Соціальна доктрина католицької церкви
Людина і світ. — 1989. — №4. — С. 50-55
Петро ЯРОЦЬКИЙ, доктор філософських наук
Закінчення. Початок у № 2.
Сьома енцикліка нинішнього понтифіка Іоанна Павла II, як уже зазначалось, присвячена підсумкам двадцятиріччя, що минуло після опублікування Павлом VI енцикліки «Популорум прогресіо» («Прогрес народів»). У назві нового окружного послання — «Солліцітудо реі соціаліс» («Турбота про соціальну дійсність») — декларується турбота церкви про «дійсний розвиток людини і суспільства», саме такий розвиток, як підкреслюється в ній, що «зберігає повагу до людської особистості в усіх її іимірах і служить її розвитку».
Автор цієї нової енцикліки подає соціальну доктрину католицької церкви як «соціальне вчення, що розвивається в міру того, як церква в повноті Слова, проповідуваного Ісусом Христом, і за допомогою Святого Духа відчитує події, які відбуваються в ході історії». Отже, розуміння цих «подій» і їх інтерпретацію попередніми понтифіками, насамперед Львом XІІІ, Пієм XI та Пієм XIІ (про що докладно розповідалось у попередній статті), віруючі мають сприймати як «вияв божественної мудрості і благодаті». Саме так, згідно з цією декларацією Іоанна Павла II, слід сприймати оцінки його попередниками і класового солідаризму, і осудження соціалістичних ідей та революційної боротьби, і схвалення концепцій фашистського корпоративізму.
Щоправда, нинішній понтифік висунув принцип «підтвердження безперервності соціального вчення і разом з тим його оновлення», який, на його думку, повинен бути «доказом незмінної цінності вчення церкви». Саме в дусі цього принципу нинішній папа, оцінюючи актуальність положень і висновків енцикліки «Прогрес народів», водночас заявляє, що світова система протягом останніх двадцяти років хоч і зберігає деякі основні незмінні елементи, та все ж таки «значною мірою змінилася і в цілому характеризується новими аспектами».
Як же конкретно оцінює Іоанн Павло ІІ енцикліку «Прогрес народів»? Перше, що впадає у вічі, — його прагнення підмінити поняття «прогрес» терміном «розвиток». Нинішній понтифік, віддаючи загалом належне «новизні» енцикліки Павла VI, змушений констатувати, що «соціальний контекст, в якому ми сьогодні живемо, не може бути визнаний ідентичним соціальному контексту двадцятирічної давності». Далі папа твердить, що надії, які тоді, в 1967 році, були такими привабливими і реальними, «сьогодні дуже далекі від здійснення». Він песимістично і навіть з позиції есхатологічного світосприймання (особливо у зв’язку з наближенням третього тисячоліття) заявляє: «Нинішня ситуація у світі з точки зору розвитку справляє скоріше негативне враження».
В енцикліці змальовується — і цілком реалістично — картина нестерпного становища незліченних мас — чоловіків і жінок, дітей, дорослих і людей похилого віку, які страждають під тягарем бідності й злиденності. Папа негативно оцінює «дедалі зростаючий розрив між розвинутою Північчю і Півднем, що знаходиться на шляху розвитку». Далі в енцикліці поняття Північ, Південь, Схід, Захід, «перший світ», «другий світ», «третій світ» і навіть «четвертий світ» стають домінуючими, визначальними. Навколо них папа конструює нинішню концепцію соціального вчення католицької церкви, оперуючи поняттям «розвиток». Водночас автор енцикліки погоджується з тим, що «ця географічна термінологія все ж таки умовна, бо не слід забувати, що межа між багатством і бідністю проходить усередині як суспільств розвинених, так і тих, що розвиваються. Як у багатих розвинених країнах існує суспільна нерівність майже до крайньої бідності, так і в менш розвинених країнах очевидні прояви егоїзму і казкового багатства, які викликають стурбованість і гіркоту».
Ця цілком обєктивна, твереза й болісна оцінка соціальної ральності в сучасному світі дає підставу папі прийти до висновку, що «соціальне питання» стало більш складний саме тому, що досягло світових масштабів». Він аналізує ситуацію в різних частинах світу, які «відокремлені одна від одної», «кожна з яких іде власним шляхом», що, мовляв, дає підставу говорити про наявність «різних світів у межах одного світу», і висновує: «Єдність світу, інакше кажучи, єдність людського роду знаходиться під серйозною загрозою». І тут же заявляє, що церква, яка є «таїнством або знаком, знаряддям єдності всього людського роду», не може бути до цього байдужою.
