «при Совєтах мало що там могло розглядатися (як розкол)». Визнали хіротонії та благодатність – і поготів. Це вже, вибачте, можна вважати вищою точкою розвитку церковного бюрократизму. По-перше, ні в Акті про канонічне спілкування, ні в рішеннях проведеного напередодні відновлення канонічного спілкування Синоду РПЦ не сказано прямо про визнання всіх попередніх хіротоній РПЦЗ. Все, що стосується раніше задекларованих взаємних невизнань та заборон, висловлено в одній фразі: «Ранее изданные акты, препятствовавшие полноте канонического общения, признаются недействительными либо утратившими силу». Це зафіксовано в висновку спільної роботи комісії МП та РПЦЗ, який був оприлюднений ще 2005 року. Акт про канонічне спілкування вступив в силу з моменту підписання, але всі учасники переговорів з боку РПЦЗ в РПЦ приймалися в сущому сані. Тобто ще тоді, коли «акти, які перешкоджали повноті канонічного спілкування» ще не втратили сили та були дійсними. Ми маємо справу з юридизмом чистої води. А з точки зору юриспруденції визнання документа недійсним та таким, що втратив чинність – не одне й те саме. Бо недійсний документ визнається таким з моменту свого створення, а той, що втратив чинність – з певного обумовленого моменту. Конкретно, які саме документи недійсні, а які втратили силу – не сказано. Як бачимо, церковні бюрократи самі себе перехитрували. Чим дали багато приводів сумніватися в об’єктивності застосованих критеріїв визначення благодатності та дійсності таїнств та хіротоній.
І, до речі, рецепції усієї Вселенської Церкви, на якій наполягає владика Олександр як на умові визнання УПЦ КП та УАПЦ, при воз’єднанні повноти РПЦ не було. Тобто, у відношенні до УПЦ КП та УАПЦ їхня канонічна «колега» виявляє себе більше вимогливою, ніж РПЦ до РПЦЗ. Без жодних на те підстав (якщо такими підставами не вважати, знов-таки, особисте ставлення). Якщо хтось побачив в цій заяві натяк на можливість відновлення єдності через визнання таїнств, але без об’єднання структур (цілком прецедентна практика), то навряд чи саме це мається на увазі. Більш видається, що це визнання власної безпорадності і прохання до всього світу: «хто-небудь, зробіть хоч що-небудь для нас, але бажано без нас, а коли все зробите – тільки тоді розбудіть і повідомте про результати».
Про католиків і єдність
Цікаво, що відносно контактів з католиками владика притримується більш активної позиції, ніж щодо невизнаних православних: «було б дуже важливо, щоб слова Христа все-таки збулися і було б «одне стадо і один пастир», але важко цього досягти, сидячи склавши руки». Чому ж питання відновлення єдності з католиками вимагає якихось дій від канонічних православних, а от відновлення єдності з іншими православними – не вимагає? Невже УПЦ КП та УАПЦ знаходяться на іншій планеті, ніж УПЦ (МП) та РКЦ?
Єдинокровні брати чи розкольники
Але, попри все сказане, для владики Олександра залишається важливим питання відновлення повної єдності православних в Україні. По-перше, тому що розділення церковне розділяє і саму державу. Однак в такому випадку, чому владика не бачить, що за рахунок розділення його власної держави намагаються зберегти єдність з сусідньою державою? Невже та єдність йому важливіша? Або він досі вважає, що можна ще поєднати єдність в Україні та єдність з сусідньою державою? Нажаль, між цими двома стільцями, на які владика хоче посадити Україну, виникла вже дуже велика відстань. І рано чи пізно прийдеться вибирати.
По-друге, питання автокефалії при відновленні церковної єдності українців владика вважає неважливим. Це все одно, що сказати: мене не цікавить наявність чи відсутність посудини, головне – це зварити борщ. Так вже склалося, що в нашому борщі є такі інгредієнти, які поза каструлею вже не звариш. Можна скільки завгодно називати ці інгредієнти політикою, націоналізмом, владолюбством тощо – на сьогодні ці штучні епітети вже втрачають свій ефект. Більше того, саме в омофорі РПЦ над УПЦ починають бачити лише політичний, і ніякий більше підтекст.
Наостанок залишилось прокоментувати те, що здивувало. А саме про допущення можливості зникнення існуючих та створення нових Церков. З точки зору віруючої людини, в цьому немає нічого неможливого. Церковна історія має багато таких прикладів. Але це дисонує з войовничими та дуже оптимістичними настроями в тій же РПЦ, яка планомірно йде до статусу Вселенської Патріархії як найбільша Церква світу. Проте, було б дуже дивно, говорячи про відновлення єдності православних в Україні, розраховувати на таку вибухову історичну подію, як зникнення РПЦ. Навіть її опоненти не бажали б російському народові зникнення його Церкви. Тим більше, що в наших сучасних умовах ця умова для відновлення єдності українського православ’я звучить як «коли рак на горі свисне». А отже, можна зробити висновок, що ще довго доведеться владиці і всім іншим його однодумцям сидіти склавши руки і несамовито страждати від того, що доводиться своїх «єдинокровних братів називати «розкольниками». Таке собі християнське страждання з присмаком бюрократичного задоволення.