«Слово про князів». Агіографічна історія Бориса і Гліба як засудження князівських міжусобиць

Створена за часів Ізяслава Ярославича та його наступників агіографічна історія Бориса та Гліба знайшла вияв у «Повісті минулих літ», «Сказанні про Бориса і Гліба» та «Читанні про Бориса і Гліба». Вона мала ідеологічне навантаження, ставши засудженням князівських усобиць. Про це, зокрема, свідчить така пам’ятка, як «Слово про князів»*.

Цей твір прославляє князя Давида Святославовича, середнього з п’яти синів чернігівського, а також київського князя Святослава, який був сином Ярослава Мудрого. У 1097-1123 роках Давид правив у Чернігові. Там же він у 1120 році спорудив собор на честь Бориса і Гліба. Там же була зроблена усипальниця для нього. І справді в 1123 р. Давида поховали в цьому храмі.

«Слово про князів» розповідає про спорудження цього храму. Цей твір подає Бориса і Гліба як приклад для наслідування. А Давид Святославович розглядається як послідовник цих князів-страстотерпців. Ймовірний час написання «Слова…» – 20-ті роки ХІІ ст.

У творі, зокрема, є такі слова: «Чуєте, князі, що противитеся старшим братам і рать піднімаєте, і поганих на своїх братів наводите, чи не викриє вас Бог на страшному суді. Адже святі Борис і Гліб перетерпіли від брата свого не лише відібрання влади, але й відібрання життя. Ви ж і слова брату пробачити не можете і за малу образу смертоносну ворожнечу підіймаєте, допомогу приймаєте поганих на своїх братів». Тут відображені не лише усобиці, що велися в той час на Русі, а й поширена практика, коли до них залучали т. зв. поганих, тобто іновірців, передусім половців.

Автор апелює до минулих часів, згадує Володимира, Бориса та Гліба. Подає їх як приклад для наслідування: «Пізнайте, князі, свою велич і свою честь. Маєте князі дідом святого Володимира, що привів до Бога тисяча тисяч, величезне число душ праведних. А яку братію маєте? Цих великих чудотворців Бориса й Гліба. Цих пошануйте, їх за зразок майте, у них повчіться. А коли ворожнеча почнеться між братією, то пом’яніть сих святих, як вони воліли радше смерть прийняти, ніж ворожнечу зберігати. І той, хто перетерпить і мир установить, то й від Бога велику заплату прийме».

Отже, «Слово…» однозначно подає діяння Бориса й Гліба як зразок для наслідування. Саме таким зразком, за твердженням автора цього твору, вони були для Давида Святославовича. Ось як про нього розповідає «Слово…»: «Давид ні з ким не мав ворожнечі; а якщо хтось підіймав рать, він же покірністю рать усмиряв. Княжив у Чернігові у великому княжінні, оскільки був старший братів своїх. А хто кривду творив йому від братії, він же все на собі зносив; кому хрест цілував, він усе своє життя не порушував клятви; а хто з ним не дотримувався такого цілування, він все одно дотримувався; нікого не образив і зла не сотворив. Браття же, видячи такий його характер, всі слухалися його, як отця, і корилися йому, як господину».

Маємо ідеалізований образ правителя, який слідує прикладу Бориса і Гліба. Інше питання, наскільки цей образ відповідав реаліям. Із тих літописних свідчень, що дійшли до нас, стає зрозуміло, що Давид Святославович брав участь в усобицях. Проте в них поводив себе відносно цивілізовано, а також намагався дотримуватися встановлених домовленостей. Можливо, справді для нього зразком служили Борис і Гліб. Не випадково ж він наказав у Чернігові спорудити храм на їхню честь.

«Слово…» дає зрозуміти, що, наслідуючи Бориса й Гліба, Давид Святославич наблизився до святості. Тому його кончина зображується як така, що сповнена божественних знаків: «У великій тиші було княжіння його. Коли ж зволив Бог відділити душу його від тіла, то хворів він недовго. Дізнався єпископ Феоктист (мається на увазі єпископ чернігівський – П. К.), що князь хоче представитися, повелів співати канун хресту. Коли сиділи в теремі, всі здивувалися, бо залетів згори голуб і сів йому (тобто Давиду – П. К.) на груди, тоді князь віддав душу; голуб же невидимим став й наповнився храм приємними запахами. І понесли князя до святого Спасу (мається на увазі Спаський собор у Чернігові – П. К.) по вечірній. Коли прийшли, то стала зоря над хрестом. Потім зоря від Спаса стала над церквою мучеників (мається на увазі собор Бориса і Гліба – П. К.). Коли відспівував єпископ князя, то ще гріб не зробили. Єпископ сказав: «Уже сонце заходить, завтра поховаємо його». Всі хто сидів над князем, прийшовши в церкву, повідали єпископу: «Сонце не заходить, але в одному місці стоїть». Єпископ же здивувався й похвалив Бога. Допоки камінь не зрівнявся й князя не поклали в гріб (мається на увазі камінна усипальниця Давида в чернігівському соборі Бориса і Гліба – П. К.), доти не заходило сонце».

Укінці «Слова…» маємо своєрідне порівняння Давида з Борисом і Глібом. При цьому акцентувалася увага, що він, як і страстотерпці, ні з ким не ворогував: «Цей князь не один мав дім, а багато, будучи князем усієї землі чернігівської. Заповідь Владики виконував він за життя свого, ні з ким не ворогуючи. Посоромтеся ті, хто ворогую з братією своєю і зі своїми одновірцями, тремтіть, плачте перед Богом, бо славу втрачаєте за одну лише зловмисність. Не дай же вам, Господи, тим, хто чує, втратити славу з цими страстотерпцями, бо сьогодні день їхнього убивства святкуємо, їхні ж чудеса перед вашими очима стоять». Наведені слова виглядають як проповідь, котра була проголошена в день поминання Бориса і Гліба – 24 липня.

Наведений твір засвідчує, що на початку ХІІ ст. відбулося утвердження культу Бориса і Гліба. Не даремно на їхню честь будується один із важливих храмів міста Чернігова, де здійснюється князівське поховання. У «Слові…», описуючи чудо із зорею, заходом сонця, вказується на благодатність цього храму.

Примітка:

*) Хрестоматія давньої української літератури. Київ, 1967. С. 50-52. Переклад уривків твору зроблений автором.