Здавалося б, далі закономірно було б показати корені, основні причини дедалі зростаючого соціального лихоліття багатьох соціальних груп і цілих народів як у розвинених країнах, так і в країнах, що розвиваються, вказати реальні шляхи подолання соціальної прірви між бідними і багатими, експлуатованими та експлуататорами. Проте автор енцикліки обминає ці гострі проблеми. Весь пафос, вся публіцистична пристрасть енцикліки знов і знов проявляється в накопичуванні негативних, тривожних характеристик у різних соціальних сферах: неписьменність, безробіття, хвороби, голод, гострота житлової проблеми, демографічні й екологічні кризові явища, кабала міжнародного боргу, різні форми експлуатації, економічного, соціального, політичного, а також релігійного утиску людської особистості та її прав, різного роду дискримінації.
Водночас, користуючись дуже прозорою «езоповою мовою», Іоанн Павло II намагається приписати причини «соціального трагізму людства» не залишкам колоніалізму, не імперіалістичній політиці колишніх колонізаторських держав щодо країн, які розвиваються, а навпаки, робить наголос на зовсім інших країнах, їх соціально-економічному ладі, політичній системі, внутрішній і зовнішній політиці. При цьому така характеристика передує будь-якій іншій.
Таким чином автор енцикліки намагається знайти антипода розвитку народів і особистості не там, де слід його шукати в першу чергу.
Папа явно спекулює на тій критиці, яка звучить в умовах перебудови, радикальної економічної реформи, демократизації всіх сфер суспільного життя, гласності в Радянському Союзі та інших соціалістичних країнах, щоб завдати удар в саму основу, підгрунтя і сутність соціалізму як суспільно-політичної системи. Не називаючи прямо (бо ж мова автора енцикліки «езопова», але цілком прозора) соціалізму, енцикліка так характеризує його: «Замість творчої ініціативи породжується пасивність, залежність і підкорення бюрократичному апарату, який, будучи єдиним «розпорядником» і «суб’єктом», відповідальним за рішення, якщо не цілковитим «володарем» сукупності продуктивних сил, ставить всіх у становище більш-менш всезагальної залежності, що в немалій мірі подібна до традиційної залежності робітника-пролетаря при капіталізмі. Звідси виникає почуття фрустації або безнадії, відсутності участі в національному житті, схильність до еміграції, хоча б так званої внутрішньої еміграції».
Бюрократичний апарат, адміністративно-командний стиль ототожнюється із самою суттю соціалізму, тобто деформації соціалізму та їх наслідки охоче використовуються автором енцикліки як цілком достатня основа не лише для критики, а й відмови соціалізму в праві на існування. Скажемо принагідно, що він не робить таких далекосяжних висновків щодо капіталістичної системи, в якій теж, м’яко кажучи, знаходить дефекти.
Жорстка, у цілому необ’єктивна, прямо скажемо, відверто пропагандистська критика політичної системи соціалізму, яку подибуємо в цій енцикліці, цілком підпорядкована тій антисоціалістичній кампанії, яка ще зовсім недавно велася з використанням відомого стереотипу — «імперія зла». Тут автор енцикліки ані кроку не робить у напрямку нового мислення й нових оцінок тих процесів, які відбуваються в умовах перебудови.
В енцикліці акцентується увага на домислах і суціль вигаданих ситуаціях, які не є природженими для нашого соціального буття — там, мовляв, «заперечують або обмежують право на релігійну свободу», «на участь у будівництві суспільства», «свободу об’єднань» тощо, а також «прийняття ініціатив з економічних питань». Звичайно, інкриміновані нам «узурпування», «заперечення» або «обмеження» згаданих вище прав, «ініціатив» можуть ввести в оману людей, які не знають справжнього стану речей і перебувають у полоні задавнених стереотипів буржуазної пропаганди. А є ж і такі, що впритул не бачать (і не хочуть бачити) динамічного розгортання політичного і духовного потенціалу соціалістичної системи.
