Сьогодні вшановуємо святих мучеників Бориса і Гліба

Знаємо про цих святих насправді дуже мало. Наявні дані, які містяться в руських джерелах кін. ХІ – поч. ХІІ ст., скандинавській сазі про Еймунда ХІІІ ст., разом з окремими фактами з Хроніки католицького єпископа Тітмара Мерзебурзького за 1012–1018 рр. – період, коли орієнтовно загинули Борис і Гліб, часто вступають у протиріччя.

На поверхні залишається повчальний наратив не без політичного забарвлення. А літургійні тексти, здебільшого оминаючи ці пастки, розставлені у Житіях, виводять на перший план Христа, котрий прославився у святих своїх, незалежно від того, в який спосіб ця святість реалізувалася. Борис і Гліб стають емблематичною засторогою проти згубності роздору та заступниками за свій народ всупереч намаганням північних сусідів їх привласнити.

Отож вони обоє є синами князя Володимира Великого. Загинули незадовго після його смерті 1015 р., коли між його спадкоємцями розгорілася боротьба за владу в Києві. Походили від спільної матері (адже дружин у Володимира до його навернення у християнство було чимало). Щоправда, вже про її особу є розбіжності. Деякі дослідники стверджують, що це – законна дружина Володимира, візантійська принцеса Анна Багрянородна. Однак в такому разі постає питання: “Якщо брати народилися у християнському подружжі, навіщо в календарі вказувати, що у хрещенні вони названі Романом і Давидом?” Отже мали б походити з язичників і прийняти християнство пізніше. Як це каже стихира Вечірні на їхню честь: “Спершу, прехвальні, зодягнули ви багряницю Царства Христа і Його пізнали як істинного Бога і Царя всіх, а від предківських нікчемних богів відхилилися”. Інші дослідники говорять про їхню матір як про “болгариню”, скоріш за все волзьку, де на той час панував іслам.

Про життя Бориса і Гліба вищезгадані джерела та літургійні тексти обмежуються загальною інформацією. Їхню святість вони пов’язують не тільки з Божою благодаттю, а й з впливом батька. Літургійні тексти 15 липня на честь Володимира однією із його заслуг вбачають виховання майбутніх мучеників: “Напоєний же Духом Пресвятим, виростив ти нам гілки, Богом насаджені, чий цвіт благоухання виточує: Бориса чудного і Гліба – ревнителя благочестя, що всім вірним рясно плодоносять чудесами” (стихира Вечірні). Та сама тяглість простежується і в текстах 24 липня на честь Бориса і Гліба: “Ви, славні брати рідні, виросли з святого кореня і воістину полюбили шляхетність” (стихира Вечірні). Проявлялася вона в молитві, стриманості, читанні Божого слова та іншої духовної літератури, і на цьому джерела зупиняються.

Більшу увагу вони приділяють мученицькій смерті Бориса і Гліба. Прийнято вважати, що як тільки вибухнула по смерті Володимира міжусобиця між всіма його синами, що князювали по різних частинах Русі, Святополк захопив Київ і вислав вбивць до законного спадкоємця столичного престолу Бориса, котрий саме перебував у поході проти печенігів. Той, знаючи про переворот у Києві, відмовився від братовбивчої війни, що Житія однозначно трактують як християнський подвиг. Тож вбивці залишалося знайти його при річці Альті і проколоти списом.

Щодо Гліба, то навіть руські джерела не можуть дійти згоди, де він перебував на момент захоплення Києва Святополком. Одні кажуть, що був у столиці і втікав від гніву брата по Дніпру, інші, на чому особливо люблять наголошувати ідеологи “русского міра”, виряджають Гліба до Києва з-над Волги. Врешті під Смоленськом він падає жертвою власного кухаря, намовленого людьми Святополка, – той відтинає князю голову.

