Соціальний фокус Церкви: і для маніфестації віри, і для справ
Чому ми говоримо про релігію на Національному Круглому столі, який за визначенням має бути присвяченим найбільш сутнісним і важливим проблемам національного буття? З двох причин – тому, що все, що роблять або не роблять люди – вони роблять тому, що вони в щось вірять, або, навпаки, не вірять. А по-друге, попри те, що релігія відіграє свою роль у принаймні шести десятках конфліктів сучасності, об’єднуюча функцій релігії випливає вже з латинського слова religare тобто, пов’язувати, з’єднувати.
І ми пам’ятаємо, як саме релігійні інститути давали блискучі зразки консолідації націй і намагалися до перетворень соціальної тканини їхнього буття за ідеалом – хай ніколи ніким і недосяжним – але все ж, більш наближеним до євангельського взірця. Як, до прикладу, Католицька церква в Бразилії очолила рух за демократію, у Філіппінах – проти диктатури Маркоса, а у Польщі – за повернення в Європу Як потужно виступили євангелічні церкви США проти рабства і смертної кари і яким потужним був заклик на захист людської гідності українських церков на Майдані взимку 2013-14 років. Фундаментальна християнська реальність є соціальною і, як звертає нашу з вами увагу італійський богослов Антоніо Марія Бадджо, коли Ісус вчив своїх послідовників молитися, Він звелів говорити “Отче наш”, а не “Отче мій”.
Як можуть консолідувати українців релігійні інститути, якщо жоден з них не об’єднує, навіть формально, більше чверті населення країни? Взагалі стверджують, що таке об’єднання не придумується на круглих столах, а постає з екзистенційного болю. Якщо так, то у нас є цей біль і є великий запит на міжцерковне порозуміння. Дивовижно, але поки деякі богослови говорять про онтологічність внутрішньохристиянського поділу, а ієрархи – про те, на які поступки, або навіть приниження мають піти їхні опоненти, в самих низах не просто шукають єдності, але й усвідомлюють її відсутність між тими, кому Христос заповідав бути одно, як скандал. Ці люди просто не розуміють, чому вони не можуть причащатися з однієї чаши і, як я не раз переконувався, краще за багатьох своїх пастирів розуміють те, що майже 80 років тому митрополит Андрей Шептицький сформулював у листі до майбутнього патріарха УАПЦ Мстислава – Степана Скрипника: “У справі осягнення наших національних ідеалів велику, а може рішаючу ролю відіграє церковне порозуміння… “
Прості люди шукають відповідь на так само просте питання, до якого в інтелектуалів не доходять руки: хто винуватий у тому, що богослов’я і суспільна думка, соціальна праця, просвітництво і культурницька робота – все це приноситься в жертву поборюванню, нікчемним кпинам, недостойному “мірянню славою”. І питають самі в себе про речі, над якими рідко зостановлюються на світських й церковних академічних кафедрах. Про те, скажімо, чи дійсно культурні нашарування далекої минувшини, суперечки про порядок здійснення ритуалів чи непорозуміння відносно по-різному вимовлених слів для християн є вище Ісусових заповідей і вище за любов, яка «довготерпелива, лагідна, не заздрить, чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить і ніколи не переминає»? (Перше Послання ап..Павла до коринтян, 13:4-8).
І скільки українців відійшло у вічність, відспіване священиками ворогуючих церков? А скількох вони не відспівали, поставивши вузький юрисдикціонізм вище за всі заповіді?
Отже об’єднання починається з перевірки себе цими простими питаннями: що ми проповідуємо? Царство Боже чи нехіть до іншого? Христа розп’ятого та воскреслого чи, за словами апостола, бабські басні про чіпи і коди?
Сьогодні Церква як інститут отримує в українському суспільстві колосальний шанс і для маніфестації віри і для справ, без яких віра мертва. Передовсім, вона втішається рівнем довіри, який є недосяжний для політичних діячів. По-друге, падіння старих ідеологій, різного роду –ізмів, розмивання меж між консерватизмом і лібералізмом повертає Церкві її пророчий голос. Нарешті, за умов браку лідерства на неї звертають дедалі більш пильну увагу ті, хто відчуває катастрофічність цього браку.
Церква – не якась конкретна, а Церква як інститут – має обрати соціальний фокус. Бо. Як відомо, вона не від світу цього, але несе своє служіння у світі – зіпсутому і недосконалому, а все ж, як Творіння Боже, гідного спасіння. Так, Церква не знає, яка ставка оподаткування є оптимальною для збільшення видобутку газу зі свердловин Полтавщини, але в різні часи вона підказувала народам як їм відстояти справедливість і свободу, а це, погодьтесь, є не менш важливим.
Вона, тобто Церква, має вирішити, що більше відповідає її місії у цьому світі: захист потребуючих і упосліджених, «єдність всіх» чи, скажімо, боротьба з ЛБГТ спільнотою.
До речі, попри песимістичні очікування, цього річ світові релігійні лідери у зверненні до учасників Саміту G-20, наблизилися до розуміння місії Церкви набагато ближче, ніж у попередні роки, коли звернення більше нагадували відполіровані до беззмістовності політкоректні банальності. Якщо раніше вони вагалися називати речі своїми іменами, то тепер прямо заявили, що, наприклад, питання подолання пандемії – це питання подолання корупції, недовіри і несправедливості.
Оскільки довіра є центральним питанням у боротьбі з пандемією КОВІД-19, пишуть вони, три імперативи заслуговують невідкладної уваги: (a) забезпечення повної прозорості у розробці вакцин і терапевтичних засобів, в тому числі в області фінансування; (б) забезпечення “корупційної непроникності ” стосовно коштів, що мобілізуються для медичних служб і обслуговування вразливих груп населення; і (в) узгоджені зусилля по боротьбі з дезінформацією і мовою ворожнечі.
Богослови часто повторюють, що Церква лишається тією самою, постійно оновлюючись. Людина теж залишається тією ж самою упродовж тисяч років, але змінюється вона невпинно і нестримно. Тому якщо у зверненні держави до Церкви головною темою завжди мають бути зусилля спрямовані на те, щоби Церква була саме Церквою, то у зверненні Церкви до людини їй, Церкві, очевидно зосередитися на плеканні у людині саме людського. І розуміти, що ця людина дорослішає. Вона вже далеко відійшла від середніх віків, коли тема Божого покарання панувала трохи не безроздільно, і. можливо, хоче більше дізнатися про Бога та Його любов до людства.
(Виступ на Національному Круглому столі «Віра. Релігія» 26 листопада 2020 року, Остріг)