Що з цього приводу можна сказати? Приймаючи кардинала Агостіно Казароллі, державного секретаря (глави уряду) Ватікану під час його перебування в Москві з нагоди 1000-ліття хрещення Русі, М. С. Горбачов сказав, що «взаємодія може відбутися лише в умовах поваги до соціального вибору кожного». У цьому зв’язку він розповів кардиналові про те, як у ході дискусій, що розгорнулися нині в радянському суспільстві з питань його оновлення і перебудови, сильно звучить віра радянських людей у соціалізм, виявляється їхня прихильність до соціалістичного способу життя. «Без поваги до цієї реальності, — заявив М. С. Горбачов, — не може бути правильних стосунків з Радянським Союзом. Та й взагалі, повага до волі кожного народу — запорука того, що міжнародні відносини набуватимуть цивілізованого характеру». М. С. Горбачов пояснив кардиналові: «А що стосується свободи віросповідання, то воно закріплене в нашій Конституції. І ми дотримуємося цього принципу. Зараз, у ході дальшої демократизації радянського суспільства, він також знаходиться в полі нашого зору. Але все це — наша внутрішня справа. І використання яких би то не було каналів, у тому числі церковних, для втручання, звичайно, неприпустиме».
Автор енцикліки вбачає причини «серйозної затримки в процесі розвитку» цілих народів і континентів насамперед в існуванні блоків. Одне слово, світовий вододіл «розвинута Північ — нерозвинутий Південь» виник і підтримується, згідно з його міркуваннями, тому, що «існують протилежні блоки — Схід і Захід». Тут варто відразу ж зробити суттєве зауваження: блоки виникли і оформилися в 50-х роках нашого століття, а вододіл між багатством і злиденністю, імперіалістичним пануванням і гнобленням більшості народів і соціальних груп існує (і, на жаль, поглиблюється) вже стільки часу, скільки існує система класового розшарування і панування, колоніалізму і неоколоніалізму.
В енцикліці ця фундаментальна проблема, яка є причиною затримки розвитку багатьох народів, цілих континентів, обминається, просто ігнорується. Натомість папа римський намагається подати цю проблему так: дві протилежні соціально-політичні системи, дві ворожі ідеології, два воєнних блоки — причина і наслідок регресу в розвитку «третього світу».
Ось як ця концепція, що претендує на соціальне вчення церкви, викладається в енцикліці: «На Заході існує система, яка черпає історичне натхнення в принципах ліберального капіталізму, що розвинувся в минулому столітті водночас із процесом індустріалізації; на Сході існує система, яка черпає натхнення в марксистському колективізмі, що виник із тлумачення становища пролетарських мас, доконаного в світлі специфічного прочитання історії. Кожна з цих ідеологій, звертаючись до двох цілком різних уявлень про людину, її свободу і суспільну роль, пропонує й підтримує в економічній галузі протилежні форми організації праці й структури власності, передусім у засобах виробництва. Ідеологічна протилежність, яка сприяє системам і антагоністичним центрам влади, при використанні власних форм пропаганди і навіювання переконань, привела до зростаючого воєнного протистояння, поклала початок двом блокам озброєних держав... Це викликало особливо негативні наслідки в міжнародних стосунках, які зачіпають інтереси країн, що розвиваються. Як відомо, напруженість між Сходом і Заходом не належить сама по собі до протиріч між двома різними ступенями розвитку, а скоріше — між двома концепціями розвитку людей і народів; обидві вони недосконалі й вимагають ґрунтовного коригування. Розглядувана протилежність переноситься в ці країни, сприяє розширенню вододілу, який уже існує в економічній площині між Північчю й Півднем і який є результатом розмежування двох світів: більш розвинутим світом і світом менш розвинутим».
Що можна зрозуміти з цієї цитати? Впадає у вічі папина незгода з фактом існування двох «протилежних концепцій» соціально-економічного, політичногo розвитку в світі. Коротше, нинішній понтифік не схильний визнавати закономірність існування соціалізму і капіталізму, а відтак — необхідність їх мирного співіснування. Для його попередників у тлумаченні соціальної доктрини католицької церкви — Льва XIII, Пія XI та Пія XII —існування «ліберального капіталізму», зрештою імперіалізму і його найпотворнішої форми — фашизму — було явищем «розумним», «закономірним», яке повністю підлягало «прочитанню історії розвитку світу в світлі божественного провидіння». Соціалізм же явно не вписується у план «божественного провидіння» і не знаходить позитивного місця в нинішньому варіанті соціального вчення католицької церкви. Нагадаємо, що папа Іоанн XXIII розмірковував по-іншому. Це був перший і, мабуть, поки що останній папа (якщо не брати до уваги окремих половинчастих кроків папи Павла VI у розумінні проблем сучасності з позицій проголошеного ІІ Ватіканським собором «аджорнаменто»), що визнав принцип мирного співіснування соціалізму і капіталізму.