Після цього на арену виходить ще один син Володимира Ярослав, згодом званий Мудрим. Руські джерела подають його як справедливого месника за кров братів, переможця Святополка і в результаті усіх перипетій одноосібного київського князя. Він не тільки довершив помсту, що в ті часи навіть серед христянських правителів вважалося справою шляхетною, а й посприяв доставленню тіл мучеників до церкви св. Василія у Вишгороді, почесному їх похованню та канонізації.

Справа про міжусобиці синів Володимира стає ще складнішою, коли врахувати відомості іноземних джерел. Хроніка Тітмара Мерзебурзького стверджує, що перед своєю смертю Володимир наказав ув’язнити Святополка та його дружину, дочку польського короля Болеслава. Ув’язненому знадобилося чимало часу, щоб після смерті Володимира втекти до Польщі, здобути від короля підмогу і повернутися до Києва. Тому початок міжусобиці відбувався без нього. Скандинавська сага про Еймунда стверджує, що велася вона між Ярославом і Борисом, внаслідок чого останній загинув.

У всякому разі Святополк, хай навіть і долучився до боротьби за київський престол пізніше, зазнав поразки. Столицю 1019 р. одноосібно зайняв Ярослав, забезпечивши на певний час правління в ньому і своїм нащадкам. Серед народу, не без сприяння князя, почав розвиватися культ мучеників Бориса і Гліба. Київський митрополит Йоан, імовірно болгарин за походженням, складає службу на їхню честь. І хоч як він намагається зосередитися в ній на святості братів та Божій благодаті як Першоджерелу, все ж не може уникнути спокуси, щоб не згадати Святополка, затаврованого Окаянним, як винуватця їхньої смерті та засудити його до пекла: “Прийдіть вірні українських (так подає сучасний переклад, адже починаючи з XVІІI ст. відповідні сили вперто ставлять тут “россійстії” – В. К.) церков, і погляньмо, як невинно приймає засуд мученик Борис, якого за підшіптуванням диявола прокололи списом у бік, вчинивши кровопролиття. Гляньмо і на Гліба, що немов ягня, був заколений тим же братом Святополком. Вони вінками завінчалися, а він у забутті згинув і у вогні мучиться” (стихира Вечірні).

Канонізація Бориса і Гліба відбулася 1072 р., коли при владі все ще були Ярославичі – Ізяслав, Святослав та Всеволод. Приблизно тим же періодом датуються руські писемні джерела про мученицьку смерть братів: “Сказання про Бориса та Гліба” Якова Мніха, “Читання про Бориса й Гліба” Нестора, “Повість временних літ”. Святі набули популярності серед народу, її підтримувала державна верхівка, і сильно противилася їхній канонізації грецька церковна верхівка.

1072 р. у Вишгороді звели нову церкву св. Василія, куди урочисто перенесли мощі Бориса і Гліба зі старої. Відкривши раки з ними, присутні знайшли їх нетлінними та відчули приємний аромат, що мало стати основним аргументом проти невірства у святість братів київського митрополита-грека Юрія. Його, зрештою, потім скинули з митрополичого престолу, і замість нього став вже згаданий Йоан.

Культ Бориса і Гліба попри всі історичні прогалини розвивався. Хоча їхні мощі, як і багатьох інших руських святих, були втрачені під час монгольської навали, однак збереглася служба на їхню честь, встановлена на 24 липня, що вважається днем смерті Бориса. Вони, як і не стільки історична, скільки повчальна історія про смерть Бориса і Гліба, складалися з метою зупинити ворожнечу та поділ серед народу, що в наступні століття все більше й більше наростали, з чого користали зовнішні вороги.

Святі брати “Роман славний і Давид пречудний” стали для своїх земляків у цих обставинах “хранителями сприятливими, що ворогів відлякують і геть далеко від батьківщини відганяють” (пор. стихира Вечірні), тож не одне покоління вірних на українських землях, всупереч усім намаганням москви використати їх у своїй експансії, просить мучеників “молитися, щоб спаслися душі наші”.

Публікація вийшла у рамках проєкту РІСУ "Свята Літургійного року".

МОНОбанка для тих, хто бажає підтримати проєкт.