Дві концепції суспільного розвитку, звичайно, не «винні» в затримці розвитку країн «третього світу», в поглибленні прірви між багатством одних і бідністю інших. Напруження між Сходом і Заходом, існування протилежних воєнних блоків — це не результат двох концепцій розвитку людей і народів, як твердить папа. Це — наслідок імперіалістичної геополітики «стримування» і «відкидання» комунізму. Зрештою, оскільки йдеться про країни, що розвиваються, соціальний прогрес яких так турбує папу римського, то саме вільний вибір потрібної їм концепції розвитку, невтручання в цю їхню прерогативу, засудження політики колоніалізму і неоколоніалізму — ось шлях до дійсного розвитку. Цього, звичайно, не хоче бачити автор енцикліки, і це теж своєрідний варіант «відкидання» соціалізму.
У зв’язку з цим варто нагадати важливий висновок, зроблений у доповіді М. С. Горбачова на лютневому (1988 р.) Пленумі ЦК КПРС: «Ми стаємо свідками і учасниками небувалого явища, свого роду парадокса, створеного великою діалектикою світової історії. Прискорена інтернаціоналізація багатьох процесів у світовому масштабі супроводжується примноженням кількості і своєрідності варіантів національного і регіонального розвитку країн і народів. Але те й те працює на скріплення цілісності світу. Попереду — серйозне засвоєння подібних речей у теорії і переходу їх у політику».
На жаль, нинішній понтифік, як це випливає з його енцикліки «Турбота про соціальну дійсність», цурається можливості прийняти й потреби засвоїти цей парадокс діалектики світової історії — скріплення цілісності світу в результаті примноження кількості й своєрідності варіантів національного і регіонального розвитку. В цьому плані марксистська концепція розвитку світу, на якій базується соціалізм, має багатий практичний досвід, незважаючи на деформації соціалізму під час культу особи, за часів волюнтаризму і застою. Некапіталістична, соціалістична концепція суспільного розвитку приваблює народи багатьох країн, що розвиваються. Чи саме не в цьому причина такої неприязні автора енцикліки до марксистської, або, як він висловлюється, марксистсько-колективістської концепції суспільного розвитку?
Проте нинішні ідеологи соціального вчення католицизму вже не можуть виступати з однобоких, антисоціалістичних позицій, як це робили їх попередники в кінці XIX — в першій половині XX століть. Шукаючи винуватців затримки розвитку народів так званого «третього світу», вони нарешті зважуються вказати на капіталізм, але для перестраховки поруч з ним на лаву ганьби й осудження неодмінно намагаються посадити і соціалізм, заявляючи, що «соціальне вчення церкви критичне як щодо капіталізму, так і щодо марксистського колективізму». Більше того, в енцикліці сказано: «Розглядаючи справу з точки зору розвитку, важко не поставити питання, як і наскільки обидві системи здатні на зміни й оновлення, щоб полегшити й підтримати справжній розвиток людини і народів у сучасному світі?» Водночас автор енцикліки, виступаючи зі своєю концепцією «подвійної відповідальності» — і капіталізму, і соціалізму — за стан справ у «третьому світі», намагається «кожному із блоків» приписати «своєрідну схильність до імперіалізму або будь-якої іншої форми неоколоніалізму».
Саме ця концепція «подвійної відповідальності» дає сміливість нинішньому понтифіку спрямувати весь вогневий арсенал своєї критики на адресу соціалізму, а для годиться — і трішки покартати «егоїзм Заходу». Ось як це робиться: «Якщо Захід з усією очевидністю впадає у форму дедалі зростаючої та егоїстичної ізоляції, а Схід, зі свого боку, із сумнівних причин нехтує обов’язком співробітництва з метою полегшення бідності народів, то ми опиняємося не тільки перед лицем зради справедливих сподівань народів, що загрожує непередбаченими наслідками, але й перед лицем занедбання морального обов’язку».
Зауважимо, що в папській енцикліці немає навіть натяку на новий світовий економічний порядок, за який виступають країни, не приєднані до будь-яких блоків, у чому, до речі, їх підтримують соціалістичні країни. «Боротьба за новий світовий економічний порядок і подолання кричущих кризових явищ у «третьому світі», — заявив М. С. Горбачов, — означає в кінцевому підсумку створення умов людського існування для нових мільйонів людей цілих континентів і включення їх в історичну творчість. А це — важливий фактор і світового прогресу, незалежного розвитку, революційних перетворень» («Коммунист», 1988, № 4, с. 28).
Автор енцикліки, в якій окремо виділено розділ «Справжній людський розвиток», фактично не пропонує жодних конкретних ідей соціального розвитку та шляхів їх втілення в життя. Можна погодиться з тими положеннями та висновками цієї частини енцикліки, в яких твердиться: науково-технічний прогрес сам по собі ще не несе визволення від будь-якого гноблення; співіснують поруч «надмірний розвиток» і злиденність; цивілізація «споживання» (вірніше, споживацтва) не вирішує проблеми розвитку; зло реклами в тому, що вона працює на споживацтво, і т.д. і т.п.
Усе це правильно, але це критика окремих, часткових, навіть другорядних і третьорядних чинників, що заважають справжньому соціальному й культурному розвитку народів.
У цьому розділі енцикліки папа висунув тезу про різницю між «мати» і «бути». Зло нібито не в тому, щоб «мати», а в такому «володінні», яке «не враховує якості та ієрархії» цінностей. Здавалось би, такий собі софізм, невинний словесний пасаж, але в ньому приховується глибокий, апологетичний щодо капіталізму, капіталістів, усіх володарів приватної власності смисл.
Папа вважає, що «право на приватну власність справедливе і неминуче», і разом з тим приватна власність капіталіста, роботодавця, мільйонера обтяжена «соціальною іпотекою», тобто «її внутрішньою властивістю є соціальна функція, яка має фундамент і обгрунтування в принципі призначення благ для всезагального користування». Під цей софізм, який виправдовує існування капіталістичної системи, підводиться навіть біблійний припис «володіти землею» та євангельська притча про ледачого і проклятого слугу, який закопав свій талант у землю і не примножив його, як зробив це той розумний, з лихварською хваткою слуга,— пустивши хазяйські гроші в обіг, він повернув своєму господареві нових десять талантів. Ось так дістає в енцикліці виправдання формула капіталістичного накопичення й додаткової вартості за рахунок експлуатації найманої праці.
Зрештою, категорії «розвиток» в енцикліці надається трансцендентального значення. За цим робиться такий висновок: «Сучасний розвиток слід розглядати як етап історії, розпочатий Творенням, який постійно знаходиться під загрозою з причини непокори волі Творця». Отже, всі діяння на шляху розвитку народів, що не визнають «Творця» і «Творення», характеризуються не лише як безперспективні, а й як такі, що «виступають супроти божої волі».
Новим в енцикліці є поняття про «гріх» та «структури гріха», які «застосовуються до ситуації в сучасному світі». їх прояв, як зазначається в енцикліці, «двоїстий»: це виняткова жадоба прибутків і жадоба влади з наміром нав’язувати свою волю іншим. Конкретний прояв «структур гріха» папа вбачає в таких «формах сучасного імперіалізму» та «ідолопоклонства», як гроші, ідеологія, класи, технологія. «Я вивів тут цей рід аналізу, — зазначає він, — щоб показати, яка справжня природа зла, що загрожує розвитку народів». Ось так переплетені в енцикліці консерватизм, провіденціалізм і політичний клерикалізм з виразним антикомуністичним спрямуванням.
Соціальне вчення церкви, як підкреслюється в енцикліці, не є якимсь «третім шляхом» «між ліберальним капіталізмом і марксистським колективізмом або якоюсь можливою альтернативою інших, не настільки радикально протилежних один одному рішень: воно (соціальне вчення церкви. — П. Я.) є незалежною категорією. Не є воно також ідеологією; це точне формулювання результатів поглибленого роздуму над складною дійсністю людського існування в суспільстві й міжнародному контексті (по суті, соціального аналізу. — П. Я.), проведеного у світлі віри і церковної традиції». Далі стверджується, що «пропаганда і розповсюдження соціального вчення входить у сферу євангелізаторської місії церкви». Якщо це так, то маємо справу з новим різновидом політичного клерикалізму, прозоро «замаскованим» соціальною категорією розвитку.
Вістря цього різновиду клерикалізму націлене проти соціалізму: «Розвиток, який не включає культурних, трансцендентних і релігійних вимірів людини і суспільства, тим більш не визнає існування таких вимірів і не помічає в них своїх цілей і пріоритетів, тим менший внесок робить у визволення», — резюмує автор енцикліки.
Водночас вістря нової папської енцикліки націлене проти тієї частини духовенства і віруючих католицької церкви, яка обирає реальні шляхи боротьби за своє визволення та соціальний розвиток народів. У зв’язку з цим автор енцикліки недвозначно й суворо попереджає: «У певних структурах католицької церкви, насамперед у Латинській Америці, поширився новий спосіб вирішення проблеми бідності й недостатнього розвитку, який перетворив визволення на основну категорію й першочерговий принцип дій. Відхилення і небезпека відхилення, пов’язані з цією формою теологічних роздумів і розробок, були відповідним чином відзначені керівництвом церкви».
Так папа, нагадуючи про відомі інструкції ватіканської конгрегації у справах віри з приводу «теології визволення», ще раз підтвердив, що соціальне вчення католицької церкви має на меті нейтралізувати класову боротьбу в зоні капіталістичної експлуатації, відвернути трудящих від реальних шляхів соціального визволення саме в тих регіонах, де панує злиденність, бідність, гальмується розвиток.
Енцикліка «Турбота про соціальну дійсність» водночас нібито не виправдовує позицію байдужого ставлення до конкретних, особистих ситуацій, подій громадського, національного й міжнародного життя, які сьогодні взаємно зумовлені. Але по суті така «участь» (у розумінні коефіцієнта практичної соціальної дії) зводиться до нуля, бо під завісу розгорнутого в енцикліці драматичного дійства виступає в усій красі і силі Його Премудрість — Теологічний Імператив. Він рече: «...всю соціальну ситуацію і міжнародну кризу разом з тим усім, що викликає нашу стурбованість: бідністю, злиденністю, безробіттям, нестачею продуктів харчування, гонкою озброєнь, зневажливим ставленням до людських прав, уже існуючими або загрожуючими частковими і тотальними конфліктами» необхідно віддати на волю Неба, «представити Пресвятій Діві», оскільки «її материнська турбота обіймає особисті й суспільні аспекти людського життя».
До яких же висновків приводить нас аналіз соціальних енциклік Іоанна Павла II, передусім його недавньої енцикліки «Турбота про соціальну дійсність»? Якщо офіційні документи Ватікану від часів понтифікату іоанна XXIII загалом характеризувались певним оптимізмом, оскільки цей папа був переконаний, що «прогрес» і «розвиток» сприятимуть поліпшенню умов існування людей, то історіософія Іоанна Павла II суттєво відрізняється від історіософії Іоанна XXIІІ і навіть Павла VI, автора енцикліки «Прогрес народів».
Іоанн XXIII перервав традиційну лінію апокаліптичного бачення світу. Загальний тон документів II Ватіканського собору також досить оптимістичний. «Gaudium et spes» — «Радість і надія» (1965) — не випадково таку назву має соборна пастирська конституція, яка в цілому була вираженням своєрідної відкритості й примирення зі світом. Іоанн Павло II фактично знову воскресив історичний песимізм. Для його енциклік загалом характерний песимістичний погляд на світ і, додамо, рафінований політичний клерикалізм.
Отже, суть сучасного політичного клерикалізму, яким позначене соціальне вчення католицької церкви понтифікату Іоанна Павла II, полягає ось у чому.
По-перше, залишаючись і далі на антикомуністичних ідейних позиціях, він часто-густо відмежовується від попереднього, лобового клерикального антикомунізму часів «холодної війни», використовує для впливу на маси віруючих витончені міфи, актуалізовані концепції, завуальовані стереотипи пропаганди, як-от: теологія праці, євангелізація світу, цивілізація любові, християнізація культури (так звана «інкультурація»), деполітизація церкви тощо.
По-друге, політичний характер клерикалізованої соціальної доктрини простежується в тому, що вона використовується для втручання в політичні процеси, які відбуваються в світі, з явною метою впливати на їх дальший розвиток, але під прикриттям навіть не «третьої сили», нібито незалежної від капіталізму і соціалізму, а якогось («трансцендентного»?) морально-етичного судді, щоб з таких «невловних» позицій оцінювати ситуацію у світі і давати їй «непомильні характеристики», заробляючи на цьому політичний капітал і зміцнюючи свої ідеологічні позиції.
По-третє, де б не проявлявся і якої форми не прибирав би політичний характер клерикалі зованої сучасної соціальної доктрини католицизму, вона націлена проти марксизму, реального соціалізму, соціальної революції, широкого демократичного руху, стає на заваді незабарному вирішенню глобальних проблем сучасності. З цією метою використовуються витончені прийоми пропаганди, яка оперує такими поняттями, як соціальний мир та соціальна справедливість, права людини і релігійні свободи, достойність людини праці й солідарність, розвиток і свобода, — з метою затушувати суспільні антагонізми, нейтралізувати боротьбу народів за корінні соціальні перетворення